– Поширяйте щупами в саду та на городі, а ми поки побалакаємо з самими куркулями й оглянемо будівлі.
Ті кинулися до саду і стали то тут, то там встромляти щупи в землю. А комісар приєднався до Стєблєцова, який щосили бив кулаком по вхідних дверях.
– Відкривай! Прийшла розплата за ваші куркульські гріхи! – Іван Мордін кілька разів стукнув ручкою нагана по лутці вікна, від чого скло жалібно забряжчало.
Через десяток секунд двері зі скрипом відчинилися.
– В чому справа? – запитав розгублений господар, переводячи погляд із озброєних керівників загону на якихось збайдужілого вигляду рядових комнезамівців, а потім на переляканих піонерів.
– Хлібозаготівля, – уривчасто сказав Сайко, – вилучаємо зерно, передбачене до здачі державним планом.
– Побійся Бога, Степане! Нічогісінько вже не залишилося! – благав Валерій Хижняк, перегороджуючи своєю фігурою вхід. – Адже втретє забираєте! Діти голодують!
У запалі він хотів було вимагати документи на обшук, однак вчасно схаменувся, згадавши попередні свої суперечки з продзагонівцями: коли чоловік спробував опиратися їм уперше, то просто дістав по морді, а останнє відвідування ледь не закінчилося арештом.
– Відійди, куркулю! – крізь зуби процідив Мордін, спопеляючи Хижняка повним ненависті поглядом та направляючи на нього наган.
Господарю хатини нічого не лишалося, як тільки звільнити прохід.
Керівник буксирної бригади Сайко рішуче переступив поріг і відразу ж, не звертаючи уваги на охоплених жахом домашніх, взявся заглядати в скриню, стіл і шафу, нишпорити по кутках, простукувати підлогу та стіни. Його приклад наслідували комісар, Стєблєцов і ще двоє активістів-комнезамівців. Останні потягли за собою всередину хати також Петрика з Марійкою, котрі стали біля входу, злякано спостерігаючи за тим, що діється.
Метушіння розбудило спляче в колисці немовля, й воно почало кричати. Щоб його заспокоїти, старша сестричка років восьми підійшла до ліжечка та сунула в рот братику складену у вигляді соски ганчірку з якимось вмістом. Той трохи зменшив інтенсивність ридань.
Через декілька хвилин продзагонівцям довелося визнати, що пошуки не дають результатів. Розлючений цим, Сайко раптом різко зупинився і хряпнув кулаком по столу.
– Краще самі покажіть, де ховаєте зерно! – з якоюсь холодною люттю прошипів керівник буксирної бригади, в упор дивлячись на дружину Хижняка Ганну.
Хата небагатого селянина (1930-і роки)
– Господь з вами! Ви ж самі забрали все під мітлу, – заплакала жінка, а затим, різко розвернувшись до прибульців, заголосила: – Яке зерно? Подивіться на нас – одна шкіра й кістки! Та скільки ж можна знущатися над людьми?! Та що ж ми вам зробили?! Нікого не чіпаємо, а все одно винні! "Дзень!" – пролунав раптом звук, спричинений падінням та розбиттям посуду.
Це комісар Мордін в серцях змахнув зі столу глечик з водою, який там стояв. Осколки розлетілися по підлозі; бризки розповсюдилися на всі боки.
Ця подія, напевно, послужила для домочадців сигналом до вивільнення затиснутих страхом емоцій. Як за командою заплакали всі четверо дітей і бабуся, котрі перебували вдома. Остання почала молитися та взивати до продзагонівців:
– Побійтеся Бога! Ніколи такого не було, щоб останній шматок хліба віднімати! Та невже ж у вас серця нема?!
– Дядьку, у нас немає зерна! – заскиглив малюк років шести, ховаючись за спідницею матері.
– Заткніться, куркульське поріддя! – вибухнув Сайко, з силою штовхаючи стілець, який випадково опинився поруч.
Той повалився на бік, але у відповідь колективний плач лише посилився.
Відкрилися вхідні двері. На порозі з'явилися Антон із Кирилом. Керівник загону і його комісар одразу ж запитально подивилися на них.
– Знайшли? – з надією спитав Сайко.
– Нічого, – винувато відповів Кирило, розводячи руками й потихеньку проходячи всередину кімнати.
– Так якого біса ви сюди прийшли?! Продовжуйте шукати! – наказав Іван Мордін, вказуючи своїм підручним пальцем на двері.
Ті поспішно ретирувалися, а керівники продзагону, нібито підхльоснуті черговою невдачею, взялися з подвоєною енергією перевертати все в будинку догори дриґом. Охоплені жахом, Петя з Марійкою втиснулися у стіну. Вони перебували в такому стані, що й самі готові були у будь-який момент розплакатися.
Тим часом Сайко, який розходився не на жарт, у розпачі схопив стілець і, ставши на нього, почав нишпорити руками по верхній площині пічки. Раптом його обличчя розпливлося в злорадній усмішці.
– Є! – вигукнув він, дістаючи невеликий глечик.
У голови буксирної бригади рука була набита: він відразу ж відчув, що посудина не порожня. Коли знахідка опинилася на столі, Степан зазирнув усередину і побачив там квасолю. Звіряче захоплення відбилося в його очах.
– Усі сюди! – заволав він. – Іване, пиши акт вилучення! Костю, неси мішок! Піонери, будете понятими!
– Не губи! Залиш хоч це! – благала господиня будинку, кидаючись у ноги керівникові та плачучи навзрид. – Більше у нас нічого їсти!
– Геть, куркульня! – відштовхнув її Сайко і жінка впала додолу. – Закінчився ваш час! Тепер наша взяла! Ми вас знищимо як клас!
Ганна, лежачи на підлозі, схлипувала, періодично судорожно здригаючись усім тілом. По щоках Валерія Хижняка прокотилися дві великі краплі. Всі інші члени сім'ї теж плакали.
Не витримав такого видовища й Петя. Сльози бризнули у нього з очей. Не звертаючи уваги на команди та окрики членів буксирної бригади, він стрімголов кинувся на вулицю.
Продзагін забирає зерно
Підліток біг і біг, періодично витираючи рукавом зарюмсані очі та щоки. Він не розумів, куди й навіщо біжить, не відчував утоми, не сприймав навколишнього світу. Якась незнайома досі спустошеність охопила все його єство. Отямився хлопчина тільки вдома. Він лежав на своєму ліжку і машинально продовжував витирати сльози, що лилися з очей.
"Це неправильно! Так не повинно бути!" – нарешті оформилася в мозку єдина думка, котра затулила все інше.
Петя ще довго лежав на самоті, силкуючись хоч якось розібратись у своїх суперечливих почуттях. Проте ці спроби щоразу закінчувалися тупиком. І тільки через годину він мало-помалу почав відходити від стресу.
"Більше ніколи не піду з продзагонівцями!" – дав собі слово піонер, засинаючи.
Підготовка до пішого переходу в табір
1941 рік, грудень. Тавдинський приймальник-розподільник.
Начальник обліково-розподільчого відділу Тавдинського приймальника-розподільника постукав у двері, потім несміливо прочинив їх і заглянув усередину.
– Дозвольте? – запитав він у начальника цієї установи, який сидів за столом.
– Заходьте. Що у вас?
– Бажаю здоров'я! Я з приводу Вашого доручення про комплектацію групи ув'язнених для відправки в табірне відділення "і"/6. На жаль, у розподільчому пункті залишилися здебільшого ув'язнені, котрі не пройшли карантину, а їх спрямування до табору суперечить інструкції.
Обличчя начальника Тавдинського приймальника-розподільника стало набувати багряного відтінку. Він непримиренно глянув на підлеглого, а відтак уривчасто промовив:
– Та облиште Ви посилатися на циркуляри! Зараз у нас таке становище, що з десяти циркулярів реально можемо виконати один-два! Тому треба виконувати найважливіший із них – забезпечувати виконання плану поставок продукції на фронт!
Досвідчений НКВС-івець зміряв поглядом відвідувача і, відзначивши його переляканий вигляд, вже трохи спокійніше додав:
– Під мою відповідальність відберіть зі складу карантину 100 найміцніших ув'язнених та терміново спрямовуйте їх у табірне відділення "і"/6. Ви ж знаєте, що там справжня катастрофа з робочою силою! План летить до біса! А від постачання цього табору залежить ефективна робота всього Севураллагу!
На практиці виявилося, що відібрати з новобранців сотню відносно міцних не так просто. Тому довелося долучити до групи й частину худих, зовсім виснажених, хоча на вигляд ще досить бадьорих зеків. На вечірній повірці Петро дізнався, що його включено до складу ста осіб, направлених у розпорядження начальника табору "і"/6 Попенкова. Вирушати до місця призначення група повинна була вранці. Надійшла команда всім учасникам етапу приготуватися до пішого переходу на відстань 20 кілометрів. Із цією метою ув'язненим видали продовольчі пайки, а охороні, крім того, – й патрони.
З вечора Петя зібрав усе, що в нього було, старанно помістив пожитки у мішок. При цьому він спочатку розмістив наявне "добро" на нарах, упорядкувавши речі та продукти за ступенем корисності в дорозі, а згодом уклав їх з таким розрахунком, щоб найнеобхідніше знаходилося зверху мішка.
Скомандували відбій. Петро розумів, що треба добре виспатися перед дорогою, втім сон ніяк не приходив. Хвилювання, викликане невідомістю, усвідомлення того, що від завтрашнього дня, від того, куди він потрапить, залежить його доля, а може й саме життя, позбавляли спокою, не давали змоги розслабитися.
Приблизно пів години хлопець провів у напруженому, натягнутому стані. Стало зрозуміло, що просто так заснути не вдасться: потрібно застосовувати відволікаючий маневр, котрий спрямує думки в зовсім інше русло.
Раніше Петя вже випробовував різні способи обману збудженого розуму. Найефективнішими для засинання були спогади про батьківську хату та про чудесні порятунки. Цього разу він обрав останній спосіб. Свого часу, аналізуючи механізми впливу такого роду спогадів на емоційний стан, Петро дійшов висновку: в їх основі лежить заспокійлива підсвідома теза про те, що якщо він щасливо пройшов такі кола пекла, гірших за які просто нічого не може бути, то вже мілкі дрібнички типу недоїдання, холоду або непомірної праці його і поготів не зламають.
Ув'язнений постарався розслабити всі м'язи, заплющив очі, глибоко вдихнув. Проте було холоднувато й довелося щільніше закутатись у ковдру. Захотілося зігрітися, а думка сама собою метнулася в серпневу південноукраїнську спеку 1941 року… Тоді нещадно пекло сонце, щедро розтрачуючи свою невгамовну енергію під завісу літа. Петі стало ніби якось тепліше, і він заснув.
Голодне загострення хвороби Колі
1933 рік, лютий.