Мені розповіла Навар, вона танцювала сьогодні в бека…
— Звідки вона знає? Сама бачила?
— Їй Айша сказала. Айша сказала, що вона підглядала в щілину за тими, які щось шукали біля її паркану. Коли їх побачила сторожа, вони кинулись бігти і впустили ліхтар з нафтою. Ледь не підпалили Айшу!
– Підеш сьогодні до Айші і все випитаєш…
Повія схилила голову в темнім запиналі і випливла через потаємні двері на вулицю.
Потім раїс ляснув у долоні, і в кімнату вступив стрункий юнак з каламом та зошитом у руках.
— Я слухаю, мій господине!
— Писати не треба. Запам'ятай. Проберись до садиби Айші і подивись, чи не лежать там уламки стріл. Всі позбирай, принеси мені. Зайди до Абу Сабаха і взнай, що там робиться. І найголовніше – взнай, хто сьогодні з касби був на нічній сторожі. Зрозумів, для чого?
— Так, господине. Я все чув… Я ще піду до текіє 18 каландарів. Спитаю Ахмеда Кривого…
— Молодець! Іди!
І раїс вдоволено посміхнувся, що має такого здібного помічника-катіба.
Того ж вечора в іншім хані в потаємній комірчині раїсу порту доповідали денні соглядатаї. Першим був водонос-зіндж Рафі.
— О емір мого еміра! Коли я брав воду у мулатів з сафіни, вони сказали, що бачили Абу Сабаха і ще двох із ним юнаків у човні. Всі вони були із запиналами на лицях…
— Як же твої мулати їх пізнали?!
— По арбалетах, мій еміре! Вони колись з Абу Сабахом їздили полювати… Вони, Абу Сабах і його люди, когось підсиджували. Не на птахів були стріли.
— А потім?
— Ті, Абу Сабах і його люди, не зачепили мулатів і кудись попливли в протоку в очерети…
Другим доповідав слуга міняйла:
– Мій повелителю! Поспішаю і вибачаюсь! Одна звістка – приходив син Абу Сабаха. Дуже стурбований. І щось ніс під пахвою, під сорочкою. Коли виходив від міняйла, розмахував обома руками і був веселий…
Помічник різника з Баранячого базару сповістив:
– Сьогодні рибалки виймали верші на сомів біля Пальмового острова і витягли утопленика. Голий, одягу ніякого. Лице все об'їдене крабами. Але видно, що каландар, бо голомозий. Вони відвезли до текіє каландарів. Ті сказали, що, певно, Ахмад Кривий, і зразу поховали його.
Після них прийшов юний катіб раїса.
— Господине – доповідаю! Жодна з чат нічної сторожі не стріляла сьогодні вночі в грабіжників чи підпалювачів! Ось я підібрав стріли. Стріла не басрійської роботи! Я носив уламки до лучників. Не признали. Кажуть, десь із перського берега. Каландаря поховали під вечір. Айша як не своя – присягається Аллахом, що той, кого вбили, колись був, ще юнаком, у неї пожильцем. Каже, що років десять тому він приходив до неї, але так само раптово зник, як і з'явився. Каже, що впізнала його по голосу. Каже, що це якийсь Алі… В Абу Сабаха харчевня заперта. Лишилися тільки слуги. Де хазяїн, ніхто не знає. А молодший син сьогодні з жінками по обіді поплив на карібі до Васіту… І… головне. Сьогодні вранці відплив до Убулли один хормузський вітрильник. Усі матроси – перси та бахрані 19. Привозив сюди кокоси та сандал. Полишив порт, так і не спродавши навіть половини товару.
— Хто дозволив відплиття?
Вони, нахуда і руббан, показали твій дозвіл з твоєю печаткою і підписом начальнику загорожі при маяках.
— Хабар взяв?
— Тисячу дирхемів у пайсах. Мені віддав половину. Для тебе.
– Візьми собі п'яту частку і мовчи, сину моєї сестри. Більше розслідувати не треба. Будемо подалі від цих людожерів. Дивись: все сходиться. Тут якісь рахунки між шиїтськими та ісмаїлітськими да'ї. Абу Сабах чоловік Шейх-уль-Джєбала, без сумніву, а весь час виставляється, як верховод шиїтів. І раптом він зникає, а його родина тікає. І після сутички фальшивих стражників і якихось невідомих, серед яких один, чи каландар, чи не каландар, потопає, знімається купець-перс і, не розпродавши товари, поспішає із Басри. А мито сплатив, і закят, усе без хитрощів, я тепер згадав. І раптом тікає, та ще й мій фальшивий дозвіл показує і хабаря дає? Ні, мій милий небоже, там, де потаємні братства між собою ворогують, нам нема чого пхатись. Наша справа збирати мито, слідкувати за порядком і примножувати достатки. Займімося краще з тобою тими купцями, що потаємно провозять золото. Це вигідно й безпечно.
30. КНИЖНИК І МАНДРІВЕЦЬ
Аль-Джаубарі полюбляв розгадувати всякі таємниці.
Також любив і сповіді бувалих людей про різні розгадані та нерозкриті справи. За довгий час у нього накопичилось таких історій пребагато. Тоді він і написав свою працю "Аль-Китаб аль-мухтар фі'кашф аль-асрар" – тобто "Книга досліджень з вибраних таємниць". І не поминув у своїй книзі одну історію, свідком якої він був.
Один з купців-меценатів, любитель красного письменства та цікавої бесіди, запросив Аль-Джаубарі погостювати до одного із своїх маєтків у Харрані.
Отож з багатьма слугами та рабами-охоронцями вони виїхали до маєтку. А поруч було там містечко, славне тим, що на третину населяли його мандейці. 3 них же, як відомо, вийшло багато найвправніших лікарів та астрономів халіфату. Купець обіцяв познайомити Аль-Джаубарі із старійшиною мандейців, великим мудрецем і тямущим звіздарем. Це також привабило Аль-Джаубарі в ті краї.
Другого дня наші мандрівці піднялись на крутий пагорб, і зразу петля дороги повела їх у зелену долину. А там під кручею, серед розбитих колон, із спотвореного римського маскарону весело дзюркотіло джерело. Дорога тут круто вигиналась над западиною, і тому людям каравану згори було все видно, як на долоні. Те, що зараз спостерігали мандрівники, їх дуже здивувало. На зеленім п'ятачку біля витоку водограю вони побачили чоловіка й мавпу.
Обоє – і людина, і тварина – молились. І вдягнені були однаково – в короткі червоні шаровари та персидські куртки. Тільки ще в чоловіка на голові була висока шапка, перев'язана тюрбаном.
Купець збирався в своєму маєтку розважитись ловами, тому в каравані були добрі гончаки на газелей та кілька соколів-шахінів під доглядом сокольничого.
Теплий вітер віяв знизу і приніс запах мавпи, й гончаки наче показились. Ледь вдалося псарям утримати їх на шворі.
А дивний подорожній і його мавпа наче й не чули шаленого гавкоту та розмови багатьох людей, брязкоту караванного начиння. Обоє продовжували ревно творити намаз.
Поки караван спускався і наповнював собою зелену западину, молитва тим часом скінчилася. Чоловік огладив бороду, взув сандалі і скрутив килимка. Мавпа теж скрутила килимок, але зав'язав його її господар. Тоді тварина, прихопивши килимок зубами за шворку, видерлась на уламок римської колони.
Розсідлували коней, знімали поклажу з верблюдів та віслюків, розпалювали вогнища, набирали із струмка воду.
Купець і Аль-Джаубарі ступили на землю і розім'яли затерплі ноги.
— Підемо подивимось на циркача та його мавпу?
— Не думаю, що це просто базарний фігляр. Ті ходять гуртом. А він один. Без сумніву, він пройдисвіт, та ще й якась таємниця тут є!..
— О мій любий друже! Ти славний книжник! Але скрізь ти тільки й бачиш таємниці та всякі шахрайства! По-моєму, це просто дуже вмілий дресирувальник. А його мавпа надзвичайно слухняна і все намагається зробити, як і її хазяїн…
— Мій друже! А хто ж зробив мавпі молільний килимок?.. Ні, тут є шахрайство…
— Ходімо й перевіримо! – вирішив купець, і вони рушили вгору за течією до зруйнованого римського водограю.
Чоловік у бойовій шкіряній куртці з мідними наклепками підвівся і гречно привітав непроханих гостей та подав їм блакитну китайську піалу.
— Пийте, шановні, і хай на вас і ваш рід впаде благословення Аллаха! Сідайте на ці древні камені і відпочиньте після дороги. Порадуйте свої вуха співом цього прекрасного джерела!
— Дякуємо! Навпаки, ми прийшли запросити тебе до нашого столу! –зверхньо, без особливої гречності виголосив купець.– А коли поїси, покажеш нам свої фокуси з мавпою.
— Шановного і ласкавого добродія в оману ввела наша зовнішність! Ми не лицедії і не попихачі. А тому не можемо прийняти запрошення, бо не можемо відплатити господарю тим, чим йому гадалось! – І жилавий засмаглий чоловік вклонився.
— Хто ж ти такий? І чому дозволяєш мавпі насміхатись над святою молитвою? – гостро спитав Аль-Джаубарі.– Це ж ти зробив їй килимок і одяг?!
– Одяг я пошив, бо негоже йому навіть у мавпячій личині світити срамотою. А килимок нам подарував один бідний чоловік в Аль-Ахвазі. Його дарунок ішов не від гордині та від багатства, а від щирості й віри в Аллаха. А мою справу його поводиря розглядав каді в Аль Ахвизі і прийшов до висновку, що ми не ганьбимо віри. Отож, шановні добродії, я ще раз вам кажу, що ми мандрівці, закинуті сюди волею долі. Ще раз сердечно дякуємо за увагу, але приєднатись до вашої трапези щедрої не можемо… Єдине прохання, о господине, накажи тримати собак на прив'язі, щоб він не страждав від приниження, мов якийсь кіт, на латинській колоні.
— Гаразд, накажу. Але звідки ти знаєш, що колона була колись латинська? – поцікавився купець.
— Написи тут скрізь латинські, о мій господине!
— То ти, виходить, книжник?
— О ні, мій господине! Я – Падуча Зоря Морів. Але гіркі обставини закинули нас аж сюди, де ніхто з людей не бачив моря й корабля і не куштував солоної морської води…
— Так ти не розділиш з нами трапезу?
— Вибачай ласкаво, о господине! Не сьогодні. Днями, коли я буду в місцях твоєї мети, якщо захочеш, я зайду до тебе… А зараз сонце нам показує рушати вперед. Сонце, зорі та місяць – головний дороговказ моряка!..
— А ти часом не чаклун, не ворожбит? – занепокоївся і розсердився купець.– Звідки ти знаєш, що я їду в свій маєток?
— Ну хто ж їде в чужий маєток із своїми гончаками та шахінами? Ні, я не чаклун і не ворожбит. Я можу передрікати тільки погоду за місяцем та сонцем. А це Аллах дозволяє. Я шаріату ніколи не порушував і шанував адат. І тому ще раз прошу вибачити мою відмову…
Він вклонився і притис ліву руку до серця, а праву опустив униз.
Аль-Джаубарі підвів голову і задивився на мавпу. Вона не повторювала рухів свого господаря передніми лапами, а лише схвально кивала головою: "Так! Так! Так!"
Аль-Джаубарі стало моторошно – не мавпа, а зачаклована людина. Він струснув плечима і виголосив:
– Пішли, мій меценате! Не будемо набридати нашому новому знайомому…
Вони розпрощалися і пішли до своїх людей та худоби, а мандрівець знову сів і почав порпатись у яскравій йєменській торбі.