Це у мирний час, за звичних обставин, в повсякденних стосунках із селянами, закупах збіжжя, порядкуванні у млині та пекарні. А коли пронеслася над Україною завірюха-веремія, ґвалт содомний, страшний суд на землі? Чи втримався, чи не спокусився, чи не виліз зі своєї щоденної шкаралущі, аби стати на чийсь бік?
Хома напосідав на Софронія: ходи до пана осавули або й до полковника, якщо перший не візьме.
А Пекарський думав про своє: хто отой земляк, що стрівся козакові в Печерській лаврі, може, знайомий з Корця, і чому той не перестрів його, Софронія, — він би впізнав і розпитав, а втім… Уже три роки, як став на власну пашу, то й не ходив на вакації до Корця, минулого літа вибрався нарешті, але… не судилося й торік утрапити додому.
Хома узяв Софронія під лікоть і провадив кудись надвечірнім степом повз багаття козацькі. Пекарський скорився. Усвідомлював, що не може тепер лишатися в байраці і до зими ловити рибу, щоби потім попроситися на зимівлю до Трипілля, як радив осавула. А ще ж у Києві на нього чекає колегіум і клас піїтики, ключ від якого він носить на шиї разом з натільним хрестиком. Та Інокентій Гізель. Ще на нього чекає Корець. Батьки. Сестра. Брати.
Пан осавула вже повечеряв і подрімував у наметі, зрідка розплющуючи око й позираючи крізь отвір на сонячну кулю, яка червоно котилася за обрій. І хмари стали дибки, набубнявіли рожевим і синім. Бути завтра вітрові чи негоді — небажаний знак…
Хома із Софронієм постали перед його очима, затулили собою сонце, й осавула аж здригнувся від несподіванки. Схопив пістоля, але пізнав Доброхотів і невдоволено відсунув зброю.
— Чого ще хочете, хлопці?
— Надобривечір твоїй милості. Візьми мене, пане осавуло, хоч до обозу. Як треба, то й шанці копатиму…
— Тонкий, як лоза, й руки в тебе невеличкі, чи й заступа утримають. А ти, пане Хомо, як про свого приятеля скажеш?
— Беручкий він, пане осавуло. Не дивіться, що гінкий, зате ж хребтистий! Ми з ним по п’ятдесят верст, бувало, одпаювали щодня.
— Куди ж тебе? Хіба що до гармашів… До гармаша Хведота Лінивого підеш? В нього підручного забито під Вишгородом. Лінивий навчить тебе арматній справі, виструнчить…
— Охоче, пане осавуло. А чи не знає твоя милість когось із Корця, що на Волині?
— Не доводилось в тім містечку бувати, і нікого з тамтешніх людей не знаю. В моїй сотні кореччан немає — ти перший будеш. Завтра прибувай на світанку, оприділю тебе при гармаші Хведоті, запишу до сотенної армати.
— Спасибіг, пане осавуло.
Софроній боявся проспати в своєму затишному човнику й тому ліг просто на пісок, притулившись до борта, що дивився на схід. Перші промені з-за дніпровських плавнів ударили йому в очі. Підхопився. Біличка з цуциками ще спала, зіщулившись у клубок, сховавши носа в хвоста, підгорнувши під себе малечу.
— Чи підеш зі мною, пані?
Біличка потягнулася, розкривши пащу й показавши тонкого довгого язика, і виявила свою цілковиту готовність енергійним помахуванням хвоста.
— То стрибай у торбу. Або так: твоїх пуцьвірків посаджу в торбу, а ти біжи за мною. Бо не здужаю всіх трьох винести нагору.
Біличка на все згодна. От якби ж то вона ще допомогла затягнути байдачок з відкритого в лісину… Смикав, смикав за борти — не піддається, засмоктало в прибережний пісок. Хай уже йому всячина. Спочивай до весни, друзяко, прийде висока вода, підбере й понесе тебе до синього моря.
Гармаш Хведот Лінивий був висловусий дядько з повільними поворотами голови, низько підстриженої під макітру аж до очей. Байдуже глянув на Софронія крізь настовбурчені пасма, кивнув осавулі: мовляв, хай буде. Софроній поклав торбу на воза, а вона заворушилася й закувікала.
— Порося маєш?
Софроній перекинув торбу й висипав на дно гармашевого воза двох цуценят. Біличка стрибала на колесо, намагаючись заскочити до воза.
— Добро… — незворушно мовив Хведот. — Отих трьох похлібців маю годувати?
— Не маєш. Даватиму зі свого паю. Он подивись, у чорнявого вже оченята прорізалися.
— Нехай. Собака в дорозі при возі, кажуть, на добре. Нехай біжить при колесі.
В задку воза Софроній побачив жерло мідяної гармати.
— З хвальконеткою обнімався?
— Не доводилося. Пан осавула сказав, що ти навчиш мене.
— Такого добра — навчу. То сідай, рушаємо.
Дві кобили тягли воза з фальконетом, пороховою діжкою, важкою скринею, в якій, певно, лежало необхідне для стрільби причандалля. Хведот сидів спереду, ліниво вйокаючи на коней. Біличка бігла поряд, гавкала й намагалася вскочити до воза, де верещали чорняве й біляве. Таки зловчила й застрибнула, вмостилася біля цуценят, а ті кинулися її ссати, голосно прицмокуючи. Хоча й рипів віз, долаючи піщані горбки, але Хведот почув нові звуки й повільно повернув голову.
— Ого, та це вже всі похлібці у возі сидять. Е, ні, коням важко, хтось одне вилазьте.
Софроній зістрибнув з воза, який виїздив на битий путівець, вливаючись до гурту возів, вершників, пішохідців. Авангард козацького війська ступив на київський шлях.
Другого дня надвечір наблизилися до полудневої околиці міста. Військо розмістилося на природному плані, по ліву руку від якого темніли байраки Хрещатої долини, збігали до неї похилені хрести старого православного цвинтаря з такою ж забутою церківкою без покрівлі, а по праву руку й у потилицю шелестів садами й стиглими житніми ланами хутір Паньківщина. Попереду виднілися Золоті ворота з високими земляними, ще Ярославовими валами, на гребені яких і біля підніжжя приготувалися до оборони мушкетери, списоносці, лучники…
Козаки тим часом укріплювали свій табір зсунутими докупи возами в три лави. В перших двох лавах лежали на возах, сперши мушкети на драбинясті борти, стрільці, в задній лаві наготовлялися гармаші, наставивши жерла фальконетів в напрямку Золотих воріт.
Хведот витягнув зі скриньки бронзову ступку, поставив перед Софронієм і наказав вибрати з діжки злежалий на кусні порох, розтовкти, висипати на ряденце і просушити. Потім тицьнув підручному чотири великі мішки і наказав набрати в них землі. Софроній ледве-ледве припер одного, став перепочити, приглядаючись: чим-то бавиться гармаш? Хведот сидів під возом, широко розкинувши ноги й сопучи, щільно начиняв пустотіле свинцеве ядро сумішшю пороху й залізного шроту.
— Навіщо це, Хведоте?
— Завтра побачиш…
Софроній виповнив решту мішків, удвох закинули їх на воза, а зверху на цю земляну подушку вклали фальконета, міцно скріпленого залізними плашками з дерев’яною колодою. За цим і застала гармашів ніч.
На ранок полковник Жданович оголосив сотникам і старшині диспозицію. Міста поки що не братимуть — доки не надійде обіцяна від гетьмана Хмельницького допомога. Двадцять тисяч — не двадцять, а хоча б десять… Проте конче треба добути "язика", щоб через нього довідатися про становище в Києві та плани гетьмана Радзивілла. Отож, ополудні — вилазка козацької кінноти, яку мають прикривати стрільці-піхотинці та полкова армата.
— Дивись, як я заряджаю нашу хвальконетку. Другий заряд готуватимеш ти, — сказав Хведот Софронію і неквапливо заходився біля пищалі. На сусідніх возах у їхній лаві гармаші також направляли свою зброю. Софроній уперше відчув той настрій — дражливий і бадьористий, — коли гуртом стаєш до небезпечної справи… Біличку і цуциків одніс у захисток до вибалка, де викопав їм печерку і поклав сіна.
Повернувся до свого воза, а Хведот уже сипав порох у жерло гармати, ущільнював його в камері дерев’яною палицею-товкачем. Повільно, як здалося Софронієві, робив усе це Хведот Лінивий, недарма ж козаки припасували до нього це прізвисько. Гармаш, зазирнувши кілька разів до жерла — що цікавого там можна побачити? — кивком голови показав Софронію на круглу і пласку дерев’яну заплішку, загнав її в жерло, за нею — повстяну ганчірку, пиж, наказав подати свинцеве ядро розміром з маленький кавунець, закотив і його досередини гармати, поплював на руки, витер об штани й аж по тому всьому подивився на Пекарського з-під нечесаного чуба.
— Готова. Можна і люльку запалити.
Десь узявся Хома Маслюк на своєму карому коникові, запишано повідомив, що і його беруть у наскок, зліз долу, почоломкався з Пекарським, де і гонор подівся, засвітилися теплом до старинного приятеля ласкаві сиві очі.
— Бувай, Софроне! — і зняв куряву, взявши карого в стремена.
Над козацьким табором зависла передгрозова мовчанка. Стукіт копит та дзенькання металевим причандаллям наповнювали її по вінця. Даленіли Золоті ворота з Ярославовими валами і мурахами-людьми.
Ось до гармашів заявився гінець від полковника — кругловидий, кучерявий, у шапці набакир, з двома пістолями при боці, — Кирило Дзюбар, переказав наказ Ждановича: стрельнути залпом по валах з мушкетерами, які засіли там.
Хведот виліз на воза, всівся по-турецькому на мішках із землею, націлив гармату на вал ліворуч Золотих воріт, наказав Софронію підкласти два клинці під колоду-лафет, піднявши таким чином жерло на потрібну висоту.
— Запал! — наказав Софронію. Той шаснув до скрині, але ж не знав, що воно таке, і забряжчав інструментом.
— Запал, чорте капловухий! — заревів Хведот Лінивий І притьмом, якого й не сподівався від нього Софроній, підскочив до скрині, відштовхнув помічника, схопив очеретину, напхану порохом, сунув її в отвір у задній частині фальконета.
— Гніт!
Софроній підібрав довгу прядив’яну мотузку, просякнуту займистою олією.
— Запалюй!
Викресав кресалом іскру, й гніт зачадів, мотузкою побіг слабкий вогник.
— Давай сюди!
Подав тліючого гнота Хведотові, і той, відсторонившись трохи од гармати, підніс гарячого кінця гнота до запалу.
Гримнуло, затягло димом і фальконет, який аж підскочив на ложі з мішків, і кудлатого Хведота; засмерділо порохом, а в повітрі, шиплячи й завиваючи, дугою нісся палахкотючий свинцевий кавунець, вдарив у підніжжя валу, розсипався разючим шротом, зчинивши паніку, бо від того місця кинулися врозтіч людські постаті.
Поряд — зліва, справа, ще далі, — гримало, закривало димовою завісою вози гармашів, і неслися до валів свинцеві гостинці. Деякі з них влучали в Золоті ворота, і тоді видно було, як сипалася на землю цегла.
— Чисть жерло! — Хведот не дав Софронієві як слід роздивитися навкруги, кинув йому залізну йоржисту палицю.
Софроній забіг спереду і заходився шурувати палицею в жерлі фальконета, відчуваючи, що зачіпає накип, часом сколупує його, але не скрізь той піддавався, і піт уже почав виступати на лобі дидаскала й під пахвами.
— Невігласе, змочи поташем!
Софроній шугонув у жерло добрих півцебра розчинного поташу і знову взявся до йоржистої палиці.