Міг би й ножа під ребра отримати. Гляди мені!"
Аж під вечір мітельник[393] посадженого великим князем варяга Хальфсена, – з тих, приведених до Києва Володимиром, – передав Дідославовим ємцям зібрану з Дерев[394] данину. Вручій, де вже мало не чотири десятиліття сидів посадник київського князя, потроху перебирав від Іскоростеня владу та силу, але все одно, княжий повоз в Деревах довго не затримувався, аби не дратувати древлян-відьмаків. Тож, вдруге переночувавши в погості Вручія, полюддя рано-вранці його й покинуло, подавшись замерзлим Ужем до Дніпра. Правий берег Славути вважався Полем, полянською себто, землею, а тому в гирлі на повоз вже чекала вислана з Києва ще одна княжа сотня й під її охороною третина саней, завантажена скорою, воском та медом, рушила назад, до Києва.
Дідослав своїх повернув ошую і полюддя подалося вже замерзлим Дніпром угору, до дреговичів.
Спинилися в Любечі – полянському порубіжному городі. Вважалося лише, від Ольга ще, що то полянські землі та насправді неподалік його до Дніпра сходилися клином племенщини сіверян, полян і дреговичів. На горі, котра височіла, пануючи над околицями, неподалік Дніпра, вишіли дубові стіни княжого городка, що за Ігора Старого ще був становищем[395], при Ользі вже став погостом, а потім її ж волею й городком постав. До кручі, на котрій бовваніли стіни княжого городка, тулились ремісничий поділ полян та деревлянський посад[396], з княгининої волі приведений сюди Свенельдом в роб'ї люде до свого князя Мала[397], а на сусідній горі темнів частокол родового полянського городища Любеча.
Звідси частина полюддя з двома сотнями княжої дружини рушила на захід, навпростки до Турова[398] – поспішав Дідослав, доки ще гостинці не замело. В дивину було бачити Величкові житла дреговичів, зруби котрих ані на лікоть не були заглиблені в землю. Обкурені димом, вони страхітливо чорніли на тлі білого снігу.
– І як ото діти в них не повимерзають?! – дивувався вголос.
– Ех ти, вік у землянці своїй, немов миньок[399] під корчем, прожив! – насміхалися над ним дружинники. – Та словенці новгородські землянок ваших і в очі не бачили, а живуть же! Дров не треба жаліти.
– А пожежа? – згадував Величко діда Видуту.
– Ото згорить усе городище, або й город цілий, бува, що і з пущею разом, як вперіщить Громовержець за їхню якусь провину, та вони тут же й нове поставлять. Позвикали, кажуть.
– Дивне мені се... – не здавався коропець.
– Люде вони привітні, не те, що древляни. Дарма, що данину платять, а втрапиш у гості – всім поділяться.
– І сумирні. Поляни небіжчику топір в сани кладуть, древляни – лука, а дреговичі скалви[400]. Люблять вони торг, у Вираї ладні торгувати! – реготали вої.
"Ти ба..." – вже про себе дивувався Величко та досить швидко чужі дива приїлися, бо коли день в день тижнями цілими проколихаєшся зимою в сідлі, то одного тільки й прагнеш – швидше б уже погост: ноги розім'яти, коня нагодувати та почистити і гарячої каші поївши, спати завалитися. Засинав, ледь щока узголів'я торкалась.
І Турів був уже позаду, й Любеч. Ішли замерзлим Дніпром до полунощної сторони, туди, здавалося Величкові, де Зюзя живе, де Чорнобог[401]. Що далі, то менше траплялося сосен, ялини пішли з березою навперемін і сирості додавалось. А коли сиро в повітрі та ще Стрибожич гасає над руслом, то в мороз, навіть і слабенький, душі не нагрієш: пронизує на просторі наскрізь, дарма, що кожух у тебе княжий, новий, вовна на ньому довга й свитка під ним. Снігу все додавалося й додавалося, сотні вже навпереміну топтали дорогу для санного повозу: щоразу одне й те ж саме, одне й те ж саме.
Дідослав був немов із кременю, не жалів ані себе, ані людей своїх – вперед! Вперед! До ночі будь що мали дістатися погосту – не на льоду ж ночувати. Наступного дня дружина відпочивала, вигрівалась, біля коней своїх ходила, бо кінь в такій важкій і далекій дорозі то доля твоя і саме життя. Ємці з вирниками ті й рук не покладали: скору лічили, в міхи складали, мітили; стельмахи біля саней возилися, щоб не обламались, бува, в дорозі, шорники збрую лагодили, кашовари полюддя годували, зате в дорозі, кутаючись у ведмежі хутра й баранячі кожухи, всі вони куняли собі в устелених сіном санях на заздрість комонним сотням, що дубіли на непривітних полунощних вітрах.
Не такої гридьби очікував Величко... Розумів, що та дружина, котра з князем у Києві лишилася, жила іншим життям: меди розпивала, з князем на лови ходила і з дівками любилась. Знав уже з оповідей інших, що всі новаки проходили через полюддя, знав і терпів, сподіваючись взяти своє наступної вже зими, а коли повезе, то й літом, якщо візьмуть до Царгорода. Коли в Деревах, а потім серед дреговичів йому ще цікаво було поглянути, розпитати в когось, як люде тамтешні живуть, то тепер чим далі, тим менше з кожним днем хотілося того Величкові – обридло все.
А за кілька переходів від Смоленеська, біля переволоки з Дніпра в Двину, де Володимировою волею зведено було новий погост, в котрому приймалася данина з Рогніди-Гореславиної вотчини, – Полоцької землі, – вдер раптом такий мороз, котрого, казали, сам Дідослав тут не пам'ятав. Між погостами не більше дня шляху та доки наступного дісталися, не в одного з дружинників обмерзли щоки чи ніс, пальці рук або ніг. Лютий мороз, від якого по обох берегах Дніпра лунко тріщали дерева, вкупі з сирим вітром поробили з людей та коней вкриті інеєм опудала. Промерзле на кістку полюддя наступного дня не рушило з місця – порадившись з Путятою, Дідослав здався, розуміючи, що з обмороженою дружиною можна все діло завалити. Постраждалі з розпухлими носами й щоками мовчки слухали насмішки інших та мазалися за порадою Дідославового лічця гусячим жиром, бажаючи якомога швидше вилікуватись – як не даси сам собі раду, то до Києва взагалі можеш без носа повернутись.
До Стрічення[402] лишався тиждень, полюддя на це свято завжди готове було рушити зі Смоленеська в зворотню путь – аби встигнути до Великодня повернутися додому, в Київ. Дідослав лютував, але розумів, що вдіяти нічого не може; разом із Довгушем, жерцем, щоденно приносив Чорнобогові щедрі пожертви, молячи, аби послабли морози, бо й корму в погості лишалося вже обмаль: не лише людям – ті ще якось перетерпіли б, не здохли, але й коням сіна не вистачало. А на слабких конях по глибоких снігах далеко не заїдеш – було за що переживати Путяті й Дідославові!
На такому морозі й на лови не підеш, і рибу з-під льоду неводом не витягнеш, тому перебивалися торішньою ще солониною, доїдаючи рештки місцевого запасу та згодовуючи коням останні стоги сіна, бо овес та ячмінь в коморах погосту закінчився швидко – хто ж міг наперед знати, що полюддя з сімастами мужами й шістьма сотнями коней просидить тут зайвих три дні? А ще ж півсотні залоги мусили чимось і коней своїх годувати, і самі щось до рота нести – аж до Русалій щонайменше!
Тож коли нарешті Чорнобог пожертвою лишився вдоволеним і Зюзя над людом змилостивився, Дідослав зітхнув з полегкістю. Рушили далі. І відлига, котра прийшла на зміну морозам і сніг, що почав сипати з неба й лягав на землю мокрим, важким покривалом, тим самим неабияк уповільнюючи рух повозу – все те здавалося після нечуваних холодів дрібницею. Сліди лиха стрічалися полюддю на всьому шляху: варто було дозорцям звернути з русла в бік наступного погосту, як одразу ж їм на очі траплялися жертви Чорнобога – там кілька вепрів закоцюбли на смерть, тут олениця з літошнім телям, а ось і сам тур-велетень сконав від голоду та морозу. Що вже мовити тоді про дрібну твар чи птахів? Зима, вона всіх на міць перевіряє – і звіра, і дерево, і людей також, бо коли б не було на світі зла, хіба ж цінували б ми добро?! Вижити має найсильніший, аби потомство його мало сили зайти далеко-далеко – ген, за видноколо живота його, а ще нащадкам заповіт передати: добро берегти, зі злом на прю ставати.
Смоленеськ, до котрого такою важкою видалася їхня путь, був найвіддаленішим місцем зупинки київського полюддя, велелюдним городом на правому березі Дніпра, осердям східного крила племені кривичів, бо західним вважався Полоцьк. Світлий князь Гостимир, як і всі кривичі високий, вузьколиций, з білявим волоссям та ясними блакитними очима був ще не старим, мав давні добрі стосунки з Дідославом і одразу ж повів боярина з тисяцьким до себе.
Смоленеські кривичі, сидячи понад Дніпром на неродючій глині, де жито родило не густо, небідно жили з непрохідних своїх лісів, котрий давав їм скору не тільки лисів, і плямистих рисей, але й чорних кун та бобрів, а ще, і то було головне, щонайменше з чотирьох переволок[403]. Тут спліталися всі гостинці, звідси лежав шлях на всі боки: і до варягів, і до греків, до чехів, латинян і франків, звісно ж, до булгар, арабів та навіть хіндів. Не багатіти на такій землі було б смішно. З гостей, своїх і заморських мали добру взвить, бо купецькі лодії треба було переволочити з однієї ріки в іншу, пришлеців нагодувати, розвеселити й спати покласти. В дорозі не те, що платно чи посуд, а й дерево, навіть залізо може не витримати, тому смоленеський поділ був просто велетенським: ткачі, шевці, кушніри, скорняки, лимарі, гончарі, стельмахи, човнярі, гутники й ковалі густо, з усіх боків обліпили княжий дитинець, почуваючись за своїми темними ялиновими лісами в повній безпеці.