Нестримна фантазія маленького читача вимальовувала яскраві моменти знайомства, спокусливо діючи на дитячу уяву.
Петрик (1930-й рік)
У цей час дорослі чоловіки розмістилися на стільцях у кутку зали.
– Може, по чарці? – запропонував братам Данило. – Інші прийдуть ще не скоро.
– Ні, дякуємо, – відмовилися ті, – ми спеціально з'явилися раніше, щоб на тверезу голову обговорити господарські справи.
– А в чому проблема? – здивувався заінтригований Данило.
– Ти серед Шаблів найбільш грамотний, працюєш у фінвідділі, – з похвали почав Іван, – а тому скажи: правий я чи ні.
Старший брат замовк, дивлячись на Данила. Пауза настільки затягнулася, що господар хотів було перевести все на жарт, погодившись, що за старшинством той завжди правий. Але тут Іван продовжив свою промову:
– Мене турбують акції з розкуркулення, які щойно розпочалися: одноосібників, хто заможніший, забирають і, за чутками, висилають кудись на Урал, або в Сибір. Вже розкуркулили таким чином Дем'яна Колісника та Антона Гаркушу із сім'ями. Я боюся, що наступними "куркулями" можуть призначити нас, – при цьому він обвів поглядом співрозмовників. – Господарство нашого брата Василя восени вже зарахували до куркульських. Мені здається, що якщо ми й далі сидітимемо, склавши руки, та чекатимемо, то дуже скоро опинимося в місцях, де Макар телят не пас.
Іван на мить зупинився, даючи змогу Данилові осмислити сказане.
– Ти ж бачиш, до чого все йде, – не витримавши паузи, палко вклинився в розмову Дмитро, – всіх міцних господарів ставлять у нестерпні умови, і врешті-решт нас просто знищать. Я за державною градацією проходжу як середняк-одноосібник, та й то минулого року ледве звів кінці з кінцями. А як цього року викрутитись Василю, якого визнали куркулем?! Це ж шалені податки! А раптом неврожай? Плюс до всього, тепер ще над тобою висить загроза висилки в Сибір! Нагрянуть і, виконуючи вказівку партії, за годину ліквідують тебе як клас. З них станеться...
– Що ви пропонуєте? – не розуміючи, до чого хилять родичі, Данило за першої ж нагоди зупинив безперервний потік думок та емоцій брата.
– Ми пропонуємо створити на основі господарств нашої рідні колгосп, – на правах старшого лаконічно сказав Іван, – і ліквідувати, таким чином, саму підставу для розкуркулювання.
– А чого хочете від мене? – уточнив господар.
– Насамперед поради, – озвучив свої міркування Іван, – варто чи не варто так чинити.
Данило замислився. Не можна сказати, що йому не спадав на думку варіант створення колгоспу або приєднання до якогось вже існуючого. Однак за площею оброблюваної землі та кількістю худоби його господарство належало, швидше за все, до бідняцьких. Крім того, він працював у державній установі й офіційно вважався службовцем. А тому для нього поставлене братами питання гостро не стояло.
– Ну, якщо говорити про порятунок Васі від висилки, то це один з найкращих варіантів, – вголос сказав Данило. – І щодо податків, наскільки мені відомо, колгоспи в набагато кращому становищі, ніж одноосібники; я вже не порівнюю їх із куркулями.
– А раптом більшовики знову надумають відбирати хліб силою, знову включать свою улюблену продрозверстку, як років десять тому? – переходячи на шепіт, щоб, не дай Боже, ніхто не почув, поставив Дмитро терзаюче його запитання.
– Це може статися, – почав уголос розмірковувати Данило, – але кожне рішення якийсь час працює за інерцією. Ще року не минуло, як Сталін проголосив виправлення перегинів у колективізації. Я вважаю, що період послаблень для колгоспів протримається щонайменше до осені. А на той час сільськогосподарські роботи в полях завершаться.
– Вважаєш, у колгоспі ми зуміємо краще зберегти чи продати зібраний урожай? – уточнив Іван.
– Якщо умови будуть подібними до торішніх, то на це є непогані шанси.
– Все одно я не розумію більшовиків, котрі твердять, що в колгоспах, порівняно з одноосібними господарствами, вища продуктивність праці, – знову заголосив Дмитро. – Ну за рахунок чого це раптом я краще працюватиму, якщо біля мене буде працювати Іван!?
– Ти не плутай грішне з праведним! – осмикнув молодшого брата старший. – Ми зараз говоримо про порятунок наших шкур, а не про ефективність колгоспів.
Дмитро осікся, усвідомивши, що Іван має рацію, і замовк.
– Я згоден з Іваном, – підтримав старшого брата Данило, – проте й залишатися без хліба – теж не варіант.
– То як нам зробити, щоб і вовки були ситі, й вівці цілі? – задав риторичне запитання Дмитро, переводячи погляд з одного брата на іншого.
– Я думаю, що створювати колгосп, хоча б заради порятунку Васі, та й інших родичів, доведеться, – спробував узагальнити свої думки Данило, – втім робити це потрібно з розумом, хитро: обов'язково продумати форму колгоспу (СОЗ, артіль чи комуна), хто буде в нього входити та з яким майном, які взаємини налагоджувати з МТС, які землі брати в обробку, що сіяти, а також як і кому продавати врожай.
– Ну, ти тут наговорив, – усміхаючись, крутнув головою Іван, – сім верст до небес – і все лісом!
– Лісом чи полем, а якщо всього цього не врахуємо – прогоримо! – Данило з викликом уставився на братів.
– Гаразд, гаразд, – примирливо промовив Іван, водночас радіючи, що Даня вимовив останню фразу ніби від імені всіх родичів, – це я так, для гострого слівця. А якщо серйозно, то ми з Дмитром просимо тебе спочатку допомогти нам розібратися з паперовими та бухгалтерськими справами. Правду кажучи, ми дізнавалися у сусідів, і в принципі з десяток дворів, згодних створити колгосп, на прикметі ми вже маємо. А тебе запрошуємо приєднатися насамперед як бухгалтера. Ну й сім'ю твою, звісно, запрошуємо. Крім того, може і ти когось із надійних господарів загітуєш...
Запис до сільськогосподарської артілі
Данило деякий час ще повагався, остаточно прикидаючи плюси та мінуси такого відповідального кроку.
– Добре, – погодився він нарешті, й підкріпив своє рішення рухом руки, котрим нібито відкидав останні сумніви, – я допоможу вам із організаційними питаннями. Однак давайте не пороти гарячку. Трохи часу, думаю, у нас ще є, а тому спочатку розберемося з процедурами, потім обміркуємо наші дії та, з Божою допомогою, може щось і вийде.
– Ось за це не гріх і випити! – заявив задоволений розмовою Дмитро, потираючи руки та широко посміхаючись.
– Згоден, – Данило підійшов до столу, налив три чарки горілки; одну взяв собі, а дві подав братам. – Підсідайте ближче!
Запрошуючим жестом він показав на стільці.
– За успіх нашої безнадійної справи! – підняв чарку Іван.
– Дай Боже, не в передостанній раз! – підвів межу хазяїн будинку.
Брати випили, причому кожен робив це якось по-своєму. Закушуючи, вони почали обговорювати подальші дії. Поступово розмова перетворилася на жваву, підігріту алкоголем, дискусію. Але одного разу виробивши спільну лінію, чоловіки тепер могли зосередитись на деталях та вести бесіду в невимушеній обстановці.
Незабаром почали з'являтися нові гості. Низка чергових привітань, поцілунків і подарунків дуже втішила Петрика, внаслідок чого веселощі набули свого другого дихання. Свято неухильно наближалося до апогею.
Полонення
7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.
Перше, що відчув Данило, виринаючи з небуття – нестерпна різь у плечі. Він спробував простягнути вперед привалену землею закривавлену руку, однак у відповідь страшний біль пронизав усе тіло від маківки до тазу. Чоловік застогнав. Аби хоч трохи притупити страждання, поранений завмер, намагаючись навіть не дихати. Але замість бажаного полегшення до вже усвідомленого болю додалося якесь відчуття жахливого дерев'яного гулу, котрий з усіх боків стискав неначе чужу голову.
І все-таки найжахливішим був стан тваринної паніки, який сконцентрувався в районі сонячного сплетіння. Саме він, зрештою, заслонив усе інше, вимагаючи першочергового й термінового розв'язання. Намагаючись усвідомити причину цієї всепоглинаючої тривоги, Данило став продиратися крізь пекельну муку болю, роблячи відчайдушні зусилля, аби скласти уламки розмеленої свідомості.
– Чому не болять ноги? – проступила, нарешті, нав'язлива підозра.
Бійцю раптом захотілося будь-що поворушити ступнями, проте спроби зробити це ні до чого не привели: ніг він не відчував.
Зібравши в кулак усю свою волю, Данило повернув голову. Потривожений цим рухом, мозок ніби зірвався зі свого звичного місця та з тріском ударився об черепну коробку, вибухнувши мігренозним нападом. Грудки землі посипалися з волосся, й чоловік почув шарудіння від їхнього падіння. Це було першим не болісним відчуттям пораненого організму.
Розплющивши очі, боєць побачив, що на його стегнах лежить борт воза.
"Мабуть, передавлені судини, і тому ноги не слухаються, ніби не мої", – подумав він.
Зібравши залишки волі й переборюючи пекельний біль, Данило став ворочатися та звиватися, намагаючись висмикнути ноги з-під борту. Втім зміг лише трохи зрушити віз убік. Потім він зігнувся і спробував підняти його руками. Але й ці спроби звільнитися від вантажу виявилися безрезультатними: для такої напруженої фізичної роботи просто не було сил. На ділі вжиті маніпуляції замість полегшення принесли тільки ще більші страждання: ноги теж почали страшно боліти. Змучившись і втративши будь-яку надію впоратися з возом, чоловік знову відкинувся у вихідне положення, й від приреченості заридав. А невдовзі навіть плакати стало незмога; залишилася лише гіркота та безмовна жалість до самого себе.
"От як доведеться померти", – виникла у мозку сумна думка.
Данило глянув угору: в деяких місцях поміж хмарами стали проступати ділянки синьо-сірого осіннього неба. Звертаючись до цих просвітів, він почав шепотіти слова молитви.
Раптом до нього долинули уривки людської мови.
"Порятунок!" – радісно подумав боєць.
Отримавши надію, він мобілізував залишки сил, набрав у легені якнайбільше повітря і скрикнув. Бідолашному здавалося, що випущений ним крик подібний до грому, втім насправді люди, котрі знаходилися неподалік, його ледь почули. Вони стали просуватися в бік підозрілого звуку, й до Данила долинули фрази незнайомою іноземною мовою.
"Німці", – зрозумів він.
Рій різних думок промайнув у голові.