[Rok 1866, Paryź]. — 1867. — С. 96 — і Листочки до вінка на могилу Шевченка, с. 45.
125 Жизнь и произведения Шевченка. — Львів, 1890. — С. 16.
126 Кобзар. — 1876. — Т. І. — С. 127 — 128.
127 Жизнь и произведения [Шевченка]. — Ibidem.
VIII
Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледві чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з ве-/58/ликими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і неспра ведливе катовання; пекло в родині і в хаті... брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі; голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті... Голодовання і різки у дяка в школі; носіння відрами води на гору... Усе, що приголомшує лю дей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, — усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Та раса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, — все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса, він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкру ги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того "огню святого", що, жевріючи в Тарасовій природі, "дожидав рук твердих та смілих", так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григ[орій] Кошиця, — і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те "ледащо", що наймитовало у його за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь надії з хати хлип нівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспі шило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати.
Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: "жива душа поета". Хто ж його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, "його нянька ніжна, терпелива", доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона "не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік". Опріч Катерини, ніхто. Зростаючи, Тарас "хилився ні до кого". Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спро-/59/можні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дба хою його стала сама тільки природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала увесь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став — от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити — сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що, винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та "право" крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він 128, "пролізла — проминула в неволі, в злиднях, в темноті та в приниженню".
128 Поэмы и повести. — С. 665.
ПАРУБОЦЬКИЙ ВІК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ДО ВИКУПУ З КРЕПАЦТВА
(1829 — 1838)
І скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини...
...Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Шевченко
І
Отой Дмитренко, що правив з Ольшаної добрами Енгельгардта, взявши Шевченка на 16 році його віку до гурту челяді панської, невідомо з якої речі гадав зробити з його куховара і повернув його до пекарні навчатися куховарству. Звісно, се була тільки спроба, щоб, перш ніж виряджати хлопця до панського двору, подивитися, чи є у його кебета до штуки кулінарної. А вже ж коли б стало знати, що з нашого кобзаря вийде добрий кухар, тоді б, певна річ, його віддали б в науку деінде, чи в Варшаві, чи що; бо Енгельгардт був великий пан й кухаря про його треба було неабиякого.
Таким чином, недавнє пастуша, одягнене тепер в демикотонову куртку, опинилося в науці у Дмитренкового куховара. Куховарство теж має свою систему і свою азбуку. Азбукою сією для Тараса було — вибирати попіл з печі, носити дрова, виносити помиї. У маляра він чистив би палітру, мив би пензлі і щітки, а на пекарні чистив пристрої куховарські — каструлі, ножі, сковороди, перемивав посуду. Нема що й казати, що нова, зовсім не сподівана для Тараса професія не вабила його до себе, не спроможна вона була знівечити в душі його поривання до малярства, викоренити в його серці несвідоме ще тоді йому почуття потреби світа. Нова професія, не відповідаючи його кебеті і вдачі, стояла перед ним парканом, що загороджував йому стежку до своєї любленої мети — зробитися малярем. Тарас се тямив, а ще більш — почував. Але не можна було йому не тямити й того, що проти волі панської нічого не вдієш... Покинути Дмит-/61/ренка і пекарню? Утікти? Добре! Але ж — де дітися, куди притулитися, куди сховатися?.. Хто прийме волоцюгу без паспорта?.. Навкруги скрізь те саме: панство, крепацтво та неволя! Про степи, про Кубань — хоч Тарас, може, й чув, так то ж далекий світ! Доки туди доплентаєшся, тебе десять разів спинять десь на дорозі, яко волоцюгу "безпаспортного"... Тоді що?.. Ноги в пута, руки назад і етапом до "владельца" в Ольшану, а тут вже неминуче різки, а то, може, й "лоб!" В москалі?.. Ні! тікать не рука! Та нехай би і втік куди далеко, так з чого ж він житиме? До роботи звичайної він не пристане, бо він її і не вміє і вона його не тягне... От коли б до маляра... Але ж жоден маляр без паспорта не прийме; а паспорта нема... Нема й другої ради, як нудитися в пекарні, тихцем покоритися панській волі та крепацькій долі... Так не така ж у Тараса вдача була, щоб коритися, немов віл той в ярмі! Та й не легко йому, трудно було коритися: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарні не спроможні були заступити надію зробитися "хоч абияким малярем". Дмитренко і пекарня хоч і приголомшили ту надію, але не викоренили її і, певна річ, Тарас марив нею; вона зоріла йому на обрії життя, миготіла десь — хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі, де вона зоріє.
У таких людей, як Тарас, хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світа і волі, якою наділила їх природа. Природа — се сам Бог! В які пута її не куй, хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагатиметься за своє право людське — і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну силу поривання до світа і волі. І хоч як багацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю, з темного льоху на світ Божий. Енергія світа завсігди непомірно міцніша за енергію темноти.
Де тільки можна було і які тільки траплялися, — Тарас збирав собі до гурту малюнки. Малюнки ті були, вже ж пак, не які більш, як так звані "лубошні", "суздальської школи", незграбної праці російських "богомазів". Їх назбиралося у Тараса чимало, і вони не давали спокою його молодій душі, стояли йому спокусою. Скоро траплялася хоч трохи зручна /62/ часиночка, Тарас кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов в сад і там на деревах та на кущах розвішував свою колекцію, любував з своєї галереї малюнків, придбаних інколи "нишком-тишком". Один з біографів Шевченкових повідав, що коли траплялося, що який малюнок вельми вже подобався Тарасові, а придбати його бракувало купила, Тарас купив його "так"... Основа такої звістки, як се відомо, взята з автобіографії поета і річ цілком можлива. Сам Тарас признався нам, що він не спроможен був устоювати проти спокуси придбати собі "нишком-тишком" яку річ чи потрібну в малярстві, чи тільки таку, що нагадувала про малярство: "Іще в учителя-дяка, було, украду "п’ятака", куплю паперу, книжечку зроблю та й списую Сковороду 129. А кидаючи свого учителя-дяка, Тарас не встояв проти спокуси украсти якусь книжечку з гравірованими малюнками. До того ж треба сказати, що у таких натур, як Тарас, звичайно, буває так, що коли зайнялося яке поривання духа, вони доти не вгамовуються, аж доки або не вдоволюють бажання того загарливого, або не запевняться, що вдовольнити його нема жодної можливості. Раюючи та разом з тим і сумуючи в своїй галереї, Тарас брався за олівець і списував сей чи той малюнок. Інколи він так поринав в оглядування своєї колекції або в списування, що зовсім забував про пекарню і про свої обов’язки до неї, забував про невичищену або недочищену посуду; сидить, було, собі в саду, аж доки грізний голос куховара та кого іншого з челяді не покличе його до пекарні.