хіба що...— Тут Грицько безнадійно махнув рукою.
— Ти продав себе, то правда,— закінчив річ боярин з Рудників,— а таких багато і тут, і у Галичині, Перемишльщині, й у львівській землі. Але душі ти їм все-таки не продав!..
— Не продав, думаєш? Ні, не продав, та вони вкрали її у мене! За кожною моєю думкою, кожним ділом чи наміром стежать уми та очі всього оточення Офки та її співплемінників. Я не знав, що поміж жоною і чоловіком може бути ще хтось третій. Я чую у собі снагу й силу залізним п'ястуком розтрощити всіх тих галапасів моєї свободи, та вона, Офка, плакатиме або, що гірше, кине мені у вічі слова: "Ти обіцяв, що все почитатимеш, як святощі, усе, з чим пов'язалося моє серце. Я люблю усіх тих, кого ти вбив, зранив чи прогнав. Де твоя присяга, де обітниця, де слово Кердеєвича?" Чи ти, Миколо, розумієш тепер, що моя душа не продана, а вкрадена?
Микола мовчав і не знав, що й відповісти. Перед його очима миготіли, наче криваві блискавки, картини народного повстання та загибелі усіх тих, що стоять поміж Офкою та душею Грицька... Якийсь сильний голос з кута збудив його з задуми... "Ах, і це не поможе його другові! Будь він один із цих людей, що їх слова та діла ніколи про себе не знали, то, може, й таке помогло б. Відтятий від шляхти Грицько пірвав би та пригнув молодечу вдачу жінки до свого хотіння. Тоді вона згубила б свою душу, як ось губить свою він... А так... Ні, проклятим хай буде той, хто в'яжеться з ворогом хоч би й у подружній любові! Слабого духом поневолить така злука гірш від татарського аркана, сильного зломить, наче буря самітного дуба!..
Занурений у думки, Микола не бачив, як пан Бучацький видобув із мішка пригорщу талярів та поклав перед шляхтичем з балабонами, а той, усміхаючись, сховав їх у свою шкіряну мошонку, прив'язану спереду до пояса.
— А тепер бери, ваша мость, одного з моїх коней і гони щодуху в Кам'янець. Там буде мій брат та ксьондз біскуп Павел, вони зуміють уже порадити собі з Довгірдом, а ми зробимо тут, що треба! — говорив пан Михайло.
Однак ледве тільки прогудів тупіт виїжджаючого коня, як з міста загриміли постріли з гаківниць. Одночасно перед заїздом зчинився гомін та метушня, крик і сварка доносилися аж у кімнату, а по хвилині вбіг слуга Кердеєвича.
— Якісь люди шукають за вашою милістю іменем князя Несвизького! — крикнув він.
Бучацький підвівся і гукнув:
— Ладити коні й зброю!
Кердеєвич зірвався мов ошпарений. Посхоплювались і боярин з Рудників та Андрій, але у цю хвилину вбігло у кімнату кілька ратників у шоломах, шапках, дротяних сорочках, дехто з щитом, а всі з мечами та шаблями.
— Де Кердеєвич? Давайте його, собачого перевертня! Знищити зрадників! — ревіли, і поки боярин Микола зміг цьому перешкодити, на Кердеєвича посипалися градом удари. Та ось у заспаних очах "перевертня" затліла іскра запалу. Мов тростина, зафурчав у повітрі важкий меч, розскочилися противники, і по хвилевій боротьбі біля дверей добилися Кердеєвич та Бучацький до коней. Тим часом довкола корчми почалися лови на озброєних слуг обох вельмож, а прибулі ратники рубали їх. Через кілька хвилин нелюдські крики та брязк сталі лунали довкола, потім чувся тільки стогін і харчання поранених, дикі вигуки тріумфу переможців!
Аж ось у дверях з'явилася висока постать якогось лицаря з закривавленим мечем у руці. За ним несли кілька ранених. Побачивши його, боярин кинув меч, який видобув уже з піхов, і кинувся прожогом до входячого.
— Князю! Що це усе значить? — спитав.
Був це прибічник великого князя Вітовта Олександр Ніс.
IV
Князь Олександр не відповів зразу. Він заглядав раненим у очі та здіймав у бранців з голів шоломи й шапки, видко, шукав когось між ними, але не знаходив. Боярин здогадався і сказав:
— Ні Кердеєвича, ні Бучацького тут нема, вони прорубалися до дверей і втекли.
Аж тоді глянув молодий князь на боярина. Його грізне засмагле лице поясніло вмить.
— А це ти, Миколо,— вигукнув він,— яким світом? Звідки, куди? Що там старий, Мартуся?
— Обоє живі й здорові, саме від них їду до старого Юрші з його братаничем-сиротою.
— Юрша в Луцьку! Там сподівалися ляхів з весною або й швидше. А вони тим часом забрали замок у Скалі, Червоногороді, а ось тепер і тут, у Смотричі.
Якщо староста Довгірд не встережеться у Кам'янці, то й його ще готові заскочити!
— То ці люди, що з тобою...
— Це околичні бояри і хлопи, що не хочуть панських, ні литовських порядків, тільки своїх князів і давньої свободи.
— Значить, це зрада!
— Звісно, що зрада, та, бач, хто раз пізнається з польською шляхтою, той знає, що саме у цьому вся їх сила. Здавна між ними і нами тільки зрада і зрада: ні одного удару рукою без зради у серці, ні одного слова з уст без зради на умі! Але вибачай, треба послати погоню за Кердеєвичем та остерегти Довгірда.
Князь вийшов і почав видавати накази. Ранених та бранців вивели з кімнати, а по хвилині запалали огні перед заїздом, при яких варили вечерю ратники Олександра.
Повернувшись в кімнату, він сам зняв шолом, відставив меч і сів мовчки до залишеної Бучацьким та Кердеєвичем вечері.
Жвава розмова велася між обома приятелями, зразу про Руду та смерть Василя Юрші, потім про задуми відбудови Руської держави, про рух між дрібним боярством та хлопами, а вкінці про події дня. Аж тепер дізнався боярин з Рудників, яким чином появився князь Олександр у Смотричі.
— Як тільки вмер князь Вітовт,— розказував князь,— Семен Гольшанський і Жигимонт Кейстутович покликали мене і звістили, що великий князь залишив володіння над Литвою та Руссю Жигимонтові і наказав йому розірвати якнайшвидше всякий зв'язок із Польщею. На це пригадав я Гольшанському, що найбільшу підтримку має у цю хвилину не Жигимонт, тільки Свидригайло, який нізащо не відречеться литовської корони. За ним підуть усі литовські князі та мало не всі київські, волинські, подільські. Дрібне боярство та хлопи також підуть за ним, бо ніхто інший не подбав про те, щоб вчасно зібрати разом їхню силу, пообіцяти свободи та незалежність і дати їм потрібних начальників. На це зауважив Кейстутович: "То вони швидко розчаруються! Свидригайло — це вельможа, для якого нема ні землі, ні народу, а є тільки престол і чарка". Але Гольшанський заспокоїв князя, і ми всі поїхали до Троків, де тим часом Свидригайло, не знаючи ще навіть, що Вітовт умер, забрав усю владу в свої руки. Довкола нього зібралися вельможі з усієї Литви та Русі, і через день після нашого приїзду поставили вимогу на королівські надання литовсько-руського князівства Свидригайлові. Старий хитрун Ягайло крутився, наче в'юн у болоті. Його дорадник Збігнев Олесницький бігав від одного до іншого, обіцяв золоті гори, привілеї, надання, навіть дівчат, але вони всі стояли, як стіна. Навіть Жигимонт не згадав ні словом про останні хвилини Вітовта. Король наклав Свидригайлові на руку перстень, труби заграли, бомбарди загуділи, ну... і маємо великого князя!
Князь Олександр попив вина з кубка, обтер вуса і продовжував:
— Зразу ж вислав великий князь посланців до Юрші на Волинь, до Федька Несвизького на Київщину, а мене до старости Довгірда у Кам'янець, щоб відібрати всі землі на ім'я Свидригайла. Та ось, видко, бісова шляхта заздалегідь знала, що з приєднанням Литви нічого не буде, тому вже наперед польські пани назбирали ратників, і при першій вістці про смерть Вітовта разом з перевертнями опанували західноподільські замки. Ти знаєш, Миколо, що польський ратник гірш татарина, і ось уже на Волині і тут маємо прикордонну війну. Б'ється, хто хоче і з ким хоче, нема ні ладу, ні складу. Два-три роки такої замішанини, і край перетвориться у пустиню. У замках сидітимуть польські пани, та не буде у них сили підкорити край. Але і край не здобуде замків... Якщо князь або король не вишлють військ, то наші внуки хіба обсіють дідівські лани, а все те через таких Кердеєвичів-перевертнів і через ласкаві, але брехливі слова Ягайлових дорадників.
Князь замовк та попивав раз у раз вино Кердеєвича.
— Ти Кердеєвича не винуй,— обізвався боярин Микола.— Ти не знаєш, як дуже змінився наш колишній друг за ці останні роки. Він просто старець без думки та волі, мов той сновида, що, загледівшись на місяць, лізе на замкову вежу, ведений нечистою силою. Крикнеш, нечиста сила покине його, але тоді він із розтрощеною головою гепне на землю.
Князь Олександр не відповідав.
Довший час дивився перед собою у задумі, а його грізне лице лагіднішало. Він виглядав, неначе той, що з захопленням оглядає небо. На устах з'явився усміх, князь спитав:
— А чи знаєш ти, Миколо, ту "нечисту силу", що звела Грицька?
— Ні, але чував про неї.
— Ну і що ж ти чував?
— Всіляке. Вона, як кажуть, гарна...
— Гарна! — крикнув князь.— Це ангел, не жінка! Бував я у Німеччині, Чехії, Угорщині, Литві, Русі, Польщі, а такої краси ще ніде не видав. Як гляне на тебе своїми оченятами, то танеш, мов квітневий сніг...
— Ти де її бачив? — спитав боярин.
— Вона тепер у Луцьку. Там був два місяці тому й її батько, серадський каштелян Заремба.
— Чого ж ти так напосівся на її чоловіка за зраду, коли сам танеш від її погляду? — запитав злобно боярин, який добре бачив, що пані Офка встигла у серці бувальця Олександра залишити досить-таки глибокий шрам.
Князь почервонів мов рак.
— Я розумію тебе, Миколо,— сказав він,— та ти, праведнику, не розумієш мене. Будь Кердеєвич нашим другом, то я облизався б та й годі! Але він усім нам ворогом став, тому і я зовсім не погнівався б, якби вона повдовіла... Та тоді не бійся, братику, за мене! Я не з тих, що розкисають, мов учорашній хліб. Я волею чи неволею вхопив би цю зіроньку збройною рукою, а тоді...
— Сказився б, як сказився Кердеєвич, бо вже й тепер починаєш казитися,— докінчив боярин Микола.— Не знаєш ти, брате, жіночої улесливості, цих солодких кайданів, якими вона оплете серце мужа. Згадай Далілу і Самсона, згадай Ягайла й Ядвігу, згадай Кердеєвича, який колись також захоплювався маревом руської корони на руській голові. А тепер? Як Самсон у філістимлянській неволі, так вертиться підла душа Ягайла у руках польських панів та злизує все, що наплювали вони. Кердеєвич захищає кайдани, що оковують його вітчизну, вбиває мечем твоїх ратників. Не дивувався б я, якби ця гадюча краса затемнила ум вісімнадцятилітньому отрокові,— тут Микола глянув на Андрійка,— але ти, князю, у твоєму віці...