Жадан спочатку набурмосився, закипаючи від гніву, потім, відчуваючи, певно, що у людей і дійсно наболіло, лише оглядався, немов затравлений звір, а коли хтось згарячу вигукнув, що роду не такий старійшина потрібен, раптом аж пополотнів увесь і, враз зіскочивши зі столу, що виставлявся завжди на вічі для старійшини та дідів, розштовхав натовп і ледь не бігом подався до свого житла.
Віче тривало ще й наступного дня. Рід за ніч не те, що не заспокоївся, а, полишивши навіть будь-яку роботу, ще більше розходився. Марно чекали на Жадана: той ще вдосвіта, немов би нічого і не сталося, узявши нового лука та тул зі стрілами, подався до лісу. Віче послало по нього; жони лише руками розвели і вказали на ліс. Коли усі дізналися про це, натовп вибухнув гнівом. Знову закричали про іншого старійшину, спочатку навіть свара зчинилася, та скоро порішили: не бути Жаданові старійшиною! Волхвом роду був старий Божеслав, молодший брат Рождена, стрий[38] Жадана. Він, як і водиться волхву, був на віче, проте і словом не обмовився на захист братанича[39], просто мовчки спостерігав собі за тим, що відбувалося на майдані. Дивлячись на нього, свою думку змінили навіть ті, хто спочатку вступався за старійшину і, таким чином, врешті-решт усі пристали на те, що на чолі роду має бути хтось інший. А там уже (справа для коропського роду нечувана!) і нового вибрали – його молодшого брата Видуту. Видута, котрий норовом своїм був спокійний, покладистий і ніякими, для можливого старійшини необхідними, чеснотами з-поміж інших не виділявся, виглядав ледь не переляканим; двічі, Велесом заприсягаючись, що рала цього не потягне, відмовлявся, але по Кону відмовитися утретє права вже не мав і, з виглядом нізащо приреченого на смерть, погодився.
Коли Жадан прийшов із лісу і почув про те, то враз став схожим на мерця, настільки виявилося воно неочікуваним, принизливим і вразливим для його надмірного самолюбства. Зайшовши до житла, він повалився на постіль і пролежав, не рухаючись, до світанку.
Коли ж він підвівся наступного дня, то сім'я його заледве впізнала: Жадан постарішав на десяток зим, осунувся, чорні кола залягли навколо очей, а поміж бровами образа, немов ралом, провела глибоку зморшку. За його наказом Сивер збігав до трьох старших своїх братів, що жили вже окремо, кожен зі своєю родиною, і коли усі вони зібралися, отець чужим, зовсім незнайомим голосом, мовив:
– Отак, щоб ви знали, платять люди за добро... Тепер я ізгой[40],... я – прямий нащадок Кологаста, праонук Велесича – ізгой...
Усі мовчали. Про те, щоб зробити Жадана ізгоєм, вигнати його з роду, за межі родових володінь, на віче і мови ніхто не заводив. Та для отця позбавлення його старійшинства і необхідність віднині бути таким же, як усі, виконувати щодня не те, що він сам намислив, а за чужим наказом те ж, що й інші родовичі, навіть недавні пришлеці, що оселилися під стінами городища, – те було для нього приниженням і карою, не меншими, аніж для звичайного родовича – вигнання в ізгої..
– Ми усі підемо звідси. Але могил роду я не покину. Оселимося на старому городищі, там мої дідизна і отчина... Прямо зараз беремо заступи, сокири і до роботи!
З огляду на те, що сталося, можливо, і з жалю, ніхто і в думці не посмів йому заперечити, навіть стара-престара Десеня, мати Рождена, Сиверова прабабуся, промовчала, лише скрушно похитала головою і гірко зітхнула.
Покинуте, з напівзгорілими колись стінами, старе городище було за якихось чотири перестріли вище по Коропу, там, де протока робить крутий поворот уліво, якраз під сосновим бором, біля родових могил, що починалися від зотлілих вже стін і довгим рядом тягнулися із півночі на південь попід самим лісом.
Вони оселилися в кутку колишнього городища в чотирьох землянках, поставлених колись по сіверському покону – з опорою покрівлі на дві дубові сохи – відновивши їх та оточивши сяким-таким частоколом для захисту від звірів.
Це рішення Жадана вразило увесь рід. Діди, вже й провину якусь за собою відчуваючи, порадившись купно з Видутою, виділили виселенцям десяток корів – отець не взяв, на власне срібло придбав товар: двох коней, чотирьох корів та бичка, кілька кіз і овець аж у Жорновках – городищі вище по Десні, де давно вже, ще за часів Жаданового діда Велесича, оселилися вихідці із їхнього ж роду. Там же з нового урожаю і кількадесят діж жита за останні куни купив – "погордував родом" – казали тамтешні діди, що вже прочули про те, що сталося "на Коропі". Взялися ізгої і за сіно на зиму, добре, що отава піднялася вище коліна – їм вкрай потрібно було перезимувати як слід, закріпитися на новому місці. Жадан же нетерпляче чекав зими – не терпілося йому вдатися до підсіки.
Але під осінь приїхали комонно з Ольжиного погосту шестеро ратичів від княжого тивуна з тим, аби перелічити дими, спитали про Жадана і, знайшовши, сказали коротко: на полюддя готувати по куні з диму й по ногаті з ріллі, а за образу гостя накладає тивун виру у три сороки кун; купцеві ж за лук на літо готувати шість бойових коней, інакше бути Жаданові обельним холопом[41] Хозарина.
Отець від тих слів, від зневаги до себе, почорнів лицем, проте стримався і хотів віддати ратичам лука, мовляв, нехай Хозарин його собі назад забирає, коли так, але старший дружинник, рябий, немов сорочаче яйце, направивши на батька свого коня, з погрозою в голосі процідив:
– Поговори мені! У поруб захотів?!
... Сон не йшов до Паоло: спогади, що підіймалися з самих глибин його пам'яті, розхвилювали скам'янілу душу і біль розгорявся у ній, мов жар під попелом згаслого багаття від раптового подуву вітру. Він уявив себе на місці отця, коли приїхали ті комонні ратичі; уявив і ясно відчув безмежний розпач, що, певно, охопив тоді Жадана: ще якихось три місяці назад той був старійшиною роду – шанованим усіма, і своїми, і чужими, а тепер, через власне надмірне самолюбство, через безглузде самоуправство і зверхність, він із власної волі вмить перетворився на беззахисного одинака без роду і племені, за котрого ніхто ніколи не заступиться, і котрому вже загрожує не мало, не багато – рабство.
Чим більше поринав Паоло у спогади, тим важче це його гнітило – стільки важкого та гіркого в них було, стільки разів уже згаданого і вкотре пережитого такими ж, часом, як і ця, безсонними ночами в чужій далекій стороні...
І Жадан, і усі його сини у спадщину від пращурів отримали неабияку удатність на ловах, тому роздобути до березозоля, коли княже полюддя[42] дістанеться нарешті Ольжиного погосту, дванадцять десятків куниць, не видавалося їм надто вже важким. Ще до Різдва Божича старші брати добули за Десною понад два десятки чорнобурих лисиць, а кожна з них коштувала тоді усемеро, а то й увосьмеро дорожче від куниці. Жалкувалося лише, що ті сороки[43] кун на виру підуть, тоді як на них можна було б чи не двох коней купити, або аж три корови придбати.
Жадан вирішив, що віддасть лука Хозаринові і з власної самовпевненості вірив, що той не відмовиться, прийме його назад. Отець, як тільки видавався вільний час, так і брав одразу ж чужинського лука до рук, бажаючи розгадати таємницю його сили та пружності. Він крутив кибить на всі боки, намагаючись зрозуміти з чого вона зроблена, зав'язував лук і натягував його і так, і так, але все було марно – розгадка йому ніяк не давалася.
"Не доберу ніяк, – почув одного разу Сивер розмову між отцем і Волотом, – що за лук такий? Доки супружиш його, то й упрієш, а натягується легко, мало не впівсили. Зате стрілу сулить[44] далі, аніж мій. От у чім тут хитрість, га?!"
Зима прийшла, не забарилася. Вже й до підсіки треба було б братися. Отець вирішив сходити з тим луком до лісу – підстрелити щось на харч. Він повернувся тоді досить швидко і розпачу його не було меж: на сильному морозі лук неначе задубів і коли Жадан спробував його натягнути, загледівши поміж соснами, на узліссі дику козу, кибить раптом тихенько луснула і лискуча пластинка, якраз біля зміїної голови на нижньому розі, відскочила від дерев'яної основи і згубилася в снігу, а по всій кибиті ті лусочки взялися дрібними тріщинками. Відчай отця розділяли усі: тепер і мови не могло бути про те, щоб Хозарин згодився прийняти зброю назад, а розуміння того, що якийсь купець отак безсоромно обдурив майстра-лучника і підсунув йому красиву цяцьку замість гідної зброї, котра зимою, як виявилося, ні на що не придатна, а за неї тепер ще й доведеться сплатити ошуканцеві непомірну, несправедливу ціну, бо інакше велінням княжого тивуна Жадан стане обельним холопом, рабом Хозарина, усе це надзвичайно гнітило їх усіх від Десені до п'ятилітнього онука Радка.
За все своє життя Жадан ще жодного разу не потрапляв у таке скрутне становище. Певно, у душі він вже давно і гірко розкаювався, але, окрім того, що він міг зробити?! Злидні обсіли маленький тепер його рід з усіх боків і пили кров, як хотіли. "Попросились злидні[45] на три дні, – важко зітхала Десеня, – а тепер їх і за три літа не виживеш". Від тих чорних думок завелися воші, а у них навіть лазні не було; навіть квасу, яким би можна було хоч на час залити своє горе – і барильця не стояло в їхніх клітях.
На зимовий сонцеворот невеселим видалося у них колядування. У городищі веселилися всі: і старого Бадняка, підпаливши, скинули з гори, і ряжені Козу водили, і Мара та Божич-Молодеє Сонце ходили від житла до житла, а у них, в старому городищі тиша залягла: навіть охоти не було братися до веселощів.