Розпитував Ростика, казав показати собі, як воно їде та чому. Тепер Костик тільки присвічував ліхтаркою, а Ростик торохкотів, мов накручена забавка, все, що знав про авта. І споглядав скоса на Костика, мовляв: — Я теж щось знаю!
Врешті Грицьків батько похитав з признанням головою, і вони всі повернулися в палату. Там щось довго перешіптувався з гетьманом, аж рішили: їхати можна. А щоб вістка дійшла певно, рівночасно виїде до короля в Інфлянти другий гонець, на коні, передягнений за пиворіза.
— Які ви щасливі, що поїдете! — зідхнув з жалем Грицько. І враз Ростикові щось блиснуло в голові:
— То їдь ти з Костиком, а я остануся тут. Мені тут добре між козаками. А ви обидва такі вчені, вам тільки б послами бути!
— Та що ти, брате? — Костик підскочив, мов опарений. — То ж ти вмієш їздити автом, не я!
— Ти ж бачив, як я їду, а я щераз тобі докладно все покажу! — настоював на своєму Ростик.
— А що буде, коли тебе тут знов спитають про історію? — попробував останнього рятунку Костик.
— Йди, ти зі своєю історією! Тут не академія, а я й без того розкажу козакам багато такого, чого вони не знають! — оборонявся Ростик.
А Грицько цілував батька по руках:
— Батьку, батечку рідний, пустіть мене з Костем! Ми до вечора повернемося, самі побачите! Таж не сидіти козакові весь вік на запічку!
— Хай їде! — вирішив справу ясновельможний. — Час йому привчатися до державного діла.
Заметушилися. Гетьман відійшов писати листа. Пан писар казав Грицькові, як та куди їхати, кого обминати, в кого просити помочі. Ростик знов пригадував Костикові, де гальма, де газ, де світла в авті.
Тим часом вже й засвітало. Стало видно різьби та дивні штукатури гетьманської палати. Та ніколи було їх розглядати. Костик з Грицьком вже сиділи в авті. Пилип Орлик поцілував свого сина в чоло: — їдьте з Богом та повертайтеся щасливо! Хлопці поклонилися ще раз ясновельможному, що стояв на ґанку, держачи руку на плечі Ростика. Тоді Костик перехрестився і включив мотор. Авто рушило. Сердюки відчинили браму, і хлопці виїхали на дорогу. Тільки тоді щось дивно стиснуло Костика біля серця.
І ЗНОВ НЕ ТУДИ!
— Костю, Костю, я ще не їхав так швидко ніколи н житті! Поглянь, як дерева втікають від нас, немов налякалися! Ото матиму то розказувати братам та сестрам! — трохи не плескав у долоні Грицько.
А Костик стискав обіруч керму та думав, що було б, якби так нараз домелося сповільнити біг чи скрутити чи що...
Гуси втікали перед ними з ґеґотом з дороги, собаки по селах гавкали, але не важилися підбігати ближче, а сині круторогі воли приставали здивовані на шляху. Коли ж хлопці зустріли загін козаків, один кінь таки сполошився. Якби не те, що козак умів добре правити конем, був би полетів па землю! Діти приглядалися до них цікаво, а жінки подекуди навіть хрестилися, побачивши на дорозі таке диво....
Костик уже поволі привикав до авта та мав час і розглянутися кругом.
— Як тут чудово, у вас... у нас, в Україні! — говорив Грицькові. — Стільки квітів по городах, хоч уже її осінь, дерева в садах так і гнуться від овочів, а села такі всі чисті, білі. І дихати якось так легко... Мені ще так ніколи не було…
— Гарно було б, та москалі жити не дають! — міркував Грицько. — Та пожди, ще поб'є їх наш ясновельможний, як колись гетьман Виговський під Конотопом!
Та враз шлях перед ними покрився густою курявою.
— Грицю, що це таке? — спитав Костик занепокоєний.
— Зараз погляну! — Грицько приклав долоню до чола. Та враз аж скрикнув:
— Ой, вже бачу! Це сам цар Петро з своїм почтом! Пізнаю його кариту! Женуться в Батурин, мов навіжені!
— Лихий їх надніс! — буркнув Костик, провірюючи зором усі ґудзики і стрілки в авті та міркуючи, що йому треба буде зробити.
— Господи, а якби вони знайшли гетьманського листа в мене!? — і Грицько схопився за груди, де мав зашитого листа. — Хоч він написаний тайним письмом... Костю що тепер буде?
— Не журись! — відповів через плече Костик, та так відважно, що аж сам злякався. — Я прискорю біг, і вони мусітимуть розскочитися. Ми вже раз так... біля Дорогичина...
Та враз замовк. Тиснув і тиснув ногою дошку прискорювача, а вона не подавалася. А тут царська валка була все ближче та ближче... Під дошкою застрягло щось тверде і заваджало і не можна було...
— І буде знов, як казав Ростик! — подумав гірко та натиснув чарівного ґудзика.
— Ха-ха-ха! А то розженемо їх, як тих гусей недавно!
— розсміявся Грицько, коли авто метнулося, мов навіжене.
Та Костикові було не до сміху...
— Не розженемо, Грицю, та й самі до королівської кватири ніколи не доїдемо....
— Як "не доїдемо"? Нам же треба листа передати! Що ми скажемо ясновельможному, коли не довеземо листа?
— Нічого не скажемо, бо, може, і ясновельможного вже більше не побачимо, — відповів нахмарено Костик. —Я мусів натиснути чародійний ґудзик, і тепер авто несе нас, куди само хоче...
— Як, ти навмисне таке зробив?! — спитав Грицько і аж сльози заблисли йому в очах.
— То ти, Грицю, міг таке про мене подумати? — спитав вражений Костик. — Я ж хотів натиснути прискорювача, а тут щось залізло під нього, щось... Костик запхав голову під керму і за хвилину держав у руках отроцький лук.
— Бачиш, що це було? Ось я його зараз... — і хотів жбур нути луком якнайдалі від авта. Та Грицько придержав його руку:
— Залиши! Куди б ми не поїхали, добра зброя може всюди придатися! Ні, Костю, я вірю, що ти не міг інакше зробити! Я не хотів тебе вразити, пробач...
— Та й брата свого я там лишив, — засумував Костик.
— Вперся, щоб я їхав, а тепер сам останеться там навіки.
Він певно знав би був щось таке розумне порадити, щоб не понесло авта... Ти знаєш, він усе вміє зробити... І я мого дуже люблю, хоч він не вміє історії ні в зуб...
— Ти не журись! — став нараз потішати Грицько.
— Коли наше авто таке чарівне, то якось удасться нам мого завернути. А покищо я з тобою та ще й при шаблі...
Та враз Грицько закашляв і став протирати очі руками. Костик теж почув, що його щось запекло в очах, а поміж зубами заскреготів пісок.
— А це що..., кахи... за лихо? — вимовив через силу Костик. — Я й не чув... кахи, кахи... — аж давнися, — щоб в Україні були такі піски... Такі руді... кахи, кахи, а щезни ти, маро!
Костик насилу упинив авто. Враз біля них де не взявся вусатий чоловік у синьому однострої з червоними нашивками, в заялозеному білому кашкеті без дашка. Обох мого рук чіплялися півнагі, темношкірі хлопчики в ширококрисих капелюхах.
КАРАЮСЬ, МУЧУСЯ, АЛЕ НЕ КАЮСЬ!
Костик поглянув, поглянув, щось собі погадав, а далі вискочив з авта понад замкнені дверцята та впав на коліна в пісок:
— Батьку, батьку наш Тарасе, Кобзарю наш! — ледве вимовляв, так билося в нього серце.
Тарас пустив руки хлопчиків і підійшов до Костика:
— Ти з України, дитино? Яка це лиха доля закинула тебе у ці киргизькі степи так, як і мене?
— Не лиха доля, ні! — відповів через силу Костик. — Це тільки якось так дивно сталося, що я міг приїхати до тебе... відвідати тебе... поклонитися тобі...
— А давно ти з України, сину?
— Та ні, я не з України... то значить так, з України!
— І давно, ще за гетьмана Мазепи, — плутав Костик, — а тепер я з Америки. Там поставили тобі пам'ятник у столиці у Вашінгтоні, а другий у Канаді в Вінніпегу, справді... Я ще маю навіть пропам'ятну відзначку на однострої... — хотів показати відзначку, та враз згадав, що його однострій і досі ще, мабуть, зашивають у Дорогичині...
— Пам'ятник? Мені пам'ятник? — не міг надивуватися Тарас Шевченко. — То хіба ж мене не забули? Думалося, всі мене забудуть тут, на чужині, а то бач: пам'ятник та ще в такій далекій землі...
— Ніхто тебе не забув, батьку, ніхто! — запевняв Костик. — Я ось народився вже в чужій землі, а твого "Кобзаря" читав і знаю напам'ять:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люди наша слава,
Слава України!
— проказав гладко, мов із книжки читав.
— Господи, таке слово почути мені! — радувався Тарас. — То не забули, кажеш?
— Ні, ні, всі українці в усьому світі пам'ятають тебе, навіть большевики, і ті не можуть сказати, що ніби тебе не було!
— Большевики? А хто це такий?
Тут Костик мусів призадуматися, поки знайшов відповідь:
— Це москалі та інші такі зайди. Нахлинули вони на нашу землю вже у двадцятому столітті. Вони і в Бога не вірують, і кривда від них Україні ще більша, як та, що ти описав у своїх віршах! Та й тебе самого... та, ні я тобі цього не можу сказати... — зацукався нараз Костик.
— Та до того часу я буду вже давно мертвий! Що ж вони мені мертвому можуть вчинити? — усміхнувся зболіло Тарас.
— Хреста з твоєї могили зняли та ще кажуть... ще кажуть, що ти їх! — знайшов урешті Костик, як сказати.
— А отакого то й повік не буде, — відповів поважно Тарас, — щоб я був з тими, хто людей кривдить! Та, коли вже до такого лиха дійшло, то може вже недалеко той час, що Бог змилується над нашою землею та допоможе, що запанує в своїй хаті своя правда і сила і воля... Може ви ще цього доживете... Та пожди, хто цей козарлюга, що з тобою?
— Ти, батьку, його знаєш, бо про гетьмана Мазепу вірші писав! — розговорився Костик. — Це син генерального писаря Пилипа Орлика, Грицько! Нас послав гетьман Мазепа з важливим листом до короля Карла, знаєш...
— Знаю, знаю, читав у літописах та від кобзарів чував... — відповів задумано Тарас. — Тільки, як це так: ти з чужини та ще на стільки років пізніше, а він з Батурина та ще півтора віку тому... А разом ви, неначе побратими...
— Ми ще не побратими, та зараз будемо, коли ти, батьку нас поблагословиш! — заговорив нараз скороговіркою Грицько, вискакуючи з авта. — Коли дозволиш, батьку, то ми зараз тут перед тобою обміняємося хрестами, а ти нас поблагословиш.
Костик дав Грицькові свій хрестик від Першого Причастя, а Грицько йому свій, прикрашений філіграном. Тричі поцілувалися та поклонилися в пояс Шевченкові.
— Благословлю вас, мої сини! — промовив Шевченко врочисто. — їдьте далі в світ та пам'ятайте, що слава козацька не пропаде, коли ви, діти козацькі, її не забуватимете!
— Батьку, — перервав несміливо Костик, хоч старшим переривати не годиться. — А чи міг би ти сповнити нам ще;одно прохання?...
— 3 дорогої душі! Що ж міг би я для тебе зробити? Я вбогий солдат, і навіть усі мої олівці забрав учора унтер при обшуку, щоб я не міг ні словечка написати...
— Я маю олівець і записник і прошу тебе, напиши мені щонебудь у ньому! Олівець я тобі опісля залишу! — живо підхопив Костик.