Що я, мала дитина, не вмію вогнища робить чи що?
КАРІНА. Я так злякалась…
ВАСИЛЬ. То чого побігла туди, як злякалась? Тікала б в інший бік.
КАРІНА. Та я за тебе, дурня, злякалась… Як згадаю, як ти синій лежав…
ВАСИЛЬ. Ну все, проїхали… Каріно, знаєш, а я ті двері спалив…
КАРІНА. І нащо ти їх спалив? Хороші двері, дубові…
ВАСИЛЬ. Хай минуле лишається в минулому. А ти як думаєш?
КАРІНА. І я теж так думаю…Тільки… а як хату пограбують?
ВАСИЛЬ. Нехай. Я не хочу тут лишатися… Все, доста з мене тієї зони. Я вертаюсь.
КАРІНА. Ну що ж… Як надумав, то їдь…
ВАСИЛЬ. Каріно, я хотів тобі сказати… Знаєш, я руками все вмію робить, без роботи не зостанусь… І жити є де, правда, хрущовка, але… дві кімнати, правда, суміжні…
КАРІНА. Бажаю тобі… щастя… (Хоче йти, ледь стримуючи сльози).
ВАСИЛЬ (зупиняє) Нема мені щастя без тебе і Арсена. Поїдеш зі мною?
КАРІНА. Не поїду, Василю…
ВАСИЛЬ. Що, збираєшся весь вік свого узбека оплакувать?
КАРІНА. Таджика… Та не в тому річ. Як же я поїду, як ти головного не сказав?
ВАСИЛЬ. І чого я не сказав? Ти вдова і я холостий, де жити, є, роботу знайду…
КАРІНА. Ти ж мене не любиш!
ВАСИЛЬ. Як це не люблю? Чого це? Люблю.
КАРІНА. А чого ж не кажеш?
ВАСИЛЬ. Тю… А що, так не видно?
КАРІНА. Та ж не чутно. Жінки вухами люблять. Ти хіба не знав?
ВАСИЛЬ. Все у вас не по-людськи… Може, ще на коліно стать… (Встає на одне коліно).
КАРІНА. На похоронах? (Озирається, чи хто не йде) Ти що? Встань, а раптом побачать…
ВАСИЛЬ. Не встану, поки не скажеш, що поїдеш зі мною…
КАРІНА. Та поїду, горе ти моє… суміжне… Слухай, той вогонь розгорається…
ВАСИЛЬ. Точно, вітер піднявся, треба бігом гасить…(Вибігає, вона за ним.)
МОНОЛОГ 6
МАРІЯ. Я довго не хотіла жити. Жити без нього. От ніби світ у темних окулярах – хочеш зняти, а не можеш. І зітхнути не можеш уповні. Ніби серце стиснуте… А потім раптом зрозуміла: хочу дитину. У чоловіка там є дочка, а у мене – нікого немає… І я згадала того хлопця – художника, який називав мене Інфантою. Я пішла до нього… А потім я все розповіла – що я його не люблю, у мене одна любов, він помер, а любов — ні… Він розлютився: ніби я його обманула, використала… Але ж я просто не хотіла брехати… І так у мене з'явився ти… Він тебе не хотів, боявся, що ти будеш ненормальним, і я не сказала, коли ти народився… Лікарі мене відмовляли: не можна народжувати. А потім на УЗД сказали: він каліка, немає правої ручки, а я думаю: нічого, навчу писати лівою… Вони збрехали. Чи самі обманулись, не знаю… І ти народився таким гарненьким. І все було на місці, і писати ти став обома руками. Правша-лівша, таке буває дуже рідко. Тепер у мене є світло – мій синочок, моя радість, мій скарб, але не в скрині – ти так жартував...
СЦЕНА 19
Лукаш іде за Зоряною по лісу.
ЛУКАШ. Ну, то ти хотіла сказати? І чому тут?
ЗОРЯНА (зупиняється). Я хтіла – те саме місце. Пам'ятаєш, я просила послухати твоє "тук-тук". Тепер я є теж тук-тук, але не тут, то є… мій живіт… Слухай…
ЛУКАШ. Що, він теж бурчить?
ЗОРЯНА. Ні, він не вміє "бла-бла-бла"…
ЛУКАШ. Ти про що?
ЗОРЯНА. Про те… Кажи, а як ти до діти?
ЛУКАШ. Ти переживаєш, що не матимеш дітей, так? Мені потрібна ти, а не хтось…
ЗОРЯНА. Ні-ні, я не те, навпаки…
ЛУКАШ. Нічого не розумію, ти про що?
ЗОРЯНА. Про хтось. Лукаш, я маю бебі… От…
ЛУКАШ (пауза). Для мене це повний… сюрпрайз.
ЗОРЯНА. Я теж. Це не є сюрприз, це є чудо…
ЛУКАШ. Це точно?
ЗОРЯНА. Я робити тест. От. Іще є… Я вже була… я знаю: це є так.
ЛУКАШ. І що ти збираєшся робити?
ЗОРЯНА. Я? Ні. Ти і я. Ми. Це наш.
ЛУКАШ. А чому ти тоді сказала, що не можеш мати дітей? Навіщо ця брехня?
ЗОРЯНА. Це не є брехня. Доктор казав. Я вірила.
ЛУКАШ. Ти хочеш сказати, це чудо природи?… Дивовижний ефект радіації?
ЗОРЯНА. Не знаю… Інволюція… Я не знаю, як так…
ЛУКАШ. Якби ти того не сказала, то я… якось інакше… Чорт… Я не знаю, що тобі сказати… Я дуже добре до тебе ставлюсь. Може, і люблю… але якоюсь дивною любов'ю… Ніби ти мені більше друг… Не знаю, як пояснити…
ЗОРЯНА. Дітей у дружба не є… Ти… це несерйозно?
ЛУКАШ. Ні, не те… Просто я сам несерйозний… Пропащий. Який із мене чоловік? Тим більше, батько? Все, що маю — то рушниця, і та украдена. Я нічого не можу тобі запропонувати, Зоряно. Я дезертир, мене чекає в'язниця… І це серйозно! Я потрапив у пастку і не хочу затягувати туди і тебе… Я заручник зони, там, за нею, я – ніщо…
ЗОРЯНА. Я не розумію – чому армія? Ти казав про диплом, репортаж… То є брехня?
ЛУКАШ. Ні. Я правда хотів робити тут диплом… Але все так закрутилось… Помирала мама — інсульт… А ще це сталось, коли мене не було поруч… Сусідка викликала швидку, але там нічого не робили, просто поклали і все, бо ніхто не заплатив… Потім я перевів її в іншу лікарню, платну, але було вже пізно, вона так і не вийшла з коми… Якби я прийшов тоді раніше, може, цього б не сталось, може б я встиг урятувати… Це була якась бездонна прірва, і так принизливо. Якщо ти без грошей, на тебе дивляться, як на сміття. В нашій країні ще якось можна жити, поки нічого не сталось, а тільки-но стається – все, це нескінченний вир приниження і лють від безсилля… А потім похорон – це був кошмар, ніби в темних окулярах, хочеш прокинутись, і не можеш – жахливий сон триває. Якась безглузда суєта і нескінченні треба-треба-треба… Я наробив боргів по вуха, і ще взяв у одного корифана під відсотки… Платити за навчання було нічим, пішов з останнього курсу… Думав заробить, а мене кинули… Прийшов строк віддавати борги, а нічим… Почали наїжджати… Коротше я подумав, що, може, армія – це вихід, ну, бодай тимчасовий, там не дістануть… Якби я знав, що там чекає… От і отримав вихід. Тепер мій ліпший вихід — куля, рушниця є… Так що хріновий з мене наречений, Зорю. Тікай від мене якнайдалі – як породив мене Чорнобиль, так тут, напевне, і залишусь.
ЗОРЯНА. Лукаш, інсульт – то не є твоя вина, і ти рано так, вихід є…
ЛУКАШ. Дякую, Зоряно, за підтримку, але не варто тобі лізти в це багно. Бачиш, я чесний із тобою. Мені нема чого тобі запропонувать. А мати дитину від бомжа і зека – не варто…
ЗОРЯНА. Ти є коханий…
ЛУКАШ. І ти мені… подобаєшся, Зорю… Але… ти не знаєш, хто може народитись… Каліка? Даун? Чи цей від інволюції… Орангутанг…
ЗОРЯНА. Навіщо ти кажеш так?! Є позитив…
ЛУКАШ. На жаль, це може бути правдою, ти ж біолог. Стривай, це все твоя теорія! Ти хочеш довести, що зона і мутація – не зло? Мічурін і Марі Кюрі в однім флаконі!
ЗОРЯНА. Довести? Ти не бачиш? Теорія — правда! Я була вирок – немає діти. І тут – диво!
ЛУКАШ. Я не піддослідний кролик, проводь експерименти без мене…
ЗОРЯНА. Ти не кролик, ти – зайчик, боягуз… Я думала, ти інший — сміливий, не терпиш несправедливість і хочеш свобідний… А ти – як усі, живеш у минуле і скиглиш: о, пожалійте мене, я жертва – все – зло: країна, влада, природа, Бог…
ЛУКАШ. Такий самий невдаха, як і всі українці, так? Я ж казав – ми помилка природи…
ЗОРЯНА. Так, може ти є раціо – ця країна — треба знищити, бо ви всі — у минуле, безвільні мазохісти! Усі вам винні, а ви самі — борги! Бо винні за свою долю!
ЛУКАШ. А ти вся біла і пухнаста, і крильця янгола натерли спину. Я ж і кажу – лети в свій рай... Тільки позбудься тягаря – він заважатиме літати…
ЗОРЯНА. Мабуть, ти є раціо… Я не хочу такий батько для своя дитина. Зек. Ти сам свій світ робиш в'язницю – удома, в армії, і тут…. Для мене зона — світ свободи, тобі – тюрма.
ЛУКАШ. Дякую за щирі побажання.
ЗОРЯНА. Я хотіла тобі поміч, але твій вирок… він усе знищив…
ЛУКАШ. То що, від любові до ненависті один крок? Тепер ми вороги? Брехати – краще?
ЗОРЯНА. Ні, не брехати, просто правда – різна.
Вони розходяться.
* * *
Зоряна пише листа Лукашеві, зіжмакує, розриває, пише знову, ковтаючи сльози (вона говорить нібито по-англійськи – а це ніби синхронний переклад).
ЗОРЯНА. Боже, невже я так помилилась… Але ж він здавався не таким… А може, він просто не розуміє, що це таке – він ще маленький… Колись я зробила аборт. Чекала до останнього, вже був великий строк – великий ризик… Я жила з одним чоловіком. Як пара. Ми вчились разом. Усе було разом, усе добре. Але ми думали: сім'я, діти – потім... Спочатку навчання, кар'єра… Я приймала таблетки. Але це сталось. Дитина. Я сказала, що тепер хочу її, малу… А він сказав: ні, це моя помилка чи мій обман – я все зіпсувала. Він зібрав речі і пішов… До моєї подруги. Мені було так зле… Як ніколи в житті. Бачити їх… А я… намагалась його вернути. Але нудота, біль, сльози – не додають краси… Це так принизливо… І я зважилась. Думала – стане легше… Стало гірше. Особливо коли сказали, що я не матиму дітей! Я думала: це покарання. Та чому лише мені? У Стіва потім був син… А я… робила кар'єру… Я думала – це моя місія. Але мені було якось похмуро, постійно, ніби сонце десь ховається. А коли я побачила тебе, то ніби у світі з'явився сонячний зайчик… Господи, хай моє дитя буде як сонячний зайчик…. А те, що ти казав… про потвору, може, раціонально, але неправда. Я одержала вирок – за аборт. Але зона дала мені чудо, і я зроблю все, аби зберегти його (Знову рве і пише на новому папері кілька слів, які озвучує). "Я не буду вбивати дитину. Я повертаюся додому. Не шукай мене — я не хочу тебе бачити. Твоя Пачуля" (Перекреслює, пише знову). "Не твоя Зоряна."
Вона кладе записку в конверт, бере валізу, потім іде і засовує конверт у двері в дім Павла.
СЦЕНА 20
Лукаш грає на сопілці щось сумне. Входить Павло і передає Лукашу записку.
ПАВЛО. Здається – це тобі… (Лукаш читає записку, відкладає і знову грає.) Це від Зоряни? (Той хитає "так"). Що сталося? Вона поїхала? Чому? Ну, не мовчи…
Лукаш після миті сумнівів мовчки віддає йому записку. Павло читає.
ПАВЛО. Вона вагітна?
ЛУКАШ. Вона так сказала…
ПАВЛО. І що ти відповів?
ЛУКАШ. Що чоловік із мене лажовий, і потім від радіації може бути… все що завгодно…
ПАВЛО. Уявляю, що вона наговорила…
ЛУКАШ. Зоряна не лається…
ПАВЛО. А дарма, на її місці я б тебе послав.
ЛУКАШ. Так ось і є "послання"…
ПАВЛО. І що ти збираєшся робити?
ЛУКАШ. А що я можу зробити? Одружитись? Щоб вона виплачувала мої борги і носила передачі в зону? Повний абзац… А що тут можна вдіяти? Вихід один…
ПАВЛО.