Поки мандрувала по пошті фотографія, поки сам Карналь, накритий брилою мерзлої землі від германського бризан-та, оклигував у лазареті, а тоді добирався до батьківської убогої оселі, намальовані лички в його уяві перетворилися на справжні, а з самозваного унтер-офіцера він ладен був перелицюватися й на цілого офіцера, бо хіба ж не однаково, що собі привласнювати, коли привласнення те незаконне й несправжнє? А тут ще стара Колісничиха подарувала їм з Михайлом Андріївським на двох свою козацько-дворянську хату, в Карналя й геть закрутилося в голові, і вій заявив своєму батькові Корпію, що одружиться тільки на багатій дівці. Стали шукати багатих. У Переволошні була якась офіцерська сестра. Батько її мав три вітряки, пар десять волів, землі нелічено, але все ж спокусився на "офіцера", приїхали парокінною бричкою, застеленою барвистим килимом, на оглядини, та щойно наречена зазирнула за тин і побачила, що там дітлашні, мов черви, а всієї худоби — пес Букет, то не дала й батькові своєму злізти з брички, мерщій стрибнула до нього й цьвохнула на коней.
Тоді знайшов Андрій ще одну багату наречену по той бік Дніпра, обачливо обходячи своїх озерянських дівок, які надто добре відали про його бідність.
До цих оглядин зготувалися вже пильніше. Малих братиків і сестричок Карналевих порозпихали по сусідах, у дворі підмели, поприбирали, хату побілили, позичили в Антона Раденького кобилу, а в старого Біловуса аж дві корови, поприв'язували їх коло повітки, щоб було відразу видно, в комірчині, де стояли бочки для пшениці й плетений з соломи кошіль для борошна, Андрій вигадав таке, про що довго згодом розповідали в Озерах, чим зміг дорівнятися коли й не князеві Потьомкіиу, який колись обдурював тут над Дніпром саму царицю Катерину, то принаймні хитрому цигану, що завжди зуміє продати тобі най-останнішу здохляку за баского огира ще й примусить дякувати. Андрій поперевертав бочки догори дном (однаково ж вони були порожні!) і понасипав на денце по кілька жмень пшениці. Вийшло, ніби ті п'ятдесятипудові бочки повнісінькі добірного зерна! Якби він цим і вдовольнився, то, мабуть, сватів з того берега вдалося б обдурити, але Карналь не міг зупинитися в своїй вигадливості й заодно з бочками перевернув ще й порожнісінького кошеля і насипав на його дно позиченого в тітки Радчихи пшеничного борошна.
Свати проковтнули все: рябу кобилу й Біловусових корів, і запевнення, що Андрій — сии-одинець, і повні бочки пшениці, але вже коли виходили з комірчини, хтось там з них, подивований тим, що солом'яний кошіль чомусь стоїть догори дном, мацнув навмання оте борошно, пальці його шкрябнулися об дно, чоловік значущо гмикнув, пішов до бочки, мацнув там раз та вдруге, пальці його зашкребли об дерев'яне дно в одній, і в другій, і в третій бочці, обман було розкрито в ганьбі й пони: женні, свати забрали горілку, з якою приїхали, а з горілкою, ясна річ, і наречену, від Дніпра їх сюди привозив Андрій найнятими кіньми, тепер виходило так, що везти вже не випадало, колишні свати, проклинаючи озерянських ошуканців, мали теліпатися пішки усі плавні, через піски до свого човна. Слава про невдалі женихання Карналеві розійшлася вже на обидва береги Дніпра, довелося йому полишити сподівання на багату наречену, він почув, що з Таврії з наймів у колоністів повернулася Варка Яремина, з якою він колись ходив на досвітки,— ось так вони й одружилися й жили щасливо, але не мали довго, здається, цілих десять років, дітей. В селі жити без дітей незмога. Там, де все росте, де ти своїми руками щороку примушуєш природу мовби заново відтворювати себе саму, де з зимових умирань знову й знову настає нове, зелене, ясне, прекрасне життя щовесни й щоліта, людина не може змиритися з думкою, що після неї не лишиться насіння, плоду, нащадків, поколінь. Андрій і Варка знайшли хлопчика-сироту Грицька Стовбуна, всиновили його, він став їхнім помічником, став мовби їхнім продовженням у майбутньому, з цією втішною думкою звиклися й вони самі, й Грицько, і тут несподівано прийшов на світ законний син Карналів Петько.
Стовбун зненавидів і саме народження Петькове, і ще більше самого малого. Стовбун досі був таким собі мазунчиком, маленьким диктатором у дружній родині Карналів, необмеженим, свавільним володарем, а тут мав ділити свою владу з цими соплями, які кавкали в темній, підвішеній до сволока, колисці, та ще, мабуть, не тільки ж ділити, а згодом і зовсім зректися влади й прав на користь все отого ж сопляцюри!
Ненависть, коли вона не підперта діями, мовби й не існує. Стовбун був чужий почуттям абстрактним, він звик усе перетворювати па вчинки, у свої чотирнадцять років він уже знав, що людину рятує тільки, сказати б, невсипуща діяльність, працьовитість, невгамовність, хоч які б вияви вона мала,— чи то на добро, а чи й на зло. Він став влучати хвилі, коли нікого не було в хаті, миттю заскакував туди, бив мале дитинча, крутив йому шкіру на животику, тоді жбурляв з колиски на долівку, вилітав надвір, притьмом брався до роботи, зловтішно прислухаючись до того, як заливається од крику малий.
Прибігала мати, сплескувала в долоні, ридаючи, обціловувала вкрите синцями тільце свого синочка, вкладала його в колиску, не могла стямитися:
— Що воно за дитина — вистрибує з КОЛИСКИ, ХОЧ ТИ ЙОГО припинай!
Згодом малий навчився впізнавати свого мучителя і зустрічав того ревінням, щойно Стовбун з'являвся в хаті. Але ніхто не знав справжньої причини того крику, а Грицько був обачливий і навчився знущатися над малим уже так, що той і не помічав, нападаючи на Петька, коли той спав, себто, вже подвоюючи свій злочин, бо нападав на малого та ще й на сонного.
Як він не вбив Петька, це лишилося таємницею для них обох: і для Карналя, і для Стовбуна. Тільки мати Петькова, мовби підсвідомо вичувши муки свого єдиного синочка, не витримала й померла тихо, без скарг, непомітно, може, у сподіванні, що забере в могилу всі страждання, які судилися Петькові в житті.
Коли Петько звівся на ноги, він, хоч і не любив Стовбуна, вимушений був щоразу звертатися до нього, бо малому вже кортілося покататися на кобилі, а кобилу доглядав саме Гриць-ко. Та й Стовбун охоче вдовольняв вершницькі устремління малого Карналя, мерщій хапав його, підносив до кобили, кидав їй на спину, але чи той був задужий, а Петько занадто легкий, чи то навмисне, але щоразу виходило так, що Петько перелітав через кобилу й падав на землю вже з другого боку коняки, боляче бився, раз навіть зламав собі руку, але ж не вбився, не покалічився, як того, мабуть, кортіло Стовбунові. Стовбун кидав Петька через кобилу ще й як у того зажила зламана рука, але тут Андрій Карналь нарешті впіймав його на гарячому, ухопив за груди:
— Ти що ж це, махамет, робиш!
Того ж дня він звелів Стовбунові забиратися геть. Виділив йому частину майна, дав грошей, Грицько спробував судитися, але висудив ще менше, ніж йому давав Карналь, так він і зник навіки з життя Петрового і запам'ятався як перша ворожа сила, сліпа й незбагненна в своїй ненависті.
Весни були теплі, вже на перше травня в Озерах малеча купалася в нагрітих копанках і ковбаньках, але то були купання добровільні й самовільні, коли хлоп'яки ще ховалися від матерів, які вічно лякаються простуди і готові до самого літа кутати своїх дітей у кожухи й парити їм голови в шапках. Вже й коли Петько пішов до школи, в нього щовесни виникали конфлікти з мачухою, яка домагалася, аби він не скидав шапки, поки на деревах з'явиться листя, а хлопцеві кортіло першому з'явитися до школи в картузі, він викрадав свого білого літнього картуза з скрині, ховав його в соломі за двором, слухняно виходив у вухатій шапці з хати, промаршировував попідвіконню, а тоді оббігав поза клунею і сараєм до соломи, викопував свого картуза, на його місце ховав шапку і вже так продовжував свій похід, не вельми бентежачись невідповідністю між товстим зимовим пальтом з хутряним коміром і білим картузом. Мачуха, смикаючи солому, натрапила на картуза, влаштувала засідку вранці коло ожереду, впіймала Петька за руку, і вже крику тоді було!
Та ще задовго до цієї події, в свою шосту весну, Петько зазнав купання примусового й мало не останнього. Тої весни на Дніпрі була найбільша повінь за всі часи, скільки хто й пам'ятав у Озерах. Село було залите до самих гір, тільки по-одинокі хати, поставлені на буграх, стояли тепер на сухому, й до них спливалися на саморобних плотах і на човнах люди, звозили худобу й майно, спали покотом на долівках, на печах і навіть у печах та в дуках, Петько підстежив, коли батько з мачухою, брьохаючи по коліна в воді, зносили з залитої по самі вікна хати сяке-таке начиння, вмить прилаштував широкі дерев'яні ночви й пустився в плавання на такому судні від ґанку до погрібника. Ночви понесло вбік, Петько спробував гребти руками, занадто перехилився на один бік, ночви перекинулися, він булькнув у воду і чомусь не дістав дна. Крикнути він теж не встиг, бо все сталося занадто швидко, вода відразу оточила його звідусіль, вона вже була над головою, злякано розплющеними очима він бачив у себе над головою химерно поменшене й пожовкле сонце, яке щосили намагалося пробитися до нього крізь зеленкувату товщу, але пробитися чомусь не могло, він, щоправда, не встиг подумати й про те, що втонув і вже ніколи не вирине і не побачить ні сонця, ні трави, ні сварливої мачухи, ні свого єдиного на світі батька, але саме тоді батькова рука, вхопивши Петька за чуба, винесла його на поверхню, вода дзюркотіла з хлопця, мачуха мерщій взялася до своїх прокльонів, але батько цитькнув на неї, нічого не кажучи синові, посадовив його на човна, зганяючи воду, кілька разів міцно провів долонею по волоссю, тоді спитав: "Злякався? Отак міг і втонути. Вода жартів не любить".
Після поводі в Озерах розвелася сила-силенна жаб, мишви, пацюччя й гадів. Стара Колісничишина хата розповзлася од води й трималася купи лише завдяки тому, що поставлена була на кам'яному підмурку, струхлявілий ґанок завалився, так що до хати доводилося тепер добиратися через завали старих дощок, у всіх утворених западинах, щілинах, сховках виплоджувалася гадючва, старі гадюки ліниво вигрівалися посеред двору, не лякаючись людей, маленькі гадючата, завбільшки з олівчик, шпорталися в шпориші, так що й не розбереш, де трава, а де гадюченята.