Зорянко каже: "Тарас Григорович був душею товариства в Новопетровському форті. Рідко коли пікнік або прогулка обходилися без його. Тоді він звичайно сідав на той екіпаж, де були харчі; брав під свій догляд пляшки з горілкою, але на місце прогулки привозив пляшки геть не повні" 718, себто в дорозі випивав. А в споминках Косарєва 719 читаємо:
717 Данилевський доживав віку і вмер кілька років назад на хуторі своєму біля села Мшатки, на південному березі Криму.
718 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 302.
719 Ibidem. — Кн. III — С. 573.
"Коли ми (офіцери) довідалися, за що Шевченко попав під "червону шапку" (себто в солдати), дак усі його /360/ полюбили і почали приймати його скрізь як свого: і в родинних і в нежонатих товариствах, починаючи з коменданта, де він учив дітей. Та й трудно було не полюбити його: він був чоловік розумний, сердешний. Інколи, хоча й не часто, було, як розбалакається Тарас, як почне розповідати приказки, можебилиці та побрехеньки — а він знав їх силу-силенну — або як почне передражнювати попів, дяків, крамарів і т. ін. — і на се він був великий майстер, так сміху і реготу було без краю". Тим часом пані Ускова подала мені зовсім іншу звістку. "Офіцери в форті, — каже вона, — не любили Тараса, бо відали, що він зневажливої про них думки, уважав їх дурнями і п’яницями. Шевченко дійсно був такої думки про велику більшість офіцерів, і така думка його відповідала сумній дійсності. Він не любив товариства офіцерів і уникав їх".
Як же погодити оці геть не однакові звістки і яку з них уважати певною?
Споминки Зарянка я приймаю так скептично, що мушу майже цілком їх знехтувати скрізь, де тільки вони не підперті іншими певними звістками. Споминки Зорянко написав властиво не свої, а переказані йому донею Ускових Наталкою (вона, опріч того, надрукувала свої споминки і в другому ще місці ). Відаємо, що Наталія Іраклієвна побачила світ Божий вже в Новопетровському, значить, не раніш літа року 1853, і була на четвертому році, коли Шевченко покинув Новопетровський форт. Які ж споминки про поета могла зберегти така мала дитина? Що могло лишитися в пам’яті її майже через тридцять літ?
Споминки Косарєва треба брати теж вельми обережно, хоча вони і більш правдиві. На лихо, Косарєв переказав їх генералові Миколі Дементієвичу Новицькому тоді вже, коли пам’ять його зовсім зрешетіла, не слухала його, а через те в споминках його стільки плутанини і суперечок , що брати з них можна тільки те, на що не падає ні на зерно тінь непевності.
720 С[анкт]петербургские ведом[ости]. — 1882. — № 75. — [18.03], з підписом "Ната": так звав Шевченко Наталію Іраклієвну.
721 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — [Кн. III. — С. 581 — 581].
722 Щоб не бути голословним, подам кілька прикмет такої плутанини і суперечок. "Шевченко, — каже Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. 2. — С. 245 і далі), — написав в Новопетровському "Кобзаря". — Знаємо, що там Шевченко до мая р. 1857 не написав по-українськи ніже єдиного слова! Шевченко виїхав з форту через Астрахань 2 серпня 1857, а Косарєв каже, що він поїхав в кінці серпня через Уральськ до Києва і т. далі. /361/
Щодо звісток Агати Омелянівни, так їх підтримують і власноручні споминки Шевченка. З записок його бачимо, що Новопетровське "інтелігентне" товариство він називає "брудною ковбанею". Ми вже бачили, що за люде були офіцери Обрядін, Потапов, Мєшков; подивимося ще на декого з них і тоді скажемо, чи можна чистій душі Шевченка товаришувати з такими людьми?
От напр[иклад] поручник Кампіоні, інженер, значить, людина з освітою вищої школи. Перегодом я подам факти, який се був п’яниця і людина високо неморальна 723.
Бачимо другого офіцера, що, взявши четвертину відра горілки, торжественно йде з нею до свого нареченого тестя, п’є з ним і свариться доти, доки "тесть потяг по лобі свого нареченого зятя так, що з шляхетного чола заюшила кров. Поранений зять біжить окровавлений до швачки, бере там ту сукню, що казав пошити під вінець своїй молодій, і віддає її шинкареві в заставу за дві чарки горілки 724.
А от третій зразок 725. Прийшла думка одному офіцерові повеселити свою молоду; він скликав з обох рот солдатів співаків з бубоном, з тарілками, з ложками, з трьохкутником і ще з якимись брязкальцями. Коли переспівали, звісно, з танцями, увесь солдатський репертуар, тоді офіцер казав солдатам "покачати" його. Але коли солдати, підкидаючи вгору в десятий раз свого п’яного начальника, гукали: урра! — показався несподівано комендант; солдати з переляку покинули серед вулиці свого "отця-командира" та навтікача, а він не спроможен був підвестися, "був бо на смерть п’яний".
Річ зовсім натуральна, що Шевченкові не можна було товаришувати з такими людьми. І якої розваги він зазнав би в товаристві таких офіцерів? "Хто не пиячив, той в карти грав; а Шевченко, — пише пані Ускова, — карт не любив, гидував їми".
Так само уникав він і жіночого товариства, бо там панувало пащиковання. "Бачучи раз у раз перед себе людей або тупих, або п’яних, — каже Тарас до Залєського 10 лютого р. 1855 726 , — чоловікові і більш за мене байдужому не диво збожеволіти". В листі до Осипова 727 20 мая р. 1856 читаємо:
723 Записки Шевченка... — С. 30 — 34. [(Запис від 27, 28, 29 черв.)].
724 Ibidem. — С. [14] — 15. [(Запис від 15 черв. 1857 р.)].
725 Ibidem. — С. 48. [(Запис від 6 лип. 1857 р.)].
726 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 612.
727 Москов[ские] ведом[ости]. — 1862. — № 45.
"Я дуже радію, що вам трапилося побачити хоч одну з /362/ тих амфібій, серед яких я стільки вже літ чеврію. Одначе зауважте, що ви бачили ліпший екземпляр, одухотворений чимсь таким, що скидається на думку і почуття, а коли б ви побачили інших з оцієї породи! Та ні! не приведи, Господи, щоб вам і в сні привиділася така гидота людська. Готи, між якими на берегах Дунаю доживав віку Овідій Назон, так і ті найцілковитіші створіння Божі. Вони були хижі варвари, та не п’яниці, а оці, що округи мене, так і те і друге", "І в отаких людей, — читаємо в листі Тарасовому до Артемовського 728, — я в кулаці сиджу: давлять, без всякого милосердя давлять, а я повинен ще й кланятися, а то візьме, та й роздавить, наче ту вош між ногтями".
Звісно, не без того, що і в "брудній ковбані" були такі люде, до яких навідувався Шевченко, щоб трохи розвіяти свій сум. Се було старе супружжя Зигмунтовських. Побачимо зараз, що вони не могли задовольнити Шевченка, але коли б і таких не було, так, певна річ; Тарас навідувався би хоч вряди-годи і до кого-будь гіршого, бо чоловік по своїй природі може обходитися без усього, але без чоловіка — нізащо не обійдеться.
Зигмунтовські були люде доволі цікаві й оригінальні. Колись він був латинської, вона лютеранської віри, потім перейшли на православіє. "Він, — читаємо в Шевченковому журналі 729, — дідусь простосердий, доброї душі і зовсім не шкідливий брехунець. Свій рід він виводив з якогось Зигмунда, короля польського. Про ближчих предків і про батьків не згадував. Дитинний вік його поринає в якійсь темряві. Першу половину віку парубочого учителював він у фабриканта тютюну в Петербурзі Головкіна. Отоді-то й сталася з ним чудна пригода. Буцім би то раз якось серед вулиці схопили його два гайдуки, зав’язали йому очі, посадили в темну карету і привезли до якоїсь красуні-богатирки в розкішний будуар.
728 Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 16.
729 Записки... — С. 36 — 38. [(Запис від 30 черв. 1857 р. — Кобзар, т. III)]
Тут пішло у них таємниче кохання. Потім знов відвезли його з зав’язаними очима, давши йому 20 тисяч карб. Перегодом пішов він в актори, зажив собі незвичайної слави, але через інтригу актора Яковлєва мусив покинути сцену і пішов служити на флот. З корабля перейшов на службу в земський суд в Одесі; став би то голінним чаркуном, пристав до якогось товариства політичного і попав в тюрму без терміну, а потім послали його поліціантом в Астрахань. Звідсіля вже він і перебрався до /363/ Новопетровського форту. Пані Зигмунтовська була невинна цокотуха і трошки сентиментальна бабуся. Тарас прозвав їх Філемоном і Бавкідою. Він приносив їм з городу петрушки, кропу, редьки, за те читав у них "С[анк]т[петер]бургские ведомости", пив чай і слухав оповідання про чарівні події Філемона.
XII
Косарєв розповідає, що Шевченко любив співати українські пісні, частіш за все співав: "Віють вітри, віють буйні". Співав він і в церкві в хорі. Голос був у його доволі чистий і дзвінкий тенор 730.
Що Тарас любив співати — се річ відома, одначе пані Ускова каже, що вона майже ніколи не бачила Шевченка в церкві. Не доводилось їй чувати, щоб пісні він співав де у товаристві, а на городі або в саду, було, співає раз у раз напівголоса.
Брав би то Шевченко участь і в аматорських сценічних забавках. Спектаклі аматорські розпочалися в Новопетровському ще за Маєвського. Сцену спорудили в казармі; декорації малювали свої ж художники; завісу з червоної шовкової матерії дала одна офіцерша, за люстру і канделябри — правили штики (багнети). На перший спектакль вибрали комедію Островського — "Свои люди — сочтемся". Жіночі ролі справляли мужчини. Шевченко грав роль урядника Ризположенського. Перший спектакль був 26 грудня р. 1850 731. На мою думку, ледві чи не помилився тут Косарєв: трудно мені згодитися, щоб Шевченко — після шестимісячного арешту в Орському казематі, після тяжкої подорожі до Новопетровська, за два місяці після того, як прибув до форту, — став би грати, та ще в п’єсі російській!
"Коли показався на сцені Шевченко, — каже Косарєв, — смішно було дивитися на його. Одягнений він був в старий і трохи вузький на його фрак з синього сукна, короткі штани горіхової барви, жилетка зелена, вилиняла, чоботи латані і один скривлений. На голові старий, пом’ятий бриль. Убрання і грим були такі, що перед вами був п’яничка урядник, що ще добре не виспався з перепою. Ролю свою він грав як не можна ліпше".
730 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С— 263.
731 Ibidem. — 1893. — Кн. II. — С. 251.
"Після другого спектаклю Шевченко, перебравшись в /364/ українську одежу, — каже Косарев, — танцював під музику українського тропака і всіх здивовав вдатністю танцювати.