Старі люди

Кониський Олександр

СТАРІ ЛЮДИ

Споминки з мого молодого віку

Оповідання

--------------------------------------

(Миколі Федор. Федоровському)

В селі у нашому сусідили два старих діди: козак Степан Славир і "государственный крестьянин" Дем'ян Пухир; в обох їх сріблясті широкі бороди, а голови немов попелом посипані. Сусідили отсі діди, мабуть, ще з прапрадідів: двір повз двір, город з городом, сад біля саду. Соха з Дем'янового колодязя стояла на Степановому задвірку. Гарбузова гудина з Дем'янового городу перевисала через Степанову лісу й слалася біля його головатої капусти; а Степанові соняхи схиляли свої золоті голови до Дем'янової тичкової квасолі, що п'ялася попід лісою по тонких тичках і, буцім, надила Степанові соняхи лицятися до неї. Річ певна, що Славиреві соняхи женихалися з Пухиревою квасолею, хоча вони впродовж цілого літа — година скрізь годину — бачилися і вдень і вночі, разом мокли на дощі, разом сушилися й грілися на сонці, пестилися при місяцю, сумували серед темної ночи; але ніколи-ніколи, не то що не ворогували, не сварилися, навіть ніколи важким духом одно на одного не дихали. Ніколи листаті руки соняхів не доторкнулися до ніжних голівок квасолі; ніколи й довгонястий стручок квасолі не видзьобав ніже єдиного зернятка з соняхів.

Між садами дідів стояла доволі висока ліскова загата. Груші й яблуні давно вже попереростали загату й гілля Славиревих яблунь гойдалися через неї, ніби кланялися Пухиревим грушам. Верхи опортів, путівок, шлапаків, дуль, сапіжанок та краснобочок, мабуть, незгірш за мене, дивувалися, не тямлячи — на що між ними стоїть ота загата? Вже-ж вони не посваряться, одно на одного не кинуться, на що-ж їх розгорожено? Хіба на те, що пням Славиревих дерев не можна було дивитися й розмовляти з цівками Пухиревих дерев так, як дивляться-ромовляють тільки поверх загати? А вже, коли розгорожувати, думав я собі, так треба-б було такого височезного плетня, щоб через його жодної деревини не було видко; щоб гілка до гілки, листок до листка не то не доторкалися, а навіть і не бачили одно одного. Так яка-ж і кому з того була-б вигода?

Самі діди бачили й добре тямили, що загата "не до діла".

— Виходить воно якось неяково, Степане! — говорить було Дем'ян, — буцім-би ми один одного стережемося, наче злодій злодія... на що у нас отся загата?

— Справді так, вона непотрібна, — згоджується Дем'ян, — та нехай вже до свого достоює; не ми її клали, не нам її й руйнувати; нехай, заким сама впаде.

— Чи нехай, то й нехай: кругу тільки вона нам надає...

— Не без того... надає... та вже більше ходили, менше ходити... нехай собі стоїть...

— Та сількись!.. нехай... а все-ж зайва кружина.

"Кружина" та виходила от з чого. Траплялося, шо великий вітер так розгойдає верхи дерев, що яблока чи груші з одного саду падають через загату в другий. Вітер — річ звичайна — часто-густо шкодить садовині, оббиває її зеленцем. Діди пильнували не користуватися з такої шкоди. Крий боже! Усю оббиванку, усю падалицю, що з одного саду упаде було в другий, кожен дід збирав окремо в кошик, чи в решето. Позбирає й однесе до "свого хазяїна" та й скаже:

— На, Дем'яне, чи Степане, бери! Бач скільки твого налетіло до мене...

Отож, коли-б не було загати, так зробив-би кілька ступнів через межу і годі, а тепер "ходи навкруги!.. мало хіба — через двір, вулицею, знов двором"...

Славир споконвіку козак. Козакував колись і Пухирів, батько, але коли він помер, так Дем'ян "ходив тоді ще без очкура" й його, малу дитину-сиротину, якийсь "шолудивий пан взяв та й підвернув під себе в кріпацтво". Дем'ян, дійшовши певного віку, почав позивати пана, відпозивав собі волю і сказано йому приписатися в "государственные крестьяне".

Обидва мої діди віком були трохи чи не ровесники.

— Скільки вам, діду, літ? — спитаю було Степана.

— А святий його знає! мабуть, я вже з літ вийшов. Тоді, як хранцуза ми воювали за те, що він, недовірків син, Москву спалив, так я тоді вже настоящим парубком був; а тоді, як князь Рєпнін козаків скликав на ляхів, я вже вдовів: тоді моя доня — Оленка, нехай вона царствує! — на десятій весні була. От який мій вік, не малий!..

Дід Дем'ян про свої літа каже було: "Як померла цариця Катерина, так я тоді вже в отого "шолудивого панка" за козачка бігав. Наче отсе зараз бачу рейтузи того шолудивого! Наче отсе зараз чую, як він було лементує: "Царице наша! мати наша! на кого ти нас покинула..."!

За моєї пам'яти обидва діди вдовіли. У Степана тільки й свічі й воску було, що одиничка Оленка: взяв він до неї приймака; діждав двох унуків. Під халеру року 1855 і Оленка й її чоловік пішли на той світ, ще й старішого сина з собою взяли. Лишилася у діда єдина внука Настя; він сам її вигодував і зростив. Визирала собі Настя славного парубка під свої мислі й побралася з ним. Жили вони наче ті голуби; та на дітей їм не поталанило, не благословив господь Настю дітьми. Дід з того вельми сумував: "без дітей, каже було, й хата, і двір, і сад пусткою віють: живого життя не бачиш і не тямиш на кого дбаєш".

Дід Дем'ян брався вже не молодим. З чотирьох дітей зросло двійко: сина взяли в москалі, й під баталію на Чорній Річці його вбито. Доня Галя побралася з убогим наймитом, зайдою, "мабуть, чи не волоцюга він був з панських".

Приймача те хазяйнувало три роки, та не пайдило якось йому в хазяйстві: плуг волів здох; пару коней цигани вивели; до того й жінка була людина хоровита, неробітниця: "тільки те й знала, що квоктала"... Занудився дідів приймак і поплентався аж на кубанські степи талану шукати. Дем'ян довго не пускав його, казав йому: "батька покинеш, так і сам загинеш", а він не послухався: настерний такий був; пішов та й не вернувся, наче в воду канув. Люди з нашого села, кому судилося міряти шляхи босоніж по Кубані, не однакові звістки приносили про того Павла Коломазниченка: хто казав, що він пристав до козаків, пішов з ними під черкеса, а черкес йому голову зняв; а хто, знов, розповідав, що Павло спізнався з якоюсь там "холдейкою", та біля неї й прикипів... Певної звістки не було. Раз якось спитав я у діда Дем'яна:

— Де ваш Павло?

Дід покрутив свого сивого вуса й нехотя мовив:

— Не скажу, куди його занесло. Раз вітка одірвалася од живого дерева — мусить вона засохти, згинути...

На постать і на вдачу діди мої трохи скидалися один на одного, але геть більш різнилися.

Степан був дідок шпаркий, гонкий, наче очеретина, але кремезний, при силі. А вже Дем'ян так і присадкуватий, і оклецьковатий, ходив проквільно, перехлябисто з боку на бік і тупцьовато. Ступить, неначе товкачем в ступі гупоне. Кажуть, колись він був людина говірка, весела, на все село співака. Я його таким не бачив, а скільки зазнаю — все він наче суворий, зажурений. З того часу, кажуть люди, відколи "пропав" Павло, а Галя почала вбиватися за ним, так і дід Дем'ян не тим став. Мабуть Галіна журба переняла й охмарила і його старе серце. А може сама старість так вже причавила його. Річ звичайна, що старість навкруги себе на все дивиться тужливо: сучасне її журить; пришле здається темним, ненадійним. Бувають люди вдачі супротилежної, та таких на омаль.

Степан Славир належав до останніх. І в душі, і в очах у його завжди було ясно, наче проти сонця; на тварі у його я ніколи не спостеріг тьмяної сутіни, а раз-у-раз була твар його така привітна, ласкава, буцім весняна веселка грає на їй і спускається з його думного чола високого на сиву бороду; мабуть, у серці у його не було такої щілини, щоб тудою пролізла яка журба — негодь осіння; мабуть, весна огрійлива, як закублилась у Степановому серці ще за-молоду, так і замурувалася там навіки...

Що було однакового в обох дідів — так се добрість до людей, прихильність до правди, огидливість до пиндючности, до несправедливости, до гнобительства й до гнобителів,-тільки що Дем'ян, трохи чи не наумисне, часом вдавав з себе людину різку, а вже що-що так любив він змагатися. Не позмагавшись, він було ні до чого не пристане! І ні з ким він так завзято не змагався, як з Славирем! Було, аби отсе Степан слово — Дем'ян проти його десять, і почнуть змагатися, аж доки Степан не скаже:

— Ну тебе к богу! У мене вже аж язик заболів... Годі!.. бери люльку, а я огню викрешу.

Степан — людина жвава — змагався палко, часом було аж почервоніє, і руки й ноги у нього говорять і всього його движки беруть; а дід Дем'ян, неначе той лід, і голосу не підведе вгору; все однаково — рівно веде. Сидить инколи на стелюзі, обручі струже (він бондарював) та повагом і пускає слово по слові: коли Степан притихне, Дем'ян знов його зачепить і, часом, пустить таке шкулке слово, що той аж підплигне. Любив таки Дем'ян дратувати... От і мого діда, отця Корнія, було, часом так роздратує, що той, на що вже був людина душі рахманної, а не витерпить і гуконе:

— Геть собі к Іродовому батьку!

Отже, хоч як змагалися Дем'ян з Степаном, а ніколи вони не сварилися; ніколи один на одного важким духом не дихали; річ певна — через те, що змагалися вони єдине на те, щоб в усякому разі "дійти до святої правди". Цілий свій вік шукали мої діди правди, та ледве чи й знайшли її.

Селяни наші обох дідів вельми шанували, хоча слухалися більш Дем'яна. Звісно, що між селянами були й недобрі, занозисті люди; одначе, таких було дуже мало й вони не верховодили в громаді...

В нашому селі після того, як скасовано кріпацтво, стало дві громади: стара — козача і нова — "панська", себ-то з визволених кріпаків. Звісно, в останній не можна було з першого разу завести добрий лад: часом старі інстинкти кріпацтва відбивалися тут дуже різко: кожне з недавніх кріпаків лізло верховодити, а через те без сварки та без лайки не обходилося. Як тепер бачу, серед "панської" громади Мусія Тхора: на лихо собі й людям, він служив при панах і, не скажу вже за що саме, лютував на них, та оту свою лютість переніс і на всіх, хто не хотів іти укупі з ним в справах громадських. Поради свої на громаді він висловлював якось зневажно до людей, але не спроможен був знівечити, або хоч притаїти в собі того лукавства й нещирости, які вигодувало в душі у його кріпацтво. З козаків ніхто його не любив; у козачу громаду він не ходив і не можна було; а в "панській" чимало коверзував, аж доки Славир і Пухир не взяли його так на глузи, що він небавом і село наше покинув.

Раз якось треба було обом громадам порадитися про полагодження шляху.

1 2 3