Мабуть, він з'їв його або той полетів геть. Старого це вже не цікавило. Він фізично відчув, що усередині немов тріснула струна. Невагомий, він повернувся в ліжко, з якого вже не вставав до кінця днів своїх.
Від болю його рятували уколами. Славко не мав сил і здорового глузду думати про життя, голубів, стару. Діти та внуки були біля його ліжка, але він їх уже не сприймав.
За якусь мить до смерті Славко подумав, що в наступному житті хотів би бути голубом.
МОБІЛКА
Іван Іванович проковтнув мобілку.
Сталося це випадково. За сніданком, як зазвичай, він переглянув свіжу газету, знайшов улюблену сімнадцяту сторінку, на якій публікували есеї, і замість пігулки безхолестеринового масла поклав до рота той клятий апаратик.
Напередодні Іван Іванович відсвяткував свій сто тридцятий рік народження. Не ювілей, але донька з планети Мірль заздалегідь надіслала йому останню модель мобілки.
Він не любив планету Мірль за її колір, що нагадував кал маленької дитини, але донька кохалась у кулеподібних антроцитах, які в природному вигляді збереглися саме на цьому небесному тілі, і тепер перебувала за тридев'ять земель від рідної домівки у безстроковому відрядженні.
Коли він ковтнув мобілку, то якраз читав есей якогось Олега Судово-Вишнянського "Помаранчева революція та екзархація контрреволюції" про події двохсотлітньої давності в Україні. Автор смачно описував тодішні порядки й погляди людей, які нині видавалися химерними й неправдоподібними (і люди, і погляди), намагався зробити проекцію на час сьогоднішній, що йому мало вдавалось, на думку Івана Івановича, а мобілка смачно шубовснула в горлянку господаря, і той нічого не підозрював.
Іван Іванович не любив сучасних думкословів і надавав перевагу старовинним мобілкам. Він обожнював набирати цифри, чатувати над літерами, коли треба було надіслати якесь повідомлення. Думкослів не давав можливості власне думати, а не просто мовчки називати слова, й Іван Іванович дивувався, що винахідник цієї потрібної, звичайно, штукенції зупинився саме на цій назві. Лише подумаєш – і апарат сам набирає потрібні слова, а ти згодом редагуєш текст. Усе би нічого, але інколи забуваєш відключити думкослів – і він видає тебе, записує найпотаємніші думки, розшифровує найінтимніше, яке в мозку й словами не можна передати. Інколи таке видасть, що дивуєшся: невже це я, невже таке могло прийти мені на думку, невже це справжня моя сутність? Великим недоліком (винахідники, навпаки, вважали це геніальною річчю) було те, що якби й хотів щось стерти з написаного думкословом, то вже не міг цього зробити, і все твоє найвеличніше й найогидніше навічно залишалося в його пам'яті. Не те що мобілка – консервативна річ, яка слухає свого господаря і нічого не зробить без його команди, а коли тобі вже стають непотрібними якісь послання, ти просто їх стираєш із пам'яті апарату.
Зрозумівши, що сталося непоправне, і мобілку не те що не виплюнеш, а навіть, даруйте на слові, не виригнеш із себе, він відклав газету з недочитаним есеєм і став думати як вийти із незвичної ситуації. Таке траплялося не раз – з іншими людьми, навіть з багатьма його знайомими, які ковтали мобілки, і це сприймалося сухо-анекдотично, аж поки подібна пригода не сталася з ним. З думкословами цього не було і не могло бути в силу їхніх більших розмірів. Звичайно, за бажання й їх ти міг проковтнути, але розробники, врахувавши сумний досвід з мобілками, додали до них спеціальний інерційний мікрорефлектор, так що потрапити до твого шлунка думкослів просто не міг.
Іван Іванович мав почуття гумору, але і йому було не до веселощів, коли мобілка всередині нього запищала голосом улюбленого літературного героя Річа Бербера з роману Дімітрія Піскуаля "Тріщина на стіні": "Може, ти б відповів, якщо тебе викликають? Все одно я від тебе не відстану, поки ти не даси відповідь".
Зазвичай господар мобілки ніколи не давав Річу Берберу двічі поспіль повторити цю сакраментальну фразу. Іван Іванович любив цього героя й особливо ці його слова, і довго обмізковував, чому саме це і саме так він любить, але не знаходив відповідь. На мобілці було декілька десятків найрізноманітніших мелодій, але господар апарату надав перевагу словам. Наодинці він просто вмикав запис і міг декілька разів послухати улюблену фразу. Але насамперед Іван Іванович поважав того, хто хотів з ним поговорити, а тому не дозволяв собі, аби потенційний співрозмовник занадто довго чекав.
Важко було здогадатися, хто би це міг його турбувати у такий вранішній час, але, вочевидь, це був хтось зі старих друзів – і такий самий консерватор, як і він, якщо надавав перевагу мобілкам, а не думкословам.
Річ Бербер уже тричі всередині, десь трошки вище шлунка, пропищав свою фразу, яку Іван Іванович не чув, але здогадувався, відчуваючи звукові імпульси, що розходилися по тілу. Мобілка замовкла, але згодом пропищала знову. Відтак на думкослів надійшло повідомлення від доньки з планети Мірль, яка бідкалася, що батькові не сподобалася мобілка, надіслана нею з нагоди його дня народження, а тому, мовляв, він не хоче відповідати на її дзвінок.
Все було набагато прозаїчніше, й Іван Іванович повідомив через думкослів про ситуацію, в яку потрапив. Донька поспівчувала йому, сказала, що, на жаль, нічим допомогти не може, але через три доби мобілка розчиниться сама по собі. Натомість батько отримає в подарунок нову мобілку, трохи більших розмірів, щоб її не можна було проковтнути, і це станеться саме на доччине сторіччя, коли вона має намір повернутися на Землю.
Три доби Іван Іванович слухав, хоча й не чув голос Річа Бербера усередині себе, потім спрацьовував думкослів, бо ті, хто хотів з ним поспілкуватися, не могли цього зробити через мобілку. Йому вкотре доводилося пояснювати в чому справа, і це завжди викликало сміх у співрозмовника, але не було на те ради.
За ці 72 години Іван Іванович зненавидів мобілку, а найбільше – Річа Бербера з його сакраментальною фразою.
ДУПЦЯ
Мар'яні восени мало виповнитися п'ятнадцять, а йому на початку лютого стукнуло шістдесят чотири. Стосунки між ними важко було назвати дружбою. Яка може бути дружба між людьми, якщо різниця у віці складає майже п'ятдесят років. Це різні планети. Навіть галактики! Але їх нестримно тягнуло одне до одного. Причому це трапилося саме цього року, коли Мар'яна не по днях, а по годинах стала дорослішати, і це не було пов'язано з першими місячними майже рік тому, а він так само не по днях, а по годинах почав старіти, відчуваючи тягар кожного дня, аби ледве доклигати до ночі – безсонної й довшої за вічність.
Вони могли розмовляти про все і ні про що. Здавалося, для них не було заборонених тем. Втім, щось внутрішнє, глибоко інтимне, підказувало їм, як обходити ці заборонені теми, тому ніколи не заходили за межу.
Мар'яна була сусідською дівчинкою і дещо допомагала йому по господарству. Небагато, бо і вдома була хмара роботи, а ще ж школа забирала левову частку часу. Та найбільше вона боялася, щоби батьки і молодша сестра не здогадувалися, що вона мало не щодня зависає тут. Особливо було слід задурманювати молодшу сестру. Це таке хитрюще чортенятко із завдатками Штірліца, що, здавалося, від неї нікуди не сховаєшся. Але Мар'яні поки що вдавалося замітати сліди.
Він жив сам. Дружина давно померла. Син і донька розбіглися по світах. Навіть не кожного Різдва і Пасхи бували в нього. Син казав, що купить йому ноутбук, аби час від часу розмовляти по скайпу. Донька обіцяла придбати модняцький мобільний телефон, щоби зв'язуватися з ним у разі потреби. Від усього цього відмовився. Сказав, що має домашній телефон, і йому достатньо. По ньому й так ніхто не дзвонив. Лише один раз за минулий рік, та й то помилилися номером. Він теж нікому не телефонував. Але хай буде вдома про всяк випадок. Сказав синові й доньці, що коли помре, їм повідомлять. Головне, щоби встигли на похорони. А не встигнуть – він не образиться. Звісно, діти вважали його диваком. Без мами він враз чомусь став їм чужим, хоча саме батько в дитинстві й юності найбільше опікувався ними. Але хто це тепер пам'ятає? І чи має це для когось якесь значення? Коли діти приїжджали, то не завжди брали з собою внуків, а якщо ті й з'являлись, то дід був для них екзотичним екземпляром – чужим і незрозумілим. Виросли вони ж далеко від дідуся й бабусі, тому кожний приїзд до нього розглядали як покарання за невідому провину, вчинену ними.
Мар'яна ж, хоч і мала батьків, але фактично росла без них. Вони постійно були на роботі, а коли сходились вечорами вдома, неодмінно сварилися між собою з будь-якого приводу, а часто-густо й без приводу. Вихідні з самого ранку взагалі перетворювалися на пекло, і тато намагався аж до вечора зникнути з хати, а потім приходив додому п'яний і завалювався спати.
Окрема історія, коли в мами з'явився коханець. Одного разу він став приставати до Мар'яни. Якби вона не садонула йому коліном в одне дошкульне місце, зґвалтував би, мабуть, її. Коли мама вслід за татом напивалася, то казала, що Мар'яна відбила в неї єдине щастя. Слід було думати, що мова йде про коханця. Коли ж була тверезою, пригортала доньку, нічого не казала, лише мовчки ковтала сльози. Одного разу Мар'яна підслухала, що мама в молитві до Бога дякувала, що Той не допустив зґвалтування доньки. Але Мар'яна не хотіла думати про цю історію, а тим більше комусь про неї розповідати.
Він і Мар'яна були самотніми. Самотність, як і кохання, не має віку й відстані. Ця порожнеча всередині була настільки глибокою, що ніхто не зміг би порадити, як звідти вибратись. Та й навряд чи бачили, що діється з цими людьми, адже проблеми далі свого носа нас не цікавлять. Можливо, ця порожнеча й притягувала їх одне до одного, затягувала у вир незвіданого й космічно-загадкового.
Греблю колись мало прорвати, і якось він запитав у Мар'яни, чи знає вона, що найбільше подобається хлопцям у дівчатах. Звісно, він усе вигадував, підбираючись усе ближче й ближче до її душі. Звідки йому було знати, що найбільше подобається хлопцям у дівчатах? Він уже забув. Та й у часи його дитинства все було по-іншому. Його покоління майже все вимерло. Тепер, мабуть, все по-новому. Мар'яна розсміялась і сказала, що не знає.