Крім того, багатьох найпрацездатніших ув'язнених направлено в діючу армію.
Берія дістав із папки папери, швидко перебрав їх і подав один Сталіну.
– Ось дані про смертність у таборах за останній місяць, – вона збільшилася порівняно з довоєнним періодом в кілька разів. Відповідно через виснаження зменшується кількість працездатних ув'язнених.
– А що Ви, товаришу Берія, зробили, щоб цього не допустити? – лише мельком глянувши на документ і вдаривши по ньому п'ятірнею, задав питання Верховний.
Коли Лаврентій Павлович почув офіційне звернення на "Ви", його знову кинуло в жар.
– Ми провели евакуацію ув'язнених, обладнання та провіанту з таборів, котрі перебували у зоні бойових дій; забезпечили на нових місцях розміщення людей і перепрофілювання виробництва на військові потреби.
– Перепрофілювання може й провели, а плани зриваєте! Провіант перевезли, а ув'язнені голодують! Що у Вас там діється? Невже в ГУЛАГу немає людей, здатних організувати виконання плану? Чи вороги народу не можуть самі себе прогодувати? Не вірю!
– Ви маєте рацію, товаришу Сталін: хороші організатори у нас є, – підтвердив думку шефа нарком внутрішніх справ. – Однак до війни та на її початку першочерговими були завдання ефективного виявлення й нейтралізації контрреволюційних і ворожих елементів. Відповідно підбиралися й кадри. На жаль, для господарської діяльності ці фахівці не завжди придатні.
– Так постав таких, які придатні, які зможуть організувати і харчування ув'язнених, і виконання планів. А ми маємо їм допомогти, підштовхнути до правильних дій. Настав час для прояву ініціативи знизу, для нестандартних підходів. Невже тебе треба вчити, як раціонально використовувати людей? Делегуй на місця частину повноважень! Дай кожному шанс проявити себе або померти, зробити кар'єру або втратити близьких. Тільки не давай влади дурням: вони нароблять ще більше дурниць. Але й не сюсюкайся з відкритими ворогами; зараз не до цього. Пам'ятай: якщо ворог не здається, його знищують!
Пророцтва хіроманта
1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Петро повертався з робочої зміни вкрай змученим. Дорогою Валера ледве вмовив його заскочити на ваги, де вони традиційно раз на тиждень зважувалися.
– Сорок шість кілограмів, – констатував Петро свою вагу, – а в тебе?
– Сорок чотири.
– У тебе менше, – сумно посміхнувся Петя.
– Так, але колись у мене було максимум 79, а в тебе?
– Більше центнера.
Петро згадав, як після третього курсу інституту відпочивав разом із однокурсниками на морі. Тоді вони зважувалися щодня, жартома бравіруючи один перед одним щоденним збільшенням у вазі. Годували на базі відпочинку відмінно, що називається "на забій". А Петя ставив рекорди добових приростів. Саме там його маса й перевалила за 100 кілограмів.
Через деякий час виринувши з полону спогадів, хлопець виявив, що вже на самоті ступає снігом у напрямку барака. А пройшовши ще дюжину кроків, відчув: його повіки злипаються. Думка про сон, котра останнім часом вже стала традиційною, знову затьмарила все інше:
"Спати! Швидше спати! Можливо, вдасться подрімати хоча б у ці пів години, які залишилися до вечері", – нав'язлива вимога пульсувала в голові змученого безсонням, роботою та голодом хлопця.
Хвильку поспати після роботи вдавалося далеко не завжди, оскільки охорона, за розпорядженням керівництва, періодично контролювала дотримання режиму в бараках і не допускала сну в'язнів у неналежний час. Крім того, за порушення офіційно затвердженого графіка могли покарати карцером.
"Якщо перевірки не буде видно – ризикну", – вирішив Петя, вдивляючись крізь завірюху в те, що відбувалося біля кримінального барака.
– Петре! – долинуло до вух приглушене вітром звернення: хтось гукав його, мабуть, звідкись іззаду.
Обернувшись, хлопець побачив худого довготелесого чоловіка, котрий ішов за ним та подавав йому знак зупинитися. Через сніг важко було впізнати, хто це. Втім коли відстань зменшилася, Петя зумів ідентифікувати ув'язненого, який мешкав у тому ж приміщенні, що й він сам. Поміж собою всі називали його Хіромантом і трохи побоювалися з-за кількох зроблених ним похмурих пророкувань. Частина з цих прогнозів уже справдилися, що принесло Хіроманту зловісну славу.
– Здрастуйте, вибачте, що відволікаю, – звернувся той, наблизившись. – Я здогадуюся, що Ви, у зв'язку з нічними допитами, планували подрімати до вечері, проте сьогодні це навряд чи вдасться.
Чоловік обернувся назад, показуючи рукою крізь пронизану сніжинками темряву. Пильно вдивившись в імлу, Петро насилу розгледів якісь постаті.
– Це охорона проводить перевірочні рейди. Вони вийшли з адміністративного будинку й ішли за мною, а зараз звернули до першого барака, – пояснив попутник.
– Так, напевно, Ви маєте рацію, – погодився Петя, – мабуть, нині поспати не вийде.
– Тоді чи не будете Ви такі люб'язні, – чоловік злегка зам'явся, підбираючи слова, – приділити мені деякий час?
Петро запитливо глянув на співрозмовника, а відтак той поспішив одразу внести ясність щодо своєї пропозиції:
– Упевнений, що наша бесіда піде на користь і Вам, і мені, а можливо, й іще багатьом людям.
– Ну що ж – давайте поговоримо, – погодився Петро, обтрушуючи сніг із одягу.
Він відчинив двері барака та пропустив попутника, даючи йому можливість першим увійти всередину. Заодно хлопець спробував визначити вік чоловіка, однак зміг окреслити лише дуже нечіткий діапазон – від 40 до 60 років.
– Давайте пройдемо до моїх нар. Там хоча й холодніше, зате перший ярус і менше людей, – запропонував Хіромант, – так ми майже нікому не будемо заважати.
Петя кивнув та мовчки пішов за співрозмовником.
– Дозвольте представитися: Григорій Абрамович Фрід, – почав розмову довготелесий, розташовуючись разом із Петею на нарах.
– Петро Данилович Шабля.
Чоловіки подали один одному руки й обидва посміхнулися.
– Ви, мабуть, трохи збентежені моєю пропозицією, – продовжив Фрід, – але я спробую пояснити свою настирливість. Справа в тому, що я – хіромант, і це для Вас, гадаю, не є секретом. Куди менше людей знають, що, крім того, я ще й фахівець із парапсихології та астрології. У минулому Ваш покірний слуга був членом шанованих міжнародних організацій, які займаються проблемами цих наук.
Почувши такий вступ, Петя ледь помітно посміхнувся, що, проте, не вислизнуло від уваги Григорія Абрамовича, котрий одразу ж уточнив:
– Так-так, саме наук. Смію Вас запевнити, що людське знання простягається й на ці сфери буття та свідомості, хоча більшості людей і зручніше заперечувати це: адже так приємно почуватися володарем долі й вінцем творіння. А ці науки припускають наявність Вищих Сил.
– Якщо слідувати Вашій логіці, то в цю клоаку, – Петро обвів гидливим поглядом барак, – Вас запроторили також Вищі Сили?
– Не зовсім так. Наше з Вами перебування тут є лише крихітним епізодом у Великому Вищому Замислі, – сумно усміхнувся Фрід.
– І навіщо ж Вищому Розуму це потрібно?
– Якби ми це знали, то зрівнялися б із ним за рівнем пізнання. А так лише деякі з нас здатні доторкнутися до окремих моментів минулого або майбутнього, та й то дуже ескізно.
– Не думаю, що це в принципі можливо, – висловив свою матеріалістичну думку Петя.
– На Вашому місці я не був би таким категоричним, особливо спілкуючись із такою людиною, як я, – тепер усміхнувся вже Григорій.
– Що ви маєте на увазі?
– А те, що похитнути Ваш матеріалізм не так уже й складно, і я це можу зробити прямо зараз... Хочете, розповім Вам про Ваше минуле?
Хлопець розгубився, не знаючи, як відповісти на таку привабливу, але водночас зухвалу пропозицію. Він розумів, що якщо, понад сподівання, слова Хіроманта виявляться близькими до дійсності, це справді може похитнути всю його картину світобудови. Втім цікавість усе-таки взяла гору.
– Спробуйте, – погодився він.
– Тоді давайте Вашу праву руку, – Григорій Абрамович виставив перед Петром долоню, ніби пропонуючи тому на практиці підкріпити свої слова.
Проте молодий чоловік замешкався, а відтак знавець окультних наук вирішив трохи підштовхнути його до дії:
– Я міг би дещо розповісти про Вас, і не бачачи руки, однак при цьому мої відомості будуть більш розпливчастими.
Він витримав паузу, намагаючись оцінити за діями Петра, чи варто викладати ці відомості, аби розвіяти останні сумніви. Втім хлопець уже віддав йому для вивчення свою руку. Хіромант узяв її з якимось священним трепетом, потім пересадив пацієнта ближче до проходу, де було, нехай і слабке, але все ж таки освітлення. Любовно розгладжуючи долоню, він довго із захватом вдивлявся в неї широко розплющеними очима.
– Я це й підозрював, – радісно констатував Фрід, супроводжуючи фразу гучним видихом.
– Що? – не зрозумів Петро.
– А, авжеж, – схаменувся Григорій, усміхаючись, – Ви чекаєте розповіді про Ваше минуле... Що ж... Ви – єдина дитина у батьків. Був ще один хлопець, дуже близький Вам, хоча й не рідний брат. Однак він помер.
– Так, це правда, – пробурмотів уражений Петя.
– У школі Ви вчилися добре, в інституті також. Заарештовано Вас за якісь інститутські зв'язки. Кілька разів Ви були за крок до смерті, проте щоразу в останній момент чудесним чином урятовувалися.
– І це правда, – засвідчив Петро.
– Одного разу смерть могла настати після падіння з дерева, – почав викладати свої козирі Хіромант, дивлячись на окосілого від таких подробиць хлопця.
Він замовк, усім своїм виглядом вимагаючи від Петра підтвердження сказаних слів.
– Я ліз на дерево до гнізда сороки, – сказав той. – Суха гілка обломилася, і я впав на землю, обернувшись калачиком навколо гострого кілка.
– Ще один епізод пов'язаний із електрикою, – продовжив Григорій та знову вперся поглядом у Петра.
– На риболовлі блискавка вдарила з протилежного боку греблі, біля якої я ховався від дощу.
– Ледве не загинули Ви й від кулі...
Петя був вражений. Очима, готовими вирватися з орбіт, він зніяковіло дивився на співрозмовника та тільки перелякано кивав головою. Навіть сон, ще кілька хвилин тому настільки бажаний і жаданий, як рукою зняло. А Хіромант, хитро посміхаючись, запитав:
– Ну що, може, достатньо? А то, чого доброго, зовсім оберну Вас у свою віру.
– Достатньо, – тільки й зміг вимовити Петя, ковтаючи слину.
– А якщо так, то я задаю Вам питання: невже Ви думаєте, що всі ці та інші дивовижні й алогічні випадки чудесних порятунків сталися випадково? Чи Ви стільки разів рятувалися від вірної смерті лише для того, щоб безславно загинути тут від голоду?
– Не знаю, – розгублено промимрив Петро.
– Ви не знаєте, то я Вам скажу: ні! Вищому Розуму Ви потрібні для іншого! У Вас, як і в кожного, своя Місія!
– І в чому ж вона полягає?
– Я цього не знаю, – розвів руками Хіромант.