Баби, вони, звісно ж, ненаситні – подивись, як пхають рибу до свого мішка! Колись на моїх очах одна живу качку ковтнула – отака ненажера. А поріг цей ускрізь по берегах ще й густо кров'ю руською зрошений, виходить, що й до люду ненаситний. Та й не тільки руською... Багато люду смерть свою тут знайшло.
Мовчанка залягла поміж ними; лише глухо ревів у ночі Дід. Чи згадував хтось минуле, друзів своїх, що полягли ось тут, біля Ненаситця, чи хтось думкою був уже в завтрашнім дні, коли доведеться волоком перетягувати лодії, суходолом минаючи страшний поріг, а хтось із рабів, можливо, заздрив тому вільному, котрий вже завтра зі славою накладе головою, боронячи волок від печенігів та й вознесеться димом з дніпровського берега до Вирію, що у стократ ліпше, аніж тягнути нікчемне животіння в чужій стороні – кому те відомо? До чужого нікому й діла не було; година видалась така, що кожен, слухаючи ревище води, лише всередину себе зазирав.
Наступного дня ще й зорі у Сварзі не згасли, а становище поблизу Ненаситця заворушилося і взялось до роботи. Півтора десятки тисяч людей добре знали, що їм належить робити. Більша частина, щонайменше дванадцять тисяч воїв шикувалися стіною завдовжки ледь не в дві версти, прикриваючи собою на недосяжній для печенізьких стрільців відстані у півтора перестріли берег Дніпра, де мала бути переволока. Позаду них вже вели до низу порога скутих рабів, переносили з лодій вантажі, попарно вкладали на берег зрубані ще вчора та сплавлені вниз за водою довгі нетовсті колоди, по котрим судна мали бути витягнені з води, на них лягали круглі дерев'яні, густо змащені смальцем дубові та ясенові котки, що бачили вже не один волок – їх по кілька десятків мали при кожній лодії.
Зі сходом сонця кількасот людей, взявши до рук довгі, прив'язані до першої лодії ужища, завмерли в напрузі, очікуючи наказу тисяцького Радищі.
– Ра-зом, н-ну!! – долаючи шум порога, пролунав нарешті його бас: – Ра-зом, н-ну!!
Лодія, поволі зрушивши з місця, з шурхотом деручи своїм днищем по дрібному прибережному камінні, вже виповзала на берег, скоряючись силі сотень людей: переволока почалася.
Величка поставили в другім ряду стіни. Всього рядів було три: перший і другий з довгими списами та високими черленими щитами, третій – з луками. І стіна, сама вигнувшись, немов супряжений[421] лук – від води й до води – щільно, надійно прикривала собою переволоку. Ті, хто так важко працює там, позаду, на волоці, мають бути впевнені у безпеці від печенігів: хоч би там що, скільки б не було нападників, стріли до берега не долетять, стіна й на крок не подасться назад, витримає напад і ворога відіб'є – тільки тоді в роботі їхній буде лад і зроблять усе вчасно.
Ярило поволі здіймався над лугом, прокладав по непорушному зерцалу води вище порога вогненно-руду смугу, мов чародій перетворював скелі протилежного берега на щире золото, та ніхто з людей не звертав жодної уваги на дивовижну красу: ані ті, що стояли в стіні, ані ті, що трудились на переволоці. Коли Ярилів круглий лик відірвався від верхівок далеких дерев і втратив свої чіткі обриси так, що й дивитися на нього стало неможливо, в глибині лугу уздовж виднокола почала виростати темна хмара, щомиті збільшуючись.
– Готуй-ся-а-а!!! Готуйся!! Готуйся! – понеслося від воя до воя уздовж стіни і перший її ряд припав на одне коліно, закрившись щитами й виставивши перед собою списи, другий, вперши втоки своїх ратовищ у перемішаний з камінням пісок та наступивши на них правицею, нахилився якомога далі вперед, спираючись на гострий нижній вінець[422] своїх щитів, а стрільці позаду них, наклавши стрілу на кибить лука, приготувалися стріляти – також з коліна, аби хоч трохи бути захищеними від ворожих стріл. Сонячні промені били стіні прямо в очі: саме в тому й був задум печенігів, що лавою мчали від сонця на стіну – вдарити з надією, що осліплена Русь щось та й проґавить у своїй обороні. Кожного попереднього літа здавалося, певно, кочовикам, що їм не вистачило того разу зовсім трохи зусиль, аби прорвати стіну й оволодіти таким незліченним багатством Русі, бо інакше б не повторювалося з літа в літо одне й те ж саме.
Величко, весь у напрузі, дивився, як нечутно за ревом Ненаситця мчала на стіну печенізька лава, лише вчувалося під ногами дрижання землі, як хмарою здійнялися в небо й провісниками смерті понеслися з вишини униз темні їхні стріли, скам'янів усім тілом в очікуванні удару, почув, як зовсім тихо забубоніли накінечники по його щиту та броні, а потім позаду нього, здається, хтось здавлено скрикнув, далі ще один і ще... Цієї ж миті розгарячіла лава кочовиків на повнім скаку вдарилась у стіну: тріск дерева, дзвін укладу, іржання коней, людські вигуки злилися в один страшний гук січі й навіть перекрили собою шум порога .
Перший ряд печенігів, налетівши з усього розгону на списи стіни, так і не зміг пробити її чи хоча б зрушити з місця, дарма, що котромусь з нападників вдалося здолати перший або навіть проскочити й другий ряд стіни. Мишастий[423] печенізький кінь налетів на Величкового списа, здибившись, пронизливо заіржав від болю, печеніг махнув кривим своїм мечем, але Величко чи з ярості[424], чи зі страху зо всієї неміряної сили рвонув на себе міцне дебеле ратовище, що своїм втоком впиралося в землю і нахромлений на залізне вістря здиблений кінь разом зі своїм вершником навіть не спинившись у розгоні, перелетів через стіну й гримнувся позаду Величка, котрий, здавалося, спиною почув, як хряснули кістки печеніжина під ударом якогось стрільця, що відкинувши, певно, лука, взявся за меч чи топір. Решта лави, наткнувшись на зупинених передніх своїх, скупчилась, втративши напір та швидкість, і враз стала нездатною до прориву стіни, зате легкою й близькою ціллю для руських стрільців. Щойно Величко з натугою вирвав з кінського тулуба списа й розвернувся знову до ворожої лави, як вона почала відкочуватись назад.
Вбитих і поранених віднесли до води, дорізали печенізьких коней, добили тих, що лишалися в живих, печенігів – січа робить з людей звірів.., за тим знову шикувалися в стіну.
– Ну ти й богатир, Величку! – Угомон плеснув його по рамену і в захваті прокричав на вухо: – З конем перекинув печеніжина!
Величко, котрий похвали й не очікував – якось вийшло те саме собою – мовчав, не знаючи, що й сказати.
– Ледь мене не розчавив! – кричав йому в інше вухо Рудько, стрілець, котрий мало не потрапив під падаючого коня. – А печеніг такий затятий! І лежачи, мечем махав. Добре, що топорище в мене довге, інакше й не підступився б...
Вої навколо Величка теж намагалися щось оповідати один одному, але від лугу знову почала дрижати земля – печеніги широкою лавою вдруге посунули на стіну. Тільки тепер вони вже не перли напролом: зі свистом та моторошним гиканням лава підлітала, випускала хмару стріл і за півперестріла до стіни розсипалась на всі боки, а за нею йшла наступна – знову з неба сипались стріли, несучи своїм залізом смерть, щезала, як і перша, за нею з'являлася третя, потім четверта... Так тривало довго і саме в тому й був ворожий замисел: виснажити русів, змусити похитнутися, спробувати відійти чи перешикуватись і ось тоді вже налетіти усима своїми силами, аби зруйнувати таки їхнє шикування.
Не вдалося. Хоча втрати від невпинних обстрілів несли обидві сторони, а руські стрільці не мали змоги сховатись, прикритися щитом, та все ж їм зручніше було цілитись, до того ж і стріл мали більше, бо в хід пішли й ворожі, котрих повно валялось і стриміло довкола, тоді, як комонні печенізькі стрільці в сутолоці битви підібрати чужі стріли не могли, а тому коли їхні колчани спорожніли, кочовики вдруге налетіли на стіну, проте знову нічого не змогли з нею вдіяти й відступили, полишивши перед стіною більше сотні вбитих.
Було вже за полудень. Знову перев'язували поранених і несли до волока загиблих воїв, вдруге за день підбирали стріли й перешиковувались. Чекали третього нападу. А позаду стіни на волоці робота кипіла. Лодії одна за одною довгою чередою долали по котках мало не версту суходолу й опинялись нижче Ненаситця, де біля самої води в котлах варилася смола, там оглядалися днища суден після переволоки й у разі потреби конопатились та заново смолилися, спускались на воду, вантажилися й кидали на тихій воді укоті[425]. Ті, хто їх волочив, лишивши невеличку охорону, верталися до волока – допомагати іншим, чи ставати в стіну навзамін вбитим або пораненим.
Одна лиш охорона на тих лодіях, раби та ще поранені могли дозволити собі роззирнутися навсибіч. Незабутнє видовище відкривалося їхнім очам. Вище по течії лютував і бився з Ненаситцем старий Дніпро. Перепад між початком і кінцем порога був сажнів зо три, весняна прибутна вода майже зійшла, пасма каменів, що перегороджували ріку, вже показали над поверхнею води свої голови, а тому всі дванадцять лав найбільшого та найстрашнішого дніпрового порога, що простягнувся на кількасот сажнів, були немов на долоні. Славутич скаженів: накопичена ним раніше сила з розгону вдарялася в камінні пасма, розбивалась на хвилі, сплески, бризки та водяний пил, запінені струмені закручували бездонні вири, нуртували поміж скелястих берегів, кипіли з клекотом, ревіли й гуркотіли, глухо стогнали і окрім того ревища води нічого не було чути – немов саме пекло виринуло на білий світ. Єдине, що цьому суперечило – так це дві веселки, що вигравали над порогом у променях призахідного вже Ярила.
Стіна ж стояла. Непорушно, мов скеля, немов дніпровий поріг. Від вранішньої зорі ні в кого, так само, як і на переволоці, у роті й ріски не було. Та про голод не думалось. Саме зараз, саме тут, біля Ненаситця, вирішувалось: успішним, чи ні буде їхній торговий похід до Царгорода. На четвертім упрузі[426], коли призахідне проміння Ярила світило їм у спину, стало зрозуміло – цього дня печеніги вже не наскочать тепер їм сонце у вічі битиме. Зате вночі можуть спробувати підкрастися, бо переволока тривала безперестанно і вдень, і вночі, адже переволочити по суші, вважай, тисячу лодій та ще не один десяток їх підконопатити й посмолити – тут навіть двох днів буде замало.