За що?! Сльоза знову покотилася по щоці.
– Вогонь! – скомандував лейтенант.
Розстріл
Гримнув залп і в'язень, який стояв навколішки біля Петра, замертво клюнув землю. Впали ще троє людей в інших місцях шеренги.
– Заряджай! – продовжував командувати лейтенант держбезпеки. – Цілься!
Раптом дунув свіжий порив вітру. Після страшної спеки приємна прохолода пробігла по шкірі, ледь розтріпала злипле волосся. Легким зябцем заколихалася степова рослинність. Криваво-червоне сонце, що наближалося до горизонту, байдуже дивилося на мишачу метушню людей. Петро перевів погляд на групу НКВС-ників. Націлена на нього гвинтівка вказувала багнетом прямо в груди. Петро глянув у дуло.
"Невже грубий шматок свинцю зможе зруйнувати, назавжди знищити мою єдину в світі, таку прекрасну, унікальну та рідну, неповторну, тонку й чутливу душу? Ні! Це абсурд! Душу може знищити тільки така ж високоорганізована, але зла субстанція. Це може зробити тільки душа диявола... Ні, все, що відбувається – неправда, міраж, поганий сон! Насправді цього просто не може бути!" – переляк, страх, жага до життя, мерехтливі думки: все перемішалося в єстві Петра, величезною прозорою чорною кулею затьмаривши свідомість.
Перебуваючи у стані афекту, він відчув, ніби відривається від дійсності, піднімається над цією суєтою, здіймається у сріблясту сяючу висоту. Там, унизу, на колінах стоїть його тіло. А його суть, його душа, яка перебуває на порозі вічності і вкушає красу єднання зі святим духом, з сарказмом спостерігає зверху за тим, що відбувається. Погляд звернувся до прекрасного світіння, яке виходило з небес.
"Кинути все і летіти, мчати до цього чарівного манливого світла, де так добре, красиво і спокійно, де велична чистота вселенської мудрості прийме мене в своє лоно, нічого не вимагаючи натомість!" – майнула рятівна думка.
Але що ж це? Раптом Петі непереборно, нестримно захотілося знову злитися зі своїм тілом, і душа одразу ж кинулася назад, до своєї плоті і ввійшла в неї, злилася з нею, відчувши короткий, ледве вловимий, але такий чудовий момент екстазу.
Петро стрепенувся. Гвинтівка продовжувала зирити у груди. Але йому не було страшно. Тепер він знав, що його душа не може померти – це неможливо! Його суть, його дух, а отже, і він – безсмертні! Захоплення від вражень єднання з вічністю, від відчуття себе як частинки нескінченно великого божественного духу, захлеснуло істоту Петра. Він з викликом уперся своїми чистими синьо-зеленими очима в очі людини, яка цілилася в нього; військовий не витримав погляду і відвів очі убік.
"А може, диявол – це лейтенант?! Побачимо, що він зможе протиставити набутій мною душевній силі", – подумав Петро.
Але вдивившись у вираз обличчя керівника групи, він за маскою непохитності раптом виявив загнаного в кут звірка, який вимолює прощення у Господа Бога.
Лейтенант підняв руку, даючи знак НКВС-никам приготуватися до залпу... Але Петро посміхався: він осягнув найвище знання і більше не вірив у здатність цих жалюгідних лицедіїв самостійно вершити долі.
– Відставити! – з полегшенням сказав лейтенант. – Цього разу вас помилувано, але у випадку повторного саботажу пощади не буде! Зайняти місця у хвості колони та продовжувати рух, – а потім, звертаючись до всіх, додав: – Приблизно за дві години шляху ми досягнемо місця призначення – залізничної станції, в якій має бути вода. Там усі зможуть напитися. Але щоб не потрапити до лап німців, треба йти швидко, без зупинок. Не робіть фатальних помилок, не змушуйте мене вживати крайніх заходів. Кроком руш!
Колона посунулася далі. Тільки після кількох сотень метрів шляху до Петра почало повертатися звичне відчуття цілісності всього організму. Поступово він відчув, що у кількох місцях тіло страшенно болить: це забої – наслідки боротьби за воду біля калюжі. Але то були такі дрібниці порівняно з насолодою від вгамованої спраги.
Налякана німецькими літаками, близькими відлуннями боїв і критичною ситуацією з дисципліною, охорона через кожні дві-три хвилини приречено кричала то "Ширше крок!", то "Крок вправо, крок вліво – вважається втечею: стріляємо без попередження!", то застосовувала ненормативну лексику.
Але Петя якось мало звертав увагу на ці випади. Його підбадьорене порцією води тіло ніби набуло "другого дихання", і тепер він ішов навіть якось досить жваво у порівнянні зі змученими незадоволеною спрагою товаришами по нещастю.
Шлях, що залишався до станції, етап пройшов відносно благополучно, якщо не рахувати двох ув'язнених, які відмовилися йти далі, і яких, згідно з інструкцією, охороні довелося пристрелити. На самому початку населеного пункту на шляху колони зустрівся колодязь, і лейтенант дозволив людям організовано напитися, а також наповнити свої фляги та інші ємності водою.
Котлети
1925 рік, квітень. Томаківка.
Петя сидів на підлозі за важливим заняттям: вивчав можливості своєї нової іграшки. Стару, тріснувшу у двох місцях, рахівницю, до того ж позбавлену чотирьох спиць, учора йому подарував батько. Хлопчик плавними рухами своїх маленьких пальчиків перекладав кісточки з одного боку на другий:
– Один, два, три, чотири, – відрахував він перше число й замислився.
"Як же це вчора показував тато?" – взявся пригадувати юний математик.
– Ага! – радісно вигукнув він і вже впевненіше і швидше пересунув на той же бік ще три кісточки: – Один, два, три.
"Тепер треба порахувати, скільки буде разом", – ухвалив хлопчина.
– Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, – продекламував він, а потім, підбиваючи підсумок, на всю горлянку загорлав: – Сім! Чотири та три – сім!
Незважаючи на свій п'ятирічний вік, Петрик уже вмів рахувати до тридцяти: цьому його навчив батько. Але виконання арифметичних дій було для нього в новинку. А тому він із цікавістю вивчав цю нову грань життєвої премудрості.
Щоправда, надто довго займатися одним і тим самим було нудно. Рішучим рухом, підглянутим у тата, хлопчик підняв один бік рахівниці – і кісточки з характерним стукотом від'їхали на вихідну позицію. Потім він узявся безладно штовхати дерев'яшки для лічби туди-сюди по спицях, лопочучи якісь уривки складів, після чого став обома руками розкручувати їх, від чого кісточки стали крутитися на спицях подібно до десятків маленьких юрких дзиґ. На завершення рахівниця була перевернута догори ногами та використана як транспортний засіб.
– Но-о, но-о, конячко! – прикрикував уявний візник, навалюючись на дерев'яну раму рахівниці, яка видавала у відповідь жалібні скрипучі звуки.
Багатостраждальний пристрій для виконання арифметичних операцій всіляко чинив опір, але був змушений підкоритися силі. Виконуючи непритаманну йому функцію, він перекочувався вперед натужними ривками, щоразу зупиняючись унаслідок заклинювання механізму. Зате всюдисущий хлопчик примудрявся, паралельно з керуванням "двоколкою", ще й грати роль коня, що несамовито ірже і брикається, та плюс до того власноруч підхльостує себе ляпанцями по попці. Розчервонілий хлопчина якраз голосно сміявся від задоволення, коли почув бабусин голос:
– Петюшо, йди-но сюди, зніматимемо пробу!
Хлопчик зупинився і прислухався: з кухні долинало шипіння та потріскування розігрітого на сковорідці жиру. А м'ясний запах, який заполонив увесь будинок, не залишав місця для сумнівів: на нього чекав черговий кулінарний шедевр.
Малий не без жалю залишав свою гру, але бажання насолодитися бабусиною їжею таки пересилило. Він попрямував на кухню, все ще за інерцією ляскаючи себе по боках і бурмочучи щось собі під носа.
– Я посмажила котлетки, – побачивши онука, що саме підходив до неї, повідомила Ірина, – ну ж бо скуштуй: як тобі на смак? Тільки обов'язково їж із хлібом, – усміхаючись, повторила вона свою традиційну настанову.
Жінка поставила на стіл миску із чотирма котлетами, попередньо остудженими до комфортної для рота температури. Відразу ж подала і шматок хліба.
Підійнявшись на своє улюблене місце-підвищення біля столу, Петя приступив до дегустації. Котлети вийшли – смакота! А тому процес їх поглинання проходив жваво. При цьому хлопчик не забував про бабусине попередження, і кожен шматок котлети прикушував хлібом. Але не встиг він навіть озирнутися – як тарілка виявилася порожньою.
– Ну що ж ти не говориш, які вийшли котлети? – з удаваним засмученням запитала бабуся: – Може, у фарш треба чогось додати?
– Котлети вийшли смачні, – з виглядом навченого досвідом експерта запевнив онук, – але фарш треба ще підсолити.
– Ну, це ми миттю, – одразу ж погодилася Ірина. – Дякую, що підказав. А то я куштую-куштую і ніяк не зрозумію, чого не вистачає?
Вона сунула ложку в банку зі сіллю і вдала, ніби кладе її у фарш. Хоча насправді нічого не досолювала. Перемішавши вміст, жінка почала укладати чергову порцію котлет на сковорідку, примовляючи:
– Ну ось, тепер котлетки будуть смачніші. Онучок у мене – молодчина! Відразу визначає, як зробити страву апетитнішою. Гаразд, біжи пограйся ще трохи, а коли котлетки за твоїм рецептом посмажаться – я тебе знову покличу, спробуєш іще раз.
Петя з новими силами повернувся до перерваної гри, а Ірина після того, як котлети досягли ідеального стану, виклала їх у Петрикову миску і злегка підсолила. Вона знала, що онучок любить солоне, і намагалася всіляко догодити дитині.
"Нехай наїдається цупкіше, поки є можливість, – міркувала бабуся, – бо зовсім худий став – шкіра та кістки".
Потрібно визнати, що Іринині оцінки вгодованості онука були далекі від істини. Насправді, завдяки насамперед невтомній бабусиній турботі, Петя був повненьким хлопчиком. Але будучи сама жінкою щільної статури і маючи таких самих членів сім'ї, вона вважала нормою, особливо для дитини, наявність у тілі пристойного жирового запасу.
– Петрику, біжи на кухню: котлети за твоїм рецептом готові! – покликала Ірина. – Я без тебе не можу визначити, чого ще не вистачає. А мені треба смажити наступну партію.
Хлопчик, не гаючись, відреагував на бабусин заклик. Й історія повторилася. Коли процедура дегустації котлет пішла по четвертому колу, до кухні зайшла Марія.
– Мамо, ти що, вирішила загодувати онука?! – висловила вона претензію, показуючи на миску з котлетами і поблажливо усміхаючись.
– Та все нормально; нехай дитина їсть, поки їй до смаку, – оголосила своє переконання Ірина.
– Не можна так – ти його балуєш, – заперечила Марія.