В останній момент чиясь могутня рука висмикує отця Григорія і рятує від смерті. Він розуміє, що це Бог. Отець Григорій блаженно усміхається уві сні.
30
Марина вже не вперше думала про те, що Андрій їй зраджує. Здається, сьогодні цьому знайшла підтвердження.
Кохався він якось невпевнено, ніби думав про щось стороннє чи іншу жінку, а коли закінчив свою справу, відразу відвернувся і швидко заснув. Вона й не встигла нічого відчути. Хотілося відлупцювати чоловіка за неуважність до себе. Добре, що задовольнив себе, а на дружину йому начхати.
Хіть, як ніколи, заповнювала все її тіло. Хотілося поцілунків, ласки, кохання. Андрій спить поруч, а нічого цього вона вже сьогодні від нього не отримає.
Поволі думки переходять на придуманого нею чоловіка. Марина не знає, як він виглядає. Це щось абстрактне, неконкретне, але їй здається, що вона вже ніби відчуває його. В нього ніжні руки, чутливі губи.
Незчулась, як пальчики сповзають до низу живота. Здається, цей ще невідомий їй чоловік зараз задовольнить її. Марині добре. Пальчики роблять свою справу. Ледве стримується, щоб не скрикнути від задоволення.
Але минає хвилина-друга – і Марині стає сумно. Фізично тіло ніби задоволене. Але чому така порожнеча в душі?
Андрій хропить. Зараз би стукнула його! Ледве стримує себе. Трохи втих, а потім розхропівся з новою силою. Запхала руку під його подушку, струсонула голову. Ніби не хропить. Тільки почала засинати, знову чоловік розійшовся.
Свекор встав, швендяє по коридору, ніяк не втрапить до туалету. Сидів там довго. Марина вже починала засинати. Шум води із бачка знову збадьорив її.
Ще довго лежала з розплющеними очима. Вже й Андрій не хропів і в квартирі було тихо, а сон не йшов до неї.
Думала про чоловіка. Не про Андрія. Про того іншого, якого не знала. Що за дурні думки? Навіщо їй це?
31
Карл міг бути задоволеним. Його улюблениця Ангела цілком виправдовувала своє існування на планеті Земля.
Дружину Карла теж звали Ангелою. Спочатку вона думала, що чоловік придуркується, коли каже, що закоханий у канцлерку, але потім побачила це обожнювання наяву. Карл стверджував, що Ангела Меркель нагадує йому перше кохання. Стіни у спальні він обклеїв плакатами, на яких канцлерка була сфотографована з різних ракурсів. Коли дружина ніби жартома, але все ж доволі різко висловилася, щоби Карл нарешті визначився, з якою Ангелою буде спати, той задумливо відповів, що був би не проти, якби в цьому ліжку з'явилася Меркель. "Ти хворий!" – вигукнула Ангела і відтоді спала у вітальні. Жодні вмовляння чоловіка не допомогли. Карл був самотнім у коханні, а тепер насолоджувався товариством Ангели – та, що Меркель.
Раніше він писав їй одного листа на тиждень, зізнаючись у коханні. Щоразу це була нова поема в прозі. Він думав, що листи до неї не доходять, бо лизоблюди-чиновники не хочуть відривати Меркель від виконання державних справ. Але одного разу, коли він найменше цього сподівався, від неї таки надійшла відповідь. Ангела Меркель писала, що вдячна йому за листи, кожний з яких прочитала з великою увагою і насолодою. Звичайно, вона не вартує Карла, а тому не може відповісти йому взаємністю. Але просить його їй більше не писати, бо це відволікає від важливих державних справ.
Лист був сухим, прагматичним, якраз у стилі Ангели Меркель. Карла гріло те, що його листи кохана жінка читала з насолодою. Звісно, він не міг відмовити їй і перестав надсилати листи. Але все одно щотижня писав їх і складав у тумбочці біля ліжка.
Карл належав до тих німців, які активно цікавляться політикою на міщанському рівні, але не беруть у ній жодної участі. Він не симпатизував жодній політичній силі, і якби не Ангела Меркель, то теж би критикував партію, до якої вона належала. Карл і на вибори ходив радше за інерцією, ніж свідомо. Звичайно, на федеральному рівні однозначно голосував за Ангелу Меркель і її партію, а ось на місцевих виборах давав волю фантазії. Деякі кандидати, мабуть, здивувались би, що Карл проголосував саме за них, бо їхні погляди зазвичай були протилежними до його. Втім, він і сам не знав, чи має ідеологічні або політичні погляди.
Тепер, коли увага світової громадськості була прикута до подій у Криму, Карлу було просто цікаво, яку позицію займе Ангела Меркель, аби вслід за нею виробити й власну лінію поведінки. Звісно, "світова громадськість" – це було гучно сказано, бо насправді кожна людина жила своїм життям. Мало кого цікавила велика політика, а ще менше людей у ній розбирались. Це Карл бачив на прикладі свого невеличкого провінційного містечка, абсолютна більшість мешканців якого якщо й чула про Крим, то думала, що він належав Росії. Протистояння в Криму, яке загрожувало перерости в російсько-українську війну, активізувало росіян, які тут проживали. Це було всього декілька десятків осіб, які в різні роки емігрували із Росії, але їхня войовнича агресія почала зашкалювати у зв'язку з кримськими подіями, так що навіть виважена позиція Ангели Меркель у цьому питанні не могла їх втихомирити. Українців у їхньому містечку навряд чи був добрий десяток, але вони сиділи тихо, ніби те, що відбувається в Україні, їх зовсім не цікавило. Карл не міг цього зрозуміти, проте об'єктивні обставини у вигляді Ангели Меркель змушували його дрейфувати від російської діаспори у їхньому містечку до української. Якихось особливих симпатій до росіян він не мав, але йому доводилося спілкуватися з деякими із них. Враження були не найкращими, але вже як є, так і має бути. Тепер Карлу хотілося зійтися ближче з українцями. Але ж не прийде він до них у гості, щоби познайомитись. Треба чекати слушного моменту. Колишній розвідник умів чекати.
На думку Карла, Ангела Меркель цілком однозначно висловилася з приводу подій у Криму: "Ми маємо робити все, що можемо, – і я особисто вже розмовляла з президентом Путіним, із представниками України – для збереження територіальної цілісності України. Події в Криму нас надзвичайно непокоять. Ми маємо довести, що навчилися чогось у минулому і що конфлікти можна розв'язувати мирним шляхом".
А через декілька днів "Нью-Йорк таймс" передала слова Ангели Меркель, що Путін, імовірно, втратив зв'язок з реальністю. Газета посилалася на телефонну розмову канцлерки Німеччини з Бараком Обамою. Видання також стверджувало, що Меркель запропонувала Путіну створити групу з розслідування ситуації в Криму під егідою ОБСЄ, і той погодився. Канцлерка наголошувала, що дії росіян у Криму – це інтервенція, і такі кроки Кремля порушують міжнародне законодавство. Путін відповів, що російськомовним мешканцям півострова загрожує небезпека з боку українських націоналістів. Дії російської армії, за його словами, є повністю адекватними для такої екстраординарної ситуації.
Карл ніколи не вірив Путіну, а тепер тим більше. Особливу огиду в нього викликало те, що той служив у КГБ на території Німеччини часів Радянського Союзу. Йому навіть здавалося, що одного разу він зустрівся з Путіним. Але все було ніби в тумані, та й стільки років минуло. Карл завжди відчував себе вільною людиною, а тому будь-яке насилля над собою вважав загрозою власному життю. Що доброго міг зробити кагебіст Путін у Криму?
Кохання до Ангели Меркель не дозволяло Карлу реально оцінювати її діяльність. Все, що би вона не робила, викликало у нього дитяче захоплення. Тепер же він ще й пишався Ангелою і тим, що живе саме в Німеччині, а не в якійсь іншій країні світу. "Ангела робить велику політику", – думав Карл і порівнював канцлерку з дружиною. Звісно, остання завжди була в програші.
32
Зранку Віталіна почула від мами на свою адресу все, що тільки можна. І така вона, і сяка, і вдома не допомагає, і вештається вечорами не знати де. Але було і щось новеньке – мовляв, навіть заміж вийти не може і дитину народити. Це була заборонена тема. Мама її ніколи не торкалася після того страшного випадку. А тут уперше заговорила.
Коли Віталіні було дев'ятнадцять, її зґвалтували. Мама весь цей час тримала мовчанку з цього приводу, аби не травмувати доньку. А коли сьогодні Віталіна почула від неї ці слова – закам'яніла. Мама зрозуміла, що переборщила, але була не з тих жінок, які вміли просити пробачення. Вона лише замовкла, дивлячись на доньку й очікуючи на її реакцію. Їй поталанило, бо застогнав паралізований чоловік, і дві жінки кинулися до нього. Той дивився на Віталіну і ніби щось просив у неї, але вона не могла зрозуміти цього погляду. Та ще й мама була поруч.
Віталіна проковтнула сльози і пішла на роботу. Вона працювала в "Дрогославській зорі". Редактор, який вимагав від неї сексу, а вона йому відмовила, був злопам'ятним і фактично затикав нею всі дірки. Це бачили всі співробітники, але мовчали, боячись, щоб і з ними не сталося чогось подібного. Віталіні доводилося бігати туди-сюди, писати мало не на ходу, аби інформація потрапила до свіжого номеру газети, а потім з'ясовувалося, що твої статті нікому не потрібні, їх не ставлять у номер. Вона прекрасно розуміла, що головний фактично виштовхує її із редакції. А влаштуватися на іншу роботу не було змоги, навіть на мінімальну зарплату, як у "Дрогославській зорі". Мусила терпіти, хоча щодня йшла на роботу, як на каторгу.
Але сьогодні Бог вирішив влаштувати їй свято душі. Може, Диявол. Зрештою, це вже не мало принципового значення, хто саме.
Ще здалеку Віталіна побачила згорблену фігуру старої жінки, яка з великими зусиллями пхала поперед себе інвалідний візок. Падав мокрий сніг, люди місили болото, і треба було дивитися під ноги. Але Віталіна впилась поглядом у чоловіка, який сидів у інвалідному візку. Це був він, її ґвалтівник. Вона знала, що десь рік тому той потрапив в автомобільну аварію, мав проблеми з хребтом, не міг ходити. Вона тоді плакала і казала сама собі, що справедливість є не лише на небі, а й на землі. Але одна справа знати про це, а зовсім інша – бачити свого мучителя в інвалідному візку.
Чорний "Мерседес" з тонованим склом на великій швидкості пожбурив з-під задніх коліс суміш снігу, болота і води на того, хто сидів у інвалідному візку. Частина цього божественного нектару потрапила на маму мучителя, яка заступалася за свого синочка, коли дізналася, що він зґвалтував Віталіну.