Казенний млин

КАЗЕННИЙ МЛИН

(Розповів Мартин Xимуля)

Давня се річ: мабуть, літ сорок тому буде. Довелось і мені під зеленим верхом ходити 1: цілих шість літ простаршину-вав та вже ж і клопоту набрався стільки, що й забожитися — так не гріх, що на шість волових гринджолів під рубель не вмістив би. Ну його к бісу те старшинування!..

Я з батька тесля-ремісник, не те щоб великий, а так собі: сякий-такий майстер, а трісочки бували. Як дзвіницю в нашій церкві будували, так я на утлі правив. А дзвіниця в нас лепська: хто чужий чи їде, чи йде поуз неї, гляне і похвалить... Еге! Було в руках ремесло, та бур'яном заросло! Майстрував би собі й досі, коли б громада не була напосілася на мене та не виперла мене на старшину, прямо коліном виперла... Чого не робив: і просився, і молився, страх як не хотів,— та хотінь приневолив! Звісно, копа переможе й попа.

Старшиную я рік, два — нічого: люди не нарікають, громада не жене чмелів на мене і начальство не дуже таранів гонить... Не без того, що інколи гаркне, 'і за все: я, мовляв, і сніп, і перевесло, і лопата, і помело. Марудно було... Звісно, сам і синиця, і западня, і вовк, і вовківня... Ну його! Нікому не зичу і не раю під полум'ям ставати: часом дмухне так, що й осмалить.

Гаразд! Старшиную собі. Навесні якось прибігла з округа летючка. Летючка — щоб ви знали — се такий штафет був. Коли що шпарко припече, зараз і летючка: напишуть, значить, в окрузі бумагу, припечатають до неї перце і пустять. Летить з нею чоловік верхи, і день і ніч не спочиваючи, не оглядаючись, вихром курить. Прибіжить до тебе, хоч би й опівночі було — збудить, хоч би вмирав — підійме. Прибігла ота летючка... Писар читає... Еге! Дій його честі!.. Се не те, що мете, а те, що зверху йде!.. Новий єнорал їде! По всіх селах їхатиме і нашого не мине... Так щоб ото в розправі було чисто-пречисто, громада щоб напоготові стояла, а старшина вибіг назустріч йому аж на саму межу, доки сягають землі нашого села...

Ну, тут уже нема що ворожити... Ніколи вже по опеньки ходити... Зараз дівчат, бабів з половини села в розправу: "Чепуріть! — кажу їм.— Щоб так було, як на Великдень". Заходилися. Пішла така сутанія, наче в пеклі: стелю й стіни шпарують, білять; поміст миють, шарують; бовдур хутрують; стріху підстригають; гній з повіток вивозять; двір і задвірок вимітають та піском висипають... За два дні прибрали, причепурили... Стало в нашій розправі наче у віночку: долівка, наче віск, жовтіє, стеля така весела, наче сміється, немов та дівчина на вінкоплетинах, а стіни — то були такі коряві, наче сухоребра коняка, а тепер такі привітні, наче молодиця з першими пирогами... Аж дух на них радіє!.. В дворі потрусили лепехою, наче в Клечану неділю2... Любо й глянути, і так гарно пахне... І панотець наш Максим причепурився... Він у нас школою правив, так і йому велено ждати єнорала, і він ряску нову мусів пошити... Він у нас і небоязкий був, та хіба на смілого собаки не нападають?

— У мене,— каже,— за вухом не свербить, а все ж єнорал московський, не наш брат... Хоч не вкусить, так злякає. Та ще не знаю, як його зустрічати:

— Сього вже,— кажу йому,— я тим паче не знаю... Як там у вас показано по требнику, так і чиніть.

— У требнику,— каже,— такі случаї не прописані.

— Значить: трудна річ.

О. Максим поїхав до благочинного. Той сказав:

— Стрічати єнорала треба з проскуркою. Ждемо. Кажу до писаря:

— Кують у мене ковалі...

— Ох, і в мене в голові, наче в млині! — каже він.—' Як почне таранів гнати...

— Олії не виб'є! — шуткую я.

— Олії не виб'є, а в ушах лящатиме...

— Не журіться,— вмішалася моя жінка,— теляти ще не бачили, а вам уже вовк увижається...

— Мовчи, бабо, не твоє мелеться!

Ждемо. Прибіг окружний — нічого! Походив, подивився, понюхав... Току ногами не місив.

— За тиждень,— каже,— приїду з єнорал ом!

Ми ще раз долівку хвощем вишарували: дівочих рук і спин не жаліли — нехай же й вони тямлять, яка то цяця єнорал!

А в суботу увечері знов летючка: "їде!" — щоб до світу був я на межі!

А бий тебе сила небесна! І виспатися не дають!

Наказав я, щоб громада була напоготові, сам прибрався, верхи на коня і на межу. Вартую під вербою. Вже й світ, а його нема. А мене на сон так і тягне... Всю табаку вже винюхав... Аж ось в обідню годину — бачу: курява стовпом котиться по шляху. Я тоді на коня. Зирк — окружний біжить попереду. Я коня під боки та навзаводи! Прибіг поперед усіх до розправи, з коня — скік! І стою біля шляху проти громади.

Виліз той єнорал... Таким індиком іде до громади. "Здорові були!" — промовив так як слід, по-людськи, тільки що голос у нього такий густий, хоч лопатою горни... Ходить, руки за спину — чи воно в нього там засвербіло, чи то вже йому так призначено: руки назад — не скажу.

У громаді на самому переді стояв Євтух Цимбалистий, чоловік високий, огрядний, голова гола, наче коліно, а вуси, немов грива в коня. Єнорал став проти нього, впився в нього очима — а очі у нього такі гострі та верткі, наче дзига. Які у вас нужди єсть? — питається.

Цимбалистий на лихо не дочув,— йому саме тоді одно вухо заложило,— не дочув і каже:

— Може, в кого й є... Село наше велике... Не можна, щоб у кого не було нужі... А що до мене, так бог крив — щотижня голову мию. А про других — байдуже, не відаю.

Окружний, як почув, почервонів, наче калина, перелякався. Бачте: єнорал про "нужду", а Цимбалистий йому про "нужу" — підбіг до єнорала і каже:

— Сей козак глухий, недочуває.

Тоді єнорал одступйв трохи вбік та й знов:

— Кажіть: які у вас нужди є? Люде мовчать.

— Чого мовчите? Кажіть, не бійтесь! Я за се нічого! Люде мовчать. Він тоді як гукне, наче з бочки:

— Говоріть!

Хтось уже з громади і промовив:

— Кажіть, кому треба. А другий хтось:

— Мені не треба.

— Не треба! А де сей "не треба"? Виходь сюди! — гукнув єнорал.

Цимбалистий знов ні до ладу, ні до прикладу, а як то кажуть: "нате й мій глек на капусту!" — не дочув як слід, а гадав, що єнорал кличе до себе Єлисея Нетребу, та й каже:

— Де вже, пане єнорале! Не вийде Нетреба... Ще позаторік дуба дав!

— Я не про дуба, а про нужди питаюся! Розумієш ти чи ні? — крикнув єнорал.

Цимбалистий і каже:

— От ви про що!.. Про нуждиі Нужди у всякого є: кому хліба, кому до хліба, кому солі, кому дьогтю...

— Се не громадські нужди! — перебив його єнорал.— Ви мені таку скажіть, щоб усім щеміло од неї!

— Отаку! Таких найбільше єсть. От хоч би й рекрутчина сама: од неї всім щемить — і батькові, й матері, і сестрі, й братові, і жінці, й дітям. Коли од неї визволите, за се вам і дітям вашим од усіх нас навіки буде дяка!

— Се не моя воля! — одповів сердито єнорал.— Про се нічого й речі знімати!

Цимбалистий тоді знову своє:

— Вже, пане єнорале, де свербить, там і почешеш, де болить, там і торкнеш. От би й од податків треба пільги, й од одбутків...

Бачу я, що Цимбалистий от-от на самий пень наїде, та вже й киваю й моргаю на нього, а він не йметься, мне язиком, наче баба лемішку в макітрі... Ну, думаю, тільки ти мене підведи під млин, я тобі очі промию... Я ж собі про який млин? Се так говориться, коли хто не до ладу язиком меле, а на-віжений Євтух і справді з'їхав на млин!

— От,— каже до єнорала,— і на мливо в нас, крий боже, яка веїлика нужда! Влітку вітри сплять, вітряк не повернеться, вергай жорнами!

Єнорал на те:

— То тим, що у вас вельми низькі вітряки. Будуйте на високих стільцях, у чоловіка заввишки, он як на Литві.

Цимбалистий знов попустив язика:

— На Литві, паночку, і хрущ — м'ясо! Литвин і дме, й кує, й шиє, й пере, а спитайте в нього — то й не тямить, що робить. Ми не Литва. Нам би треба водяного млина... І річка у нас є, й на воду вона багата.

— То річка казенна! — перебив окрулсний. Цимбалистий і тут не змовчав:

— Зроду-звіку — божа вона! Єнорал наче зрадів:

— Бачу, що се справді у вас велика громадська нужда. Добре, буде у вас млин!

На коней і поїхав.

Я перехрестився обома руками та подякував Всевишнього, що не вмився юшкою й зуби цілі.

Минуло літо й осінь. Саме якраз на Водохреще г мчить нечистий приказ: людей і підводи постачити, дерево вивозити... Казна будуватиме на нашій річці млин!

Он воно що вийшло з тої сириці, що Цимбалистий жував! Що ж?.. Добрий млинок — божий дарок! Тільки смуток його знає: хто правитиме тим млином?

— Хтось од царя,— каже писар,— коли казенний млин, то вже не інак, як так.

Еге! А людям доки що мороки прибуло: своє кидай, а на казенну роботу йди!.. Та вже ж! Не можна й казні не помогти: хто ж на неї й робитиме, коли не ми?

Вивезли дерево. Навесні, на саму похвалу 4, приїхав окружний, німця якогось привіз до нас і каже:

— Отеє той, що млин будуватиме, так слухайте його, робіть, що скаже!

Заходився німець коло млина. Нагнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися, за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається... Кажу я німцеві:

— Щось воно тому млинові наче боком лізе...

Він засунув у зуби люльку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої сліпаки, наче собачка в човні. А я знов до нього:

— Клітка крива... Палі нерівно повбивали — камінь об камінь чіплятиме!

А він на те:

— Цень-день-телевень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете,— тільки й уміє: "карош", "карош". А що воно за "карош" — не знаю я. Бачу, що з нього тами майстер, як з мого теляти стрижча!

Він то й раднійший косити, та нема кому коси носити... Бачу, так що ж, коли "карош, карош!"

Мовчу. Думка в мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду... Цур йому!

Спорудили той млин. Люде раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала... "Тепер,— кажуть,— жорна за двір!"

Саме ото перед дев'ятою п'ятницею5 в середу й пустили той млин уперше. Гуде! Страх як гуде — немов чотири вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки шеретує.

Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик,— бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а шеретоване зерно, похитав головою, губу одкопилив та й гукає:

— Заставте воду! Спиніть млин, треба камінь осадити! Осадили.

— Пускай!

Пустили, камінь об камінь як черкне, як заскиглить! Господи, твоя сила! Десь, мабуть, у другому селі чутно було...

— Застав! Застав! — знов репетує.

Ходить німець біля скрині, смокче люлечку, а не знає, що діяти.