Він не став нахлібником у власній сім'ї, а був у ній хазяїном. Працював завгоспом, а, відтак, мав щоденну справу із ручкою та ключами. Їздив навіть не на велосипеді – на веломоторі. І чоловічу роботу по господарству виконував сам: навіть косив і майстрував. Абсолютна більшість сьогоднішніх чоловіків не вміє як слід працювати ані з косою, ані з сокирою, але той, хто з власного досвіду хоч трохи знає про цей, досить важкий з точки зору сучасника, труд, навряд чи зможе уявити, як це робила людина в тому фізичному стані, в якому перебував Валентин Федорович. Це неймовірно, але він теслярував! Кажуть, навіть прибудову до хати звів сам, без сторонньої допомоги. Друзі-доміношники з подивом запитували в нього:
– Валентине, як же ти стелю сам підбив?!
– Як, як... – опустивши очі, соромлячись, очевидно, того, що його вважали якимось не таким, як усі, він знехотя коротко відповідав:
– Взяв та й підбив...
Пізніше вже чув я від батька, що для цього він, підхопивши на дві культі дошку, спочатку притискав її до балок, потім затиснутого між губ цвяха – тиць! – наживляв у дошку, а затим, впершись головою в стелю, аби втримати незакріплену дошку, молотком, затиснутим між культями, гатив по цвяхові. Решту цвяхів забивати було легше – не треба було головою у стелю впиратись. Чи можеш ти, читачу, уявити щось подібне?
Ми шукаємо героїв, аби брати з них приклад, чи захоплюватись їх подвигами. Героїв війни, космосу, спорту. В екстремальних умовах вони являють нам свою мужність, відвагу, зібраність та сконцентровану в короткому проміжку часу силу духу. У роки моєї юності хто не знав про подвиг Олексія Маресьєва – героя війни, льотчика без ніг? Втративши їх на війні, він ходив на протезах, навіть літав, навіть танцював вальс.
Хто знав іктора Федоровича Пінчука, Людину без передпліч обох рук, який прожив життя звичайного чоловіка-трудівника, не замислюючись навіть про свій щоденний, на протязі всього життя, подвиг? Лише кілька тисяч моїх земляків. Хто пам'ятає його? Крім рідних, близьких людей чи набереться ще сотня таких?
Але, як на мене, він у стократ більше від інших заслуговує на нашу шану, повагу та захоплення. На пам'ятник героєві-земляку. Не суттєво, – бронзовий чи гранітний. Не величний, не помпезний. Скромний, як і сам Віктор Федорович. І найбільше він заслуговує на нашу людську пам'ять, головне ж – на пам'ять майбутніх поколінь, як взірець величі духу та сили волі Людини. Як гордість кожного коропця: ми такі! Ми можемо!
Ми такі! Ми – здібні; рід коропський славен своїми синами: гетьман Многогрішний, козацький отаман Юркевич, академік Головачевський, художник Васько, винахідник реактивного двигуна Кибальчич, маршал авіації Руденко...
Короп – самобутній та самодостатній у всьому, а не лише в своїх традиціях, природних багатствах та власних героях. У Вознесенській церкві знаходиться ікона, єдина в своєму роді, яку не побачиш більше ніде у світі. Називається вона "Явління ікони Богоматері рибалкам". Іконописець зобразив на ній дійсну подію про те, як чотири місцеві деснянські рибалки спостерігають у шані та захваті видіння Ікони в небі над Десною.
Є у нас і свій власний святий – преподобний Феофан. Зі шкільних років пам'ятаю старенького, невеличкого зросту, священника, що відправляв службу Божу у Вознесенській церкві, якого всі в Коропі, спростивши важке для вимови та незрозуміле нам ім'я Іувеналій, звали Виналієм. Але лише через багато років, ось зовсім недавно, всі взнали про його подвижницьке, в ім'я Церкви, життя, про дар пророцтва і цілительства, про те, що під час його перезаховання присутні побачили нетлінні мощі священника, а згодом він був канонізований та причислений до лику святих.
Пам'ять – то найбільша скарбниця людства. Зотліли і впали стіни давньоруського сіверянського города, пішли за межу вічності десятки людських поколінь, але чим же живе, на чому ж тримається оцей дух города?
Зв'язок поколінь. Немов міцна шевська просмолена дратва зшив він між собою старі й нові часи, зшив рідною мовою, переказами та традиціями і, звісно ж, любов'ю своїх синів і дочок до рідного Коропа. Загляньте з цікавості у "світову павутину" – про жоден райцентр ви не знайдете там стільки цікавої, різноманітної та розлогої інформації, скільки її вміщено про Короп. Навіть не всі обласні міста можуть посперечатися в цьому з нашим Городом. Ми готові годинами, днями розповідати про нього.
Взяти хоча б мову. Скільки таємниць, сенсу, інформації закладено в одному-єдиному слові! А якщо говорити про цілу мову, з усіма її говірками та діалектами та ще й пов'язати це з історією – скільки цікавого та захопливого можна взнати! Яким не маленьким видається комусь Короп, але навіть у ньому віками вже співіснують дві говірки.
На заході Коропа – на Михайлівці, Слободі, Кулях старі люди часто вставляють замість "і" звук "у". Смішно звучить для чужих: кіт у них – " кут", лікоть – " лукоть", міст – "муст". Пам'ятаєте про санскрит? Західна частина сучасного Коропа найдавніша, тому і збереглась тут прадавня фонетика.. Зате на сході – на Бору, там люд "панський": "і" намагається замінити на "о" – мабуть на російський лад. Воно і зрозуміло: живуть же на східній околиці Коропа – як-не-як, до Росії ближче. Якщо ж серйозно, то певно, селились тут здебільшого відставні військові та чиновні люди, що за звичкою воліли розмовляти "по-культурному".
Якщо на Кулях кажуть "кустка", себто, кістка, то на Бору – "костка". Або на Михайлівці на макітру кажуть "макутра", а ось на Бору це вже трохи так, манірно, – "макотра".
Та це все такі дрібниці, на які рідко хто звертає увагу, хіба що коли вже більше і пожартувати нема над чим. Інша річ – задесенська говірка. Це ж треба – немов сам Господь розділив Десною нашу Сіверщину на два діалекти.
Від Чернігова і аж до Новгорода-Сіверського все Задесення, весь правий берег, немилосердно, невиправно "акає", незмінно викликаючи добродушні жарти коропців. Між Коропом на лівому березі та Оболонням на правому навпростки хіба що зо три кілометра. А яка різниця в мові!
..." – Дизель-поїзд за маршрутом Короп – Алтинівка відбуває від першої платформи!" – лунає з гучномовця на нашій залізничній станції і потяг, що складається з маневрового тепловоза і аж двох пасажирських вагонів, рушає неспішно у напрямку цивілізації.
У загальному вагоні досить багато людей – зайнято зо дві третини місць. Смаглява миловидна, навіть гарненька дівчина трохи розгублено озирається довкола, видно, що коли б чи не вперше у житті зібралась в далеку за нашими мірками мандрівку. Сусідами по купе у неї двоє хлопців із Коропа, які, вочевидь, вже кілька років шукають собі десь у Києві, чи в іншому місті, кращої, на їх думку, долі.
Звісна річ, хлопці одразу починають приділяти сусідці неабияку увагу.
– Ось давай я тобі допоможу. – Один з них, вхопивши важелезну, напхом напхану, очевидно, домашніми харчами, сумку дівчини, з натугою піднімає її та ставить на верхню полицю, аби не заважала сидіти.
– Це в Коропі так в дорогу виряджають? – здивований вагою сумки запитує хлопець.
– В Абалонні, – тепло посміхнувшись, на свою біду відповідає дівчина.
Аж завмер коропець, почувши про "Абалоння", як завмирає деснянський рибалка над своєю вудкою, побачивши досвідченим оком, що починається кльов ляща.
– Де-де? – із завмиранням у голосі, стиха і немов байдуже перепитує парубок, а сам вже підібрався весь, неначе перед стрибком.
– Та в Абалонні ж, – невимушено і здивовано, ще не навчена гірким досвідом, повторює дівчина.
– Задесенка!! – широка, від вуха до вуха, посмішка вказує присутнім на те, що імпровізована вистава на тему задесенського діалекту починається.
– Це вже ти світу пабачиш, паразказуєш в Абалонні пра Канатоп, пра...
– А табі яке діла?! – неприємно вражена раптовою і незрозумілою зміною тону від уважного до такого насмішкуватого, заводиться дівчина.
Йому ж тільки того й треба: розговорити задесеночку, аби вволю навтішатись, слухаючи її "акання".
– Ось давай з табою пагутарим...– не вгамовується пересмішник.
– Гавари сам з сабою! – вона ще ніяк не зрозуміє, що до чого і чому це раптом починається сміх не тільки в їхньому, але і в сусідніх купе.
– А чим це ти да Корапа дабиралась? Канем? Чи на чавні переплила?
– Адчепись, кажу табі!
Притих уже весь вагон, уважно слухає і раз по раз вибухає сміхом.
Дівчина нарешті розуміє, що причиною загальних веселощів і є якраз її вимова, але спробуй-но отак відразу змінити те, що далось тобі само собою з молоком матері і було до цього часу природнім, звичним і єдино правильним.
– А хто ж це тепер в Абалонні картоплю абгартатиме?
Загальні веселощі доходять вже до того стану, коли досить лише показати людині палець, аби вона зайшлась сміхом.
Вирішивши мовчати, задесеночка набурмосено дивиться у вікно.
– Не мавчи, вигаварись, – палегшає, – не вгаває натхненний загальною увагою хлопчина і в вагоні вже не сміх – регіт.
– Адчепись ад мене, чартяка!
Гомеричний регіт...
Ех, дорогі мої задесенці! Не тримайте зла на коропців за такі незлобиві насміхання. Пусте.
Зате, як тепліє на душі, коли десь далеко-далеко від Десни, в чужому місті, почуєш раптом таку знайому говірку:
– Пайшов я, падивився, та й кажу яму: каго ж ти хочеш абдурити?
– Земляче, ти звідки?
– З Халмів... З Гарадища... З Авдіявки... з Канятина...
Радий тебе чути брате! Говір твій для мене – як привіт від рідної Десни. То що вже там казати про зустріч з коропцем! Коропська тверда вимова розпізнається одразу з-поміж сотень чи й тисяч інших українських говірок за своїм тембром, специфічним "е" та "и". Де тільки не почуєш її: і в Чернігові, і в Києві, та й по всій Україні. І хіба ж тільки по Вкраїні розкидала доля моїх земляків? Від Лондона до Токіо, від Чилі до Канади – скрізь коропського цвіту.