Дарма, що плече після невдалого падіння боліло – Величко наступного дня, ні світ, ні зоря, був уже під ворітьми свого стрия Сивера. Прийшов не з голими руками: у шуйці щит, в десниці спис і на поясі, коли б чи ще не прадіда Рождена, довгий ніж скрамасакс. Тупим кінцем оскепища гупнув у стулку і відсахнувся: рикнуло в дворі басом і здоровенна собача пика, заходячись лютим гавкотом, марно намагалася протиснутись попід ворітьми.
Минуло трохи часу і Сивер, гримнувши на пса, впустив братанича до двору, здивовано на нього поглянувши, запитав:
– Ти куди ж це? Таки на брань?
– В наук до тебе... Обіцяв учора...
– А-а-а... Було таке, – стрий уважно подивився на небожа. – Плече вже не болить?
– Ні! – мов кінь, мотнувши головою, збрехав Величко.
– Ходімо спочатку до столу. Знаю, що не снідав, – Сиверові було напрочуд приємно вперше в житті запрошувати іншого мужа у власне житло на сніданок, почуваючи себе справжнім господарем, в житті котрого все йде розмірено та усталено – як і годиться по Кону.
... Цілий день Величко допомагав стриєві зводити хлів і в роботі біль потроху відпустив плече. Йому дуже кортіло спитати, коли вже почнеться наук, але він ніяк не міг на те наважитися. Та коли повечоріло, Сивер, припасувавши черговий вінець, раптом кинув:
– Доста. Піду топори візьму. Готуйся, – і подався у житло, прихопивши з собою Бримо – щоб не заважав, бо як почне господаря захищати...
А як готуватися? Величко ременем підперезався, щит узяв, списом покрутив туди-сюди – готовий!
Сивер не забарився і постав перед братаничем зі своїми двома топорами: один, чекан, був трохи меншим від середньої теслярської сокири, тільки з високим, на молоток схожим обушком і на довгому, мало не в два аршини, топорищі, а другий – з широчезним лезом, проте топорище мав коротше. Широкого топора одразу ж увігнав легеньким рухом в торець зрубу, а з чеканом, тримаючи його топорище обома руками, завмер навпроти Величка.
– Нападай! – кинув молодикові.
Як? Отак просто вдарити рідного стрия списом?! Хай він і неабиякий вой, та все ж без щита – раптом не ухилиться: що тоді? Величко, аби показати усе, на що здатен, щитом прикрився і вдарив списом згори, але мітив так, щоб удар той лише означити, щоб вістря не дістало Сивера – мов би налякати хотів суперника. Вдарив, а за мить уже й пожалкував: чекан перестрів списа, підбивши його вбік, одночасно з тим спис виявився затиснутим між лезом чекана та його топорищем – ривок з поворотом! – і спис полетів кудись убік. Замах топора! – Величко, не згадавши навіть про свій скрамасакс, ледве встиг прикритися щитом, намагаючись, щоб удар чекана прийшовся на середину, але натомість гупнуло по верхньому вінцю* щита, лезо топора зачепилося за нього – знову сильний ривок! – Величко навіть не очікував від стрия такої сили, і хоча на ногах встояв, але відкрив суперникові голову.
– Замри! – владно звелів Сивер і коли небіж слухняно застиг у доволі незручному для себе стані, пояснив:
– Була б січа, я тепер зробив би ось так, – і повільно тицьнув перед себе чеканом: прямо Величкові в обличчя.
Молодик зрозумів: з відстані в лікоть та ще й із Сиверовою силою і швидкістю чекан розтрощив би йому носа, а з забитими памороками він би вже наступної миті став мерцем.
– Давай ще раз! – Сивер, скучивши за герцем, радий був розім'ятися, хоча б і такими дитячими забавками, як ось ця, з братаничем. – Тільки бий на повну силу – все одно не влучиш, надто вже повільний.
На цей раз Величко вирішив бити прямим ударом, зі стрибком уперед: була не була! Стрибнув і вдарив, а стрий немов розчинився в повітрі – тут же щез із поля зору, коли ж Величкова права нога лише торкнулася землі, топорище супротивника умить підбило її і велетень, не зрозумівши навіть, що й до чого, гепнувся на землю. Жодного дива: Сивер одночасно зі стрибком Величка зробив миттєвий крок управо, присів під щит і несильно підсік ногу суперника, коли той тільки шукав рівновагу.
– Куди ж мені зі списом супроти топора? – похнюплено виправдовувався молодик.
– Добре. Ось тобі мій чекан.
Вони обмінялися зброєю, щит залишився у Величка.
– Бий! – звелів Сивер, обома руками тримаючи списа за оскепище.
Величко, знову переступивши через себе, мало не з острахом розмахнувся і вдарив топором по не готовому до захисту, не прикритому щитом своєму стрию. Описавши велику дугу, топор блискавкою майнув прямо на голову Сивера, але стрів у повітрі оскепище, котре якимось дивом умить зчепилося з чеканом, засівши поміж його лезом і топорищем – стрий крутнув списа! – неймовірна сила тут же вирвала зброю з Величкової десниці і відкинула далеко вбік. Одразу ж за тим на молодика обрушився цілий град ударів: той навіть не підозрював, що зі звичайним списом можна витворяти таке! Удари на щит сипалися звідусіль: згори, прямі та знизу; Сивер списом колов і рубав, як мечем; бив гострим і тупим кінцем, бив, як палицею; з близької відстані штовхав серединою оскепища, а коли Величко від такого потужного поштовху у кайму[366] щита відлетів чи не на півтора сажні, стрий миттєво перехопив ратовище біля самого вістря списа і новий удар тупим кінцем, що тут же прийшовся в середину щита, звалив молодика з ніг.
– Вставай! – усміхався майже не захеканий Сивер. – Тепер розумієш, що то за зброя – твій спис: куди там моєму топору...
– Та ні, стрию... Скажи краще: куди там мені до тебе...
– Отож! Можна спис топором із рук вирвати, а можна й навпаки – це вже від воя залежить, а не від зброї. Затямив? Це ми з тобою сьогодні так, погралися. Готуйся – завтра усе почнеться.
Відтоді вже майже чотири тижні спливло за водою. Величко цілий день допомагав стриєві по господарству: за цей час хлів звели і три зернові ями викопали, обплели їхні стіни лозою, горловини підняли, все обмазали глиною і добре випалили – ні сирість не зайде, ні мишва не діб'ється. Залишилося тільки покрівлю над ними звести. Величкові непросто було навчитися і з теслярською сокирою як слід вправлятися, то що вже тоді про ратну науку казати! Сили тягати колоди в нього і на двох вистачить, а в борні проти худющого стрия все одно – немов десятилітній отрок.
– Вайло! – лаявся попервах Сивер. – Швидше ворушись! – і лупцював у герці братанича чим прийдеться: як не оскепищем, так ліктем, як не щитом, так коліном; лупцював так, що скоро у Величка на тілі живого місця не залишалося, а сам він після борні був мокрим від поту, немов водою облитим. Він терпів, як міг; прокинувшись вранці, траплялося, сичав від болю, але чи не вперше в житті переборюючи себе, зі стогоном вставав із лави і плентався до Сиверового двору, де на нього чекав сніданок, щоденний труд і вечірній стриїв наук з немилосердним лупцюванням. Був би на місці Сивера хтось із коропців, навіть Любим з його мечем, Величко швидше за все вже забіг куди очі дивляться, але тут бачив, відчував, що іншого такого навчителя не знайде собі ніде й ніколи.
Нечуване діло: часом після такого герцю у молодика не було навіть бажання вечеряти, а тим більше йти спати в отче житло – падав у новозведеному хліві на оберемок сіна і засинав мертвим сном. Він схуд, змарнів з лиця, проте став куди меткішим. Головне ж, сам відчував, що він далеко не той, що був кілька тижнів назад. Але Сиверові того мало:
– Витривалості в тебе немає. Сила є, але коротка: ледь напружився – вже здох.
І вигадав нове знущання. Звелів небожеві принести кропив'яний мішок, той, що на п'ять пудів збіжжя, і не пустий, а набитий лляною кострицею.
– Оце так, – сказав, – кострицю висипай, а далі кидатимеш в мішок дві жмені костриці, жменю піску – аж доки не наб'єш під саму зав'язку.
– І що тоді, стрию?
– А що? Кожного дня ополудні, доки я відпочиватиму, гратимешся з мішком: підкидатимеш вгору, перекидатимеш з руки на руку, а ще, поклавши собі на плечі, бігатимеш з ним – он навколо старого городища.
Величко підняв мішок: пудів зо три, можливо, й буде – не так вже й страшно.
– І щодня жменю костриці з мішка викидатимеш, а жменю піску додаватимеш.
Оце тобі маєш!
– Допоки ж, стрию?
– А доти, доки в мішку один пісок не залишиться.
– Так це ж пудів вісім буде!
– Еге? Я думав – десять... – опечалився Сивер.
– Ухоркати мене хочеш?
– Турище! На тобі пахати треба!.. А це я добре придумав: запряжемо тебе по весні в соху...
– Знущаєшся!
– Воя з тебе роблю. Я ось що намислив: ми потім пісок водою намочимо!
І вже два тижні "бавиться" з тим мішком Величко: підхопивши з землі, підкидає якомога вище і ловить, підкидає і ловить; над головою з руки на руку перекидає, або обома руками закидає мішок на плечі, а потім жбурляє перед собою – і не один раз, не два, по десять щонайменше. А щоденна біганина з мішком на плечах – тричі навколо Вишнякового городища? Під кінець не біжиш, а ледве ноги переставляєш, серце аж у горлі калатає – ось-ось вискочить, в очах темніє і піт градом...
Три попередніх неділі не виходив Величко на ігрища, не до того було – ні сили не мав, ні бажання: відлежувався після побоїщ, після осоружного мішка, від'їдався на щедрих стриєвих харчах. Та все ж наук Сиверів щось йому таки дав: втягнувся, певно, звик, бо нині зранку вперше схотілося до молоді, до Волхитки; мріяв подивитися на неї хоч здалеку, хоч краєм ока – як вона там? Невже з Олесем закрутила?
... Волхитка, ніде правди діти, давно вже сумувала за Величком. Те, що сталося поміж ними на Купалу, єднало обох попри все. І навіть віщий сон нічого не змінив: думками унотька постійно верталася до того, з ким пізнала перші в житті люби, переступила поріг дорослого життя. Ні, Волхитка не забула про баченого уві сні дивного судженого. Біда була у тім, що ніхто не сказав би їй, коли саме чекати на нього: місяць пройде чи літо, чи, можливо, й усе життя?! А воно в дівчини коротке, відчувала Волхитка, пролетить – не зчуєшся й коли...