Південний комфорт

ПРИСЛІВНИК

Вода жахала його, а він їхав до води з радістю.

Київ того ранку не помітив нічого. Так само гримів тисячами машин, так само видзвонював дитячими голосами в своїх зачарованих сквериках, так само торохтів телефонами в міністерствах і відомствах (телефонний довідник самої лиш столичної служби побуту має сто сімдесят п'ять сторінок!), так само мружився до сонця ясним золотом Софії, Лаври і Видубичів, врізався в небо срібним мечем Захисниці-Перемоги, так само тулився до зелених довколишніх лісів, до Дніпра і до степу, який починався за Виставкою, за Теремками, за Вітою-Поштовою і аж до Чорного моря.

У своїх щоденних клопотах Київ не зауважив дрібної події, яка в житті цього великого міста не могла полишити помітного сліду, зате для Твердохліба могла стати або ж відродженням, або катастрофою.

Є люди, які думають про Київ тільки врочисто. Столичний стовбняк. Для інших це просто місце роботи і мешкання. Твердохліб належав саме до них. Хоча й не був схожий на всіх, бо народився в Києві, а відомо ж, що в Києві народжується менше, ніж приїздить туди жити, працювати й умирати. Походження тяжіє над нами так само, як судьба. Тому коли б як слід пошкребтися в Твердохлібовій душі, то десь у найпотаємніших її закутках, може, неспогадано відкрилось би оте беззавітно-підсвідоме язичницьке буйство, купальські вогні, відьомські шабаші на Лисій горі, хоральні співи Бортнянського й Березовського, латинські диспути києвомогилянських спудеїв, відчаєні танці старих запорожців перед брамами Межигірського монастиря...

Чи не збирався й він одтанцювати прощання з розважливістю?

Уперше в житті взяв відпустку за власний рахунок (не взяв, а вибив, видер зубами у Савочки), уперше в житті їхав назустріч пригоді, невідомому, забороненому й гріховному, їхав у таксі, а не в автобусі або електричці. Це не була буденна поїздка. Подорож цілого життя. Від дотеперішнього до майбутнього. Мандрівка в надію. Серце здригалося од передчуття, високою обіцянкою радості лунали в душі загадкові імена древніх вод довколакиївських: Почайна, Либідь, Конча, Стугна. Десь далеко-далеко під соборними склепіннями давезних пущ, над тихими берегами ждав Твердохліба притулок, його рай обіцяний з назвою трохи незвичною і, сказати б, незграбною: "Південний комфорт".

На південь, до сонця, в трепетання й сподівання!

— "Південний комфорт" знаєте? — поспитав він таксиста, циганкуватого хлопця в м'якій шкіряній куртці.

— Не знаємо, то знайдемо! — безжурно кинув той. Твердохліб завжди прагнув уникати непорозумінь.

Імператив професії. Фахові вимоги узгодилися з характером (може, навпаки?), тоді мовби злилися з ним, і все в Твердохліба виходило природно, спокійно, гармонійно. Чоловік без фрустрацій. І, може, саме тому, що він послідовно намагався уникати непорозумінь у всьому. Однак словосполучення "Південний комфорт" приховувало в собі саме отаке небажане непорозуміння, щось у ньому насторожувало, навіть дратувало.

— Чому така назва? — обережно поцікавився Твердохліб, коли Наталка вперше сказала йому про пансіонат.— Хіба комфорт залежить від сторін світу? І чи може бути ще й північний, для прикладу, або східний комфорт?

— У товариства є пансіонат і північніше Києва,— сказала Наталка недбало.— Зветься "Студена водиця". Тебе це задовольняє? І чи не здається тобі, що ти занадто розсудливий? Аж до нудьги.

Твердохліб не сказав би цього про себе. Нудний? Можливо. Але занадто розсудливий? Навряд. Надто тепер, коли покінчено з щонайменшими залишками поміркованості. І добропорядності. На жаль, добропорядності теж.

А може, нічого й не сталося б, коли б не професор Костриця. Безглуздям почалося, безглуздям закінчилося, а відбувати мав Твердохліб. Та чи ми знаємо, хто й коли кидає у нашу душу гірке зерно страждання і в який день проросте воно отруйним зіллям, & душа спалахне холодним, злим вогнем і звуглиться, і згорнеться сірим попелом нищення?!

"Південний комфорт". Цікаво, що сказав би він два чи три роки тому, почувши таку назву?

Всі повторюють, що Київ прекрасний, а краса нікому не дає визволення, вона не випускає зі своїх обіймів, обступає, обезвладнює, зачаровує навіки.

Куди й навіщо він їде?

Твердохліб проїздив древніми вулицями й узвозами, довкола панували барви — зелена, біла, золота,— барви соборів і палаців, барви Києва; на тисячолітніх пагорбах височіли пам'ятники й монументи — давні й нові, звідусюди лунав у цьому праслов'янському граді голос вічності, цей бронзовий Герольд, що звіщає майбуття про свої часи.

(А що возвіщають слідчі?)

П'ятнадцять віків Києва. Хто тут жив? Про кого зосталася пам'ять? Полум'я часу. Марнослав'я.

А Київ не помічає навіть тих, хто в'їжджає у нього. А хто виїздить? Гай-гай!

Твердохлібу хотілося бути балакучим, як школяреві.

— Чи знає начальник київської автоінспекції, хто виїздив з Києва в дев'ятому або в сімнадцятому столітті? — спитав він у водія.

— Тоді ще не було автоінспекції,— хмикнув той.

— А може, це просто вище його освіченості — знати таке? — не відставав Твердохліб.

— Станьте королем або президентом, тоді він вас помітить,— добродушно порадив таксист.

Твердохліб їхав так: Львівська площа, Велика Житомирська, тоді площа, яка з часів Ярослава Мудрого перебудовувалася і перейменовувалася тисячу разів, далі вулиця Паризької комуни, з неї — на Жовтневої Революції площу, яка обтікає Хрещатик вервечками фонтанів і переливчастим блиском шліфованих гранітів, сам Хрещатик, що вигинається звільна, повторюючи звивини древнього ручаю, ще одна площа, на яку восени сорок третього влетів перший радянський танк гвардії старшини Шолуденка (до філармонії, яка, на щастя, ще досі якось виприсає з чіпких рук архітекторів-ламальників, і до фонтанів, яких уже немає), на площу з білим, як небесна хмара, філіалом музею Леніна, готелем"Дніпро" і загадковим зеленим мороком Володимирського узвозу (теща щоразу постогнувала, що цей узвіз звучить для неї, як "Весна священна" Стравинського. Цілування землі, акцентоване тихим акордом струнних і флажолетів, тихі сигнали валторн і труби сповіщають про жертву, яку треба віддати землі) — вниз і вниз, і ліворуч од тебе здіймається до самого неба золотий схил Володимирської гірки з бронзовим князем нагорі, а правобіч ще крутіше б'є в небо тисячами тонн нержавіючої сталі арка Возз'єднання, внизу перемальований у веселі барви часів Сковороди Поділ і площа, яка зберегла ще свою царсько-фельд'єгерську назву,— Поштова, де в церковці ночував Кобзар, повернувшись на Україну в труні, повитій червоною китайкою. (Не зберегли тої церковці... "А багато ти назберігав?" — спитав себе Твердохліб голосом Леся Панасовича), а від Поштової, від річкового порту з білими безпалубними пароплавами — по Набережному шосе, вздовж Дніпра, за течією могутніх вод, пролітаючи запацьорені будіндустрією передмістя, вириваючись з обіймів Києва на широку волю, на простори, в золоті лісові шепоти, на лоно...

Твердохліб сам собі не вірив, що зміг одважитись на такий вчинок. Щоб упевнитися в тому, що все відбувається насправді, сказав уголос:

— На лоно природи.

Таксист не розчув або не збагнув одразу.

— Що?

— На лоно природи,— повторив Твердохліб.

— Яке лоно! Які кульбабки! — свиснув водій.— Знаками обставили всі дороги на півсотні кілометрів од Києва. Не в'їдеш в ліс, не під'їдеш до Дніпра — скрізь стирчить "цегла". В школі колись феодалізм проходили, то оце в нас таке саме. Там заводські пансіонати, там спортивні бази, там банк, там футболісти, там мотоциклісти. А на морі що робиться? Нікуди не поткнешся. Скоро всю землю розгородимо.

Твердохліб промовчав. Він за це не відповідає. І взагалі ні за що не відповідає. Скинув із себе всі обов'язки. Визволення на 26 днів. Для "Південного комфорту". Для...

Машина мчала Твердохліба далі й далі, він занурювався в глибини лісів, проникав під їхні вічні склепіння, і таємнича музика Києва тисячоголосо розлунювалася в його крові.

Розплачуючись, змовницьки підморгнув шоферові:

— Так феодалізм?

— По-моєму, феодалізм! — сказав той.— В школі ж проходили...

Біла колонада, два портики замикають її широке віяло з обох боків, за колонадою, далеко вглибині, за клумбами й широкими роз'їздами асфальту, таке саме віяло білого триповерхового довгого, вигнутого, як ковбаса, корпусу з лоджіями і теж з двома вже й геть кумедними портиками на торцях — божевільна циркумфлекція нездарного архітектора.

Циркумфлекція. Слово влізло в голову, нагадуючи якісь палацові ансамблі, чи що. Твердохліб, загалом кажучи, міг вважатися ерудитом в безлічі галузей. Трикотаж і порцеляна, скло і паркове мистецтво, вирощення хліба і годівля свиней, виробництво м'ясорубок і соління грибів, усихання апельсинів (і взагалі цитрусових) і обробка благородних металів, радіотехніка і хірургічні операції — з чим тільки не зіштовхувало його життя, і скрізь треба було знати, знати і знати.

Він утомився від знання.

А тут ця циркумфлекція. Він любив лише прямі лінії, не переносив ні зигзагів, ні викривлень, а "Південний комфорт" зустрічав його дугами, віялами, вигинами, циркумфлекцією. Та хіба все це не було зображено на його путівці?

Він дістав путівку, глянув на неї, покрутив у руках. Зображення розмазане, невиразне й дрібне, а тут гнітило масштабами.

— Куди мені з цією путівкою? — спитав жінку в колись білому, а тепер невиразного кольору халаті і в такому самому покучмленому парику на голові. Жінка виходила з парадних дверей назустріч Твердохлібові, мовби ждала його, чи що.

— Новенький? До директора! — махнула вона рукою собі поза спиною.— У нас всі до директора.

Директора можна було б записати до розряду стандартних київських директорів кінця двадцятого століття. Він був спортивний, пристойний і люб'язний. Середнього зросту, без Твердохлібової глевтякуватості, засмагле лице й шия, ретельно підстрижене сріблясто-сиве волосся, новісінький, модно скроєний сірий костюм, голуба сорочка. Щось кіноакторське плюс вдавано розумні очі.

"Сказати, йому про кіноакторство?" — подумав Твер-дохліб. Вирішив утриматися від висловлювань. Професійна звичка.

— Шуляк,— підводячись за столом, назвався директор.

— Твердохліб.

Знайомство відбулося, але неповне. У Шуляка на дверях висіла табличка "Директор".