Скрадатися за молодесенькими сосонками та вільховими кущами було неважко і клишоногому поповзом вдалося підібратися до найближчого лосеняти не далі, як на десяток сажнів. Ще два-три сажні і можна було б спробувати кинутися на жертву із засідки, але тут стара лосиха почула небезпеку, тихо і коротко мукнула і вмить усе стадо стрімголов понеслося якомога далі від ведмедя.
Той підвівся, довго дивився услід лосям, певно, досадуючи на невдалі лови, потім посунув від болота до соснового узлісся. Ведмідь був бортняком – ще з минулого літа полюбив ласувати бджолиним медом – і йшов він саме до бортей: мало не три десятки їх було влаштовано людьми на соснах уздовж горілої місцини. Лосине стадо лише відволікло бортняка від задуманого, проте не перебило його бажання дістатися бортя.
На багатьох крайніх соснах там, де узлісся було звернене на полудень, виднілися облаштовані людьми ті борті – видовбані в стовбурі дерева дупла для бджіл, отвори для доступу в які прикриті дошками з хитромудрими людськими защіпками. Діставшись узлісся, ведмідь сів стовпцем і знову почав принюхуватися, поводячи на всі боки своєю лобастою головою. Десь досить далеко чувся неголосний стукіт по дереву. Ведмідь уже знав: то людина робить там ще один борть. Він підвів голову – на чималій висоті у сосновому стовбурі віднілося невеличке дупельце, що дивилося на схід, біля нього снували бджоли; збоку від дупельця ведмедеві було добре видно притулений до стовбура шматок дерева – віддери його і все дупло з солодким медом відкриється для безборонного доступу.
Старі обважнілі вемеді по деревах не лазять. Бортняк у порівнянні зі своїми ровесниками виглядав худим, зате міг легко видертися на будь-яку сосну чи липу. Мало того, що це допомагало йому в разі чого втекти від сильнішого суперника туди, куди іншому ведмедеві зась, так ще й давало можливість завжди ласувати майже недоступними іншим родичам солодким медом та червою – бджолиними личинками.
Ведмідь ще трохи повагався, але не помітивши нічого підозрілого, підійшов до однієї з сосен і звівся на задні лапи. Позавчора він вже облюбував на цьому дереві борть, але встиг піднятися по стовбуру хіба що на свій зріст, коли почув голосні людські вигуки та удари по дереву. Злякавшись, він скочив тоді із сосни і кинувся навтьоки – з людиною не жартують! Та все ж облюбований борть не йшов ведмедеві з голови, бо шматок дерева, що прикривав отвір, з одного боку мав щілину, а це означало, що віддерти його буде неважко. Саме ця спокуса і привела бортняка знову на те ж саме місце.
За час його відсутності навколо сосни з'явилося якесь паліччя, що сторчака стриміло з землі – від нього несло страшним людським духом; ведмідь ще трохи повагався, бо і нижче бортя помітив на стовбурі дивні сучки, що стриміли на всі боки: раніше їх не було, він це добре пам'ятав... Щось підказувало йому: краще податися пошукати меду деінде, але голод та передчуття скорої насолоди перемогли – бортняк, обіймаючи стовбур передніми лапами, та переставляючи по ньому задні, подерся нагору.
Досить швидко він здолав добрих шість сажнів висоти і вперся головою в ті дивні сучки, що невідомо звідки тут взялися і поземно стриміли тепер навсибіч. Від них теж тхнуло огидною йому людиною. Та відступати з повним ротом слини не хотілося і бортняк зумів-таки протиснутися поміж тими гілками та піднятися ще вище. До бортя залишалося зовсім небагато: коли спертися задніми лапами на ці дивні гілки, то орудувати біля дупла буде навіть зручніше. Він так і зробив. Щоб дістатися всередину дупла, бортняк, стоячи на прикріпленому до стовбура шматку товстої гілки, витягнувся на весь свій зріст і щойно вчепившись кігтями за деревину, котра закривала отвір, смикнув її на себе, як гілка під ним раптово обломилася і з шестисажневої висоти ведмідь полетів прямо на загострене паліччя, що стриміло з землі під самісінькою сосною.
Перята – бортник з діда-прадіда. Бортники люд шанований хіба що трохи менше від ковалів. Усі навколо переконані, що і перші, і другі володіють утаємниченими знаннями, є справжніми хитрецями, а тому, без сумніву, знаються з Вищою силою: ковалі – зі Сварогом та Сварожичем, а бортники – з Велесом та Лісовиком. Бортник знає ліс краще від ловця, бо від снігу й до снігу проводить у лісі весь свій час: господарство його, зазвичай кількадесят бортей, надто вже клопітке, потребує від свого володаря і неабиякої спритності та сили, і вміння та знання, адже бджола – Дажбожа муха – з першим-ліпшим дружбу не водитиме і медом з ним ділитися не стане.
Минав шостий день, як Перята взявся облаштовувати собі новий борть і труд цей мав уже скоро завершитися. Ще навесні облюбував він струнку високу сосну, що стояла край невеличкої лісової галявини і помітив її своїм власним знаменом: стесавши на рівні грудей шмат кори, випік на живій деревині хитромудру закарлюку; інший бортник, глянувши на неї, одразу ж скаже, що господар тут – Перята. Борть був третім на цьому дереві; два Перята видовбав ще до Купала. Божа муха не одразу ж заселяє щойно виготовлений борть – щонайменше на друге літо, коли він добре висохне зсередини, зате служить він не лише тому, хто його видовбав, але й синові його і онукові, і праонукові. Добра половина Перятиних бортей була ще від прадіда його, Губара, а можливо, що й той отримав їх по задниці, у спадок тобто.
"Чим вище борть, – казав молодому Перяті отець його, Ясен, – тим з нього мед солодший". Бортники, звісно, відають, що кажуть, проте і отрок розуміє: у високому борті бджола труд свій щоденний починає раніше, а закінчує його пізніше, аніж у низькому, а відтак, і меду збере більше. А ще до високого бортя важче дістатися ведмедеві чи куниці – бджолиним ворогам, котрі люблять ласувати медом та бджолиною червою. Хоч і зветься бджола Божою мухою, бо з нічого, зла нікому не роблячи, готує священний мед, а все одно має повно ворогів – окрім ведмедя та куниці гублять бджолу і миша, і дятел, і щурка, і шершень, та одні лише лісові мурахи чого варті!
Перший борть на цій сосні Перята, що сам уже мав дорослих синів, видовбав на висоті у сім або й сім з половиною сажнів. Дажбог породив людей без ведмежих кігтів, проте наділив своїх онуків розумом, аби ті завжди могли знайти вихід зі скрутного становища. Щоб залізти на сосну у два обхвати, Перята користувався лазивом – широким ремінним поясом, що охоплює стовбур дерева та водночас підтримує бортника за спину і під сідниці. А ще залізними кігтями, котрі кріпляться на постоли. Лазиво заміняє людині передні лапи ведмедя, а залізні кігті на постолах роблять те ж саме, що задні лапи клишоногого. Чіпляючись кігтями за стовбур та з кожним разом переставляючи те лазиво все вище, бортник видирається на дерево не гірше від ведмедя. Але одна справа – вилізти на сосну і зовсім інша – довбати там на протязі цілого тижня або й двох велике дупло. Перята, роблячи борть, користувався ще й підставцем – пласким шматком деревини з прикріпленим до неї зубатим чепом[361], котрий, оперізуючи стовбур, утримував підставець на потрібному місці. Ото, стоячи на підставцеві, спираючись спиною на лазиво, Перята і довбав цілими днями свій новий борть.
Спочатку він сокирою стесав зі стовбура кору: у два аршини заввишки та піваршина завширшки. Саме такого розміру робиться бортниками довж – отвір, через котрий у стовбурі видовбується дупло бортя. Опісля сокири в діло пішли тесло, долота та киян – дубовий молоток. Аби здолати тверду деревину, бортник мусить мати залізні руки – адже непросто видовбати дупло у два аршини заввишки, не на твердій землі стоячи, а повиснувши на стовбурі високо над землею – не один знайшов свою смерть, зірвавшись з висоти в шість або й вісім сажнів!
Та навіть коли дупло і було вже видовбане, то борть все ще аж ніяк не можна було вважати готовим: Перята майже цілий день скобелем вичищав стінки дупла, аби вони стали гладенькими – інакше бджолиний рій нізащо не поселиться в такому борті. Він скінчив роботу, коли сонцеликий Дажбог вже сидів на верхівках сосен за болотом і луговим медом золотавив їхні крони. Цей останній борть знаходився не надто високо над землею – хіба що в якихось чотирьох сажнях від неї. Бортник ще раз уважно оглянув вичищене скобелем дупло; тепер залишалося лише пробуравити зі східного боку льоток, вставити в'ялиці та впориці – лозові прути для вощини, закріпивши їх пругом, угорі дупла калиновим кілочком прикріпити невеличкий язик сотів з медом – для приманки роя, покласти в борть сухого сіна, щоб воно витягувало з дерева зайву вологу та витесавши дві дошки – довжею і придовжак, закрити ними вхід до бортя.
"Завтра якраз і закінчу, з Дажбожої ласки", – щойно подумав Перята, як почув недалекі голоси та скрип воза. Він ще й на землю не спустився, як із пущі вибіг отрок – його найменший син, Скурат, і схвильовано вигукнув:
– Отче! Отче! Бортняк вловився!
– Велесові маємо дякувати! – радо відповів синові Перята і скоро вже був на землі та стоячи під сосною на купі трісок від влаштованого бортя, заходився розминати стомлені ноги.
Тим часом однокінна підвода, вставлена липовими діжами з медом, на котрій сиділо ще двоє молодиків, теж синів Перяти, бортників, як і він, під'їхала і зупинилася біля сосни.
– Отче! – невгавав Скурат. – Ведмідь прямо на кілок нахромився! Ми коли його побачили, він конав уже, – отрок затнувся, а потім таки додав: – Підійшли, а в нього з очей сльози... Тоді застогнав, ...як людин, отче, ... і все...
– А що ж, – Перята залишався незворушним, – хто хоч заплаче, як гузном на палю сяде.
– Він боком нахромився, отче, – вставив слово Жулява, середній син: – Під пазухи кілок йому ввійшов.
– Це ти добре надумав, отче, – поважно, як і личить старшому, мовив третій син, Чміль, – з отими дрючками угорі: не витримали вербові кілочки ведмежої ваги, так і шелеснув, тать! – Чміль мав на увазі кілочки, котрими був прикріплений до сосни дрючок, що на нього сперся бортняк.
– Негоже чуже цупити! Тать, він і є тать: хоч людина, хоч ведмідь. Отож, і ви завжди пам'ятайте – сам з голоду помри, а чужого не бери!
Перята вклав на підводу свої знаряддя, пощупав ведмежу скору, котра важкою купою лежала на возі – ні, не згодиться для торгу, надто ще рання пора, потім підняв кришку однієї з діж.
– Який нині взяток?
– Чи не зарано, отче, ми нині медолаз[362] почали? – стурбовано запитав Чміль.