А кожен додатковий день і кожна ніч, проведені тут, біля Ненаситця – то печенігам подарунок, можливість досягти свого, для русі ж лише зайві вбиті та поранені. Через те стіна прикривала волок і вночі. Вибиваючись із сил, майже не спавши, сяк-так на ходу поївши, русь волочила й волочила свої лодії, стояла стіною, відбивалась від печенігів і лише під кінець третьої ночі, несподівано для кочовиків таки скінчила переволоку й рушила від порога раніше, аніж день настав.
Нижче Ненаситця, одразу ж за своїм поворотом одесну, Дніпро намив колись на рештках скель великий продовгуватий, в кілька верстов завдовжки, порослий осокорами й дубами острів, котрий русь так і прозвала – Дубів. Було на ньому чимало високих могил, число котрих з кожним літом росло. Приставши до острова, лаштували кладу велію, аби віддати останню шану полеглим і вже пополудні душі їхні з димом полинули у Вирій – розповісти пращурам, що нащадки гідно тримають чепіги життєвого плуга, борозну ведуть пряму, по Кону, й не соромлять роди руські на бранній ниві, часом аж надто щедро поливаючи її власним кривавим потом. Тризна по ним була простою й короткою – не те місце й година не та. Усі валилися з ніг від утоми, а Дубів острів був великим і досить безпечним місцем для ночівлі двадцяти з гаком тисяч людей, тож варяг Торстейн, що стояв на чолі руського торгового сольства, порадившись з воєводою Аґмундом, купцями й боярами, велів ночувати.
Величко звечора заснув, здається, ще й землі не торкнувшись, та перед самим світанком, ледь сіріти почало, прокинувся – змерз. Кутаючись в опанчу[427], почув тиху розмову рабів з їхньої лодії, прикутих до дуба, що ріс неподалік.
– От пощо ти веселишся, Івереню?! – питав тихим басом один і Величко здогадався по голосу – це, певно, той білявий здоровань, що сидів у лодії майже поряд із ним. – Коли сам речеш, що й чотирьох тижнів не мине, як продадуть нас? Тут плакать хочеться, бо скоро вже чужі зорі нам світитимуть, чужу воду питимемо і в землю чужу ляжемо, знедолені...
– Ти, Бусе, з рабською душею народився. – майже зі злістю відповідав ізгой Іверень. – А тому й на долю нема чого скаржитись, бо кінець тобі один: що на Русі, що в греках, чи сарацинах[428] або маврах[429]. Я ж посміхатимусь навіть коли продаватимуть мене: дорожче візьмуть, більше цінуватимуть. Ускрізь люде живуть, щоб ти знав. Збрикнула моя доля, немов норовиста кобила, нема чого й ректи... Та тільки ніхто ж не знає, чи не крутне вона ще раз – тепер уже куди мені треба? Я ніде не пропаду – не того роду й не тієї вдачі!
– Е-е-е, – протягнув котрийсь третій, – зарікатись не можна, Івереню... На все воля Божа, один Отець наш Небесний відає, кому жити, а кому й померти.
– А ти що ж, – здивувався Іверень, – грецької віри, коли послухать?
– Так, християнин я єсмь, – відповів з покорою третій, але потім уже мало не з погордою додав: – вірую в єдиного Бога, Господа нашого, Ісуса Христа.
– Ха-ха-ха-а! – розгонисто, проте тихо розсміявся Іверень. – Ото вже! Стоятимеш скоро на торговищі в Царгороді з милості бога вашого.
– Ну що ж, – незворушно відповідав християнин, – посилає мені Господь це випробування, бо не дає його більше, аніж людин витримати може. З радістю прийму його. Він милосердний, знає, в чім нужду маю і що по силі мені здійснити. Через те й спокійний я.
Княжому дружинникові байдуже було слухати розмови рабів-невдах, тому Величко позіхнув і знову поринув у сон.
Покинувши наступного дня Дубів, валка руських лодій пройшла хіба що якихось три чи чотири версти і знову вперлась у поріг, званий Онуком, котрий так перегатив Славуту, що той розлився, немов озеро. Знову, як і на першім Не-спи порозі, долали чотири його лави під правим, недосяжним для печенізьких стріл, берегом, і здалося вже Величкові, що порогам тим, заборам[430], скелястим островам і просто велетенським каменям посеред Дніпрового русла кінця-краю не буде: "Та коли вже останній?!" – дивувався він, хоча й знав, чув від інших, нібито лишилося їм пройти ще три пороги, проте все одно навіть не вірилось, що колись-таки дід Славута перетне всі ці скелі, проріже кам'яні береги, здолає їхню міць і полине широким уквітчаним лугом, як молодша його сестра, Десна. Та далі ще був Вир-поріг, або Будило, за ним Лишній, за Лишнім – Гадючий, з прірвою різних гадюк по обох берегах та зі страшним Вовчим горлом, через котре ніхто б не наважився провести лодії, а за ним же на тім порозі було, хай і не таке страшне, ще й Собаче горло, і тому знову робили переволоку, ненабагато меншу від Ненаситецької, бо берег був незручний, високий та скелястий, тож знову стояла стіна й боронила валку від печенігів, а гадюччя дійсно повно було скрізь по берегу: так і дивись, щоб не клюнула котра в ногу, бо тут-таки й лишишся, немов мало людині інших напастей – ворожих стріл, мечів та важкого труда на волоці.
За Гадючим порогом почало нарешті поволі стихати ревище води, валка пройшла три острови, а потім скелясті береги взялися дедалі більше стискати Дніпрове русло, течія все прискорювалась і коли воно круто звернуло одесну, а поміж берегами лишалося хіба що сажнів сорок, з піщаної коси на повороті й з обох берегів раптом рясно, мов град, полетіли на валку печенізькі стріли. Гибле це місце на Русі звали Протовчим бродом, а греки – Крарійським перевозом, бо тут печеніги завше переправлялися зі своїми кіньми з одного берега на інший – коса давала можливість комонним легко спуститись до води і кочовики щоліта стерегли тут руське торгове сольство, адже то була для них ще одна, ледь не остання нагода поживитися цінною скорою та й не тільки нею.
Били на вибір, знаючи, що відповіді майже не буде, бо лодії намагалися якомога швидше проскочити перевіз. На великих лодіях було трохи легше, адже тесова покрівля якось та й захищала від стріл, на менших та зовсім малих гребцям було дуже сутужно – щити й броня допомагали мало. Коли Величкова лодія пролітала мимо перевозу й печенізькі стрільці, сидячи на конях, сулили в неї стріли з обох берегів, багатьом у лодії було непереливки. Кілька разів накінечники стріл дзенькали об Величків шолом, з десяток вп'ялося в щит, поруч захрипів котрийсь із рабів і тут же вхопився за груди ще один, а вже за мить і Величкові стріла вп'ялася в ногу на два вершки нижче правого коліна. Доки минули той Протовчий брід та широким лівим рукавом Дніпра притиснулись до Хортичого острова, подалі від печенізьких стріл, у Величка в чоботі аж хлюпало від крові. Дивно було, як та стріла вцілила йому в ногу, адже і щит, здавалося, прикривав з боку шуйці, і облавок був досить високим та тільки що про те мову вести, коли вже сталося? Лодії одна за одною приставали до острова – русь ніколи не минала Хортичий, де ріс Старий дуб, котрому всі подорожні приносили пожертву.
На Величкове щастя бронзовий чотиригранний накінечник печенізької легенької стрілки застяг неглибоко і Угомон, зробивши надріз, досить швидко виколупав його з рани кінчиком свого ножа. Величко, пам'ятаючи першу свою рану та стриєві насміхання, терпів, ані пари з вуст, чим викликав неабияку повагу серед гребців.
– Дивись, – показував стерновий Величкові жовтуватого гостряка, – вістря погнуте. Мислю так, що поковзом по чиїйсь броні спершу пройшла, а тоді вже твою литку знайшла. Терплячий ти до болю – добрим гриднем станеш, витязем!
Величко від тих слів розцвів, мов мак, навіть вуха горіли. Хотів ввернути щось про першу свою рану та схаменувшись, посоромився, промовчав. Потім поглянув убік – там лежали тіла двох загиблих від печенізьких стріл рабів: Буса й Івереня. Спливла в пам'яті випадково почута вночі на Дубовім острові їхня розмова і слова того третього, християнина: "...На все воля Божа, один Отець наш Небесний відає, кому жити, а кому померти." Так виходило, ніби одного той чужинський Бог почув і легку смерть йому послав, а іншому тут же й довів, хто насправді долю людську в своїй десниці тримає. Недарма ж, певно, і стрий Сивер, котрий за своє життя стільки всього перебачив та взнав, ту віру чужу прийняв; жаль, що ніколи його про те не питав, не цікавився нічим, окрім Волхитки та науки воїнської – чи не вперше в житті пожалкував Величко. Чому сирота Доморад так хотів стати посвяченим в чужинську віру, що навіть притулок у Сивера покинув та подався аж у Вручій – шукати грецького жреця? Спитати б... А в кого?
І ще одна думка засіла раптом у Величковій голові, навіть попри біль від рани ніяк не давала спокою: то хто все ж таки над долею людською панує – Суд, чи може, дійсно, цей дивний чужий Христос? Чому саме в цих двох влучили стріли, а не в того, третього, що так упевнений в силі Христовій? Чому він таким спокійним був? Впевненість його з віри в бога свого, Христа, виходила. Чи здатен хоч хтось на Русі, хто рідних Богів шанує, окрім волхвів, звісно, говорити так, не похваляючись анітрохи, про день свій майбутній?
А Волхитка? – згадалося раптом Величкові. Вона ж, виходить, дійсно наперед відала, що на неї чекає зустріч із князем і що буде вона з ним, а не з Величком чи там Олесем... Та відати що саме в долі твоїй колись там станеться – це одне, а бути впевненим у тім, що Бог вбереже тебе від лиха і сам-на-сам із ним не полишить – зовсім-зовсім інше...
В голосі раба, згадував Величко підслухане тієї ночі, чулося щось значно більше, аніж проста впевненість – непохитне якесь переконання в Божій підтримці себе, того, хто в Нього вірує, в підтримці за будь-яких обставин. От чого не відчув, не помітив Величко у Волхитці! Зате цей раб, він відає незбагненну таїну, іншим недоступну, якщо такий спокійний навіть коли його на продаж везуть за тридев'ять земель.
Схотілося раптом Величкові розпитати того раба про Христа, тільки... Тільки ж як це зробити? Перед дружиною соромно до раба звертатися і взагалі... Та й не знає він котрий з невільників те говорив, мовчазні вони всі, окрім Івереня. Нехай уже.
А тим часом, полишивши біля лодій достатню охорону, русь ішла до дуба й ставала велетенським колом. Торстейн з Аґмундом, найіменитішими боярами, купцями й тисяцькими з пошаною творили під дубом жертовну требу, дякуючи Богам за те, що допомогли здолати пороги й просили в них легкого шляху до Царгорода.