Кому ще, як не Видуті, відчувати свою власну провину перед пращурами за те, що сталося?! Щось таке діється у світі, незрозуміле, страшне: покон на очах руйнується, Нав Праву перемагає і що буде тоді, як переможе – ніхто із смертних не скаже. Так, за його старійшинства рід виріс – ого як! То чому ж тоді, коли сила роду так зросла, схотілося всім розпорошитися і силу ту втратити? Чому?! Яке невидиме, незнане лихо стинає покон роду, немов горбуша оце жито? Як йому, Видуті, здолати цього невидимого супостата, котрому навіть імені немає?
Дожився: від братанича свого, Сивера, що протинявся світом усе його, Видути, старійшинство, нині докори слухати... Хто він такий?! Сам, до отнього порога повернувшись, старійшині розподілом племенщини докоряючи, тут же й відселився! Це – покон?! Прийшов на все готове, Десенею докупи стягнене, збережене – чого не жити?
І житло звів таке, що ні в які ворота... Мало того, намутив своїм одороблом: Любим, у заздрості до брата двоюрідного, і собі заборов відселитися! То все Хорошка, звісно, поночі накувала... Як так?! Єдиному синові старійшини волі схотілося, з отнього житла відселитися прагне! Так увесь рід, на цих двох дивлячись, світ за очі розбредеться. Пом'якли, розтеплилися, хозарів забули! А воно, варто тільки очі склепити, де й візьметься лихо оте – вороги!
З-за тієї Любимової забаганки від Перунового дня горить-паласає в їхньому житлі. Добре, хоч у городі вдалося Любима втримати: порішили звести нове житло на тому місці, де Волотове стояло – по сусідству з Жадановим. Як відійшло воно по смерті Волота Видуті, було їм за господарську кліть. Хоче Любим опісля Водосвяття дерево на нове житло сікти – нехай уже... Тільки ж сором старійшині який: єдиний син відселяється, люду на сміх!
Ну не хотів він бути старійшиною, не прагнув ніколи. Усе своє життя бажав одного: жити в спокої, не виділяючись з-поміж інших. Старійшинство, оця напасть його, звалилося на плечі раптово, неочікувано: притиснуло мало не до землі тягарем відповідальності за цілий рід. Більш, як покоління тягне він своє старійшинство; тягне, як той віл, що на колінах видираючись по крутому схилу глинища, пре таки за собою повного воза глини...
Хіба ж то Сивер відкрив йому очі, кинувши: "Розтягли племенщину!"? Та він той свій огріх відчув, ще як ділили на віче родову земельку! Тільки що вдіяти міг супроти всіх?! Е-е-х! Авжеж, як старійшині роду, відповідь перед пращурами йому тримати... І ніхто за нього не вступиться, жодна душа...
З того часу, намагаючись спокутувати провину свою перед старотцями, він і опирається ревно, як ніхто, кожній, навіть найменшій спробі порушити отній[345] покон, хоче будь-що втримати усе так, як було ще за отця його, Рождена, втримати доки ще він старійшина, а інші потім уже нехай, як схочуть. І найчастіше доводиться на прю ставати з рідним сином. Давно б уже просив віче, аби вибрали собі іншого поводиря. Одного лиш боїться: відкриє тим Любимові своєму дорогу до боярства і то буде вже другий його смертний гріх, можливо, не менш важкий, аніж поділ племенщини... Ну за що йому ця кара?!
Коли труд людині змалечку добре знайомий і руки через те самі роблять, тоді думки за роботою в голові плетуться, мов струмені води на стрижні, плинуть між берегів, як річкова течія – легко, безборонно... Жилята від щастя був на третьому небі. Ще б пак! Ні в кого не вродили так ані жито, ані овес чи просо, як у нього. Чув заздрісний шепіт у спину, що мовляв, і чарівник він, і з духами поля знається... Нехай. Нехай плещуть язиками. Зате ж і поважають його, дарма, що пришлець, не коропського роду. Є причина пишатися собою і дивитися спогорда на тутешніх.
Звісно, землі тут супроти рідного Ромену бідні... Та нічого! Зате кочовики не дошкуляють – живеш, не думаючи, що ниви твої потопчуть, а самого з домочадцями в полон погонять. Шкода тільки одного: слабо родить на тутешніх землях пшениця, не надто поласуєш білим пухким хлібом, як, бувало, в рідній стороні над Роменом...
Він переходив від одного свого лану до іншого, скрізь встигав пройти з горбушею у чиїйсь загінці, аби не подумали його закупи, що господар ледачий. Задоволення мав від того неабияке, бо нема на світі труда, ліпшого, аніж ростити зерно. Ростити і знати, що ти тут кращий. Бо чого б не був вартий скот, як би не цінувалося ремество коваля, стельмаха чи усмаря та жито, хліб – усе ж найдорожчі суть! Не їстимеш залізо, не їстимеш і дерево; без хліба швидко приїсться тобі м'ясо, молоко чи риба; зате маючи у кліті зерно, при нужді обійдешся і без м'яса, і без риби.
Тут, у Коропі, ремісник на ремісникові. А як не ремісник, так скотар, або бортник, або ловець, що живе з проданої скори чи риби. Та що той ловець?! Як на нього, на Жиляту, – ледар, трутень і більше нічого. Звісно, без скота важко, бо й тягло потрібне і молоко та м'ясо зайвим не буде. Ковальський труд в пошані – як без наральника чи сошника ріллю пахати? Але підвалиною, на котру спираються усі ці ремества, лови тим паче – жито! І той, хто його ростить. Бо жито – то живот[346] людський! Бо усе крутиться навколо жита і робиться, коли розібратися, теж заради спроможності за жито сріблом заплатити. От і виходить, що йому, Жиляті, у котрого врожаї мало не на чверть більші, аніж у будь-кого з тутешніх, рівних у Коропі немає.
Друге літо не виходить з голови його мрія: стати мужем ліпшим, щоб сидіти у вічниці пліч-о-пліч з купцями, дідами і самим Видутою. Бо, коли таке станеться, буде він не пришлецем з посаду, а своїм, визнаним родовичем і тоді вже ніякий покон не боронитиме йому викупити землю.
Коли б знайшовся хтось, хто зміг би думки людські почути – усіх, хто нині на ниві серпом чи горбушею вимахує – чого б він тільки не почув!
Рикушеві руки косили жито, зате думками коваль був біля свого горна. Ще від Перунового дня не давав йому спокою меч купця Ждана. Після того герцю Рикуш свого меча правив три дні, перш, ніж звів на обох лезах зазубрини, полишені купцевим клинком. Ото залізо! Хоролуг[347]! Може тому він і піддався купцеві, що власний меч важкуватим виявився, а літа його вже не ті – притомився швидше, ніж Ждан, сили свої не розрахував? Авжеж, Сивер – вой, бач у яких бувальцях довелося побувати! Немає чого на нього й озиратися. Та все ж, якби він, Рикуш, мав меча не гіршого, аніж Ждан – ще б побачили хто – кого! І зробив же хтось того меча...
Відтоді вкралася в душу Рикуша заздрість одного коваля хитрості іншого. Не та, чорна, що гризе, поїдом їсть душу, а інша, котра до лету думки спонукає, можливо, що й не заздрість, а скорше вражене самолюбство не давало йому спокою: "Коли хтось зміг, чому я не зможу?!". І скабкою засіла думка: зробити собі меча не гіршого. Щоб був він укладним[348], мав тонкий легкий клинок, обов'язково – з долами[349], як у Жданового, вагою – фунтів два з половиною... ну, не більше трьох. І щоб гнувся, як лук, так само миттєво розпрямляючись, а міцністю та гостротою своєю нічиєму, хоч би й самого світлого князя, мечеві не поступаючись...
Рикуш аж затнувся в думці: "... ич, на що замахнувся! – та за мить подумки розправив плечі: – А що?! Не останній же я коваль на Придесенні! Хай і до Купала куватиму – мені поспішати нікуди, для себе роблю.". Не перший уже день бачив він у своїй уяві того меча готовим: блискучий, як зерцало[350], клинок завширшки в вершок[351], або навіть вершок з чвертю, а завдовжки – аршин з чвертю... І криж у його меча не простий би був: огниво[352] сріблом з черню викладене, черен[353] з кістяним обкладом, а яблуко[354] дрібною зерню[355] всіяне – немов нічне небо зорями.
Спитав би оце той, хто здатен думку людську почути: "Рикуше, ну навіщо тобі такий меч?!", то хтозна, чи й відповів би одразу ж коваль...
Ну так, наступного літа в Перунів день вийти на герць з новим мечем, що сяє, мов Божа блискавиця, і почути, як питатимуть один в одного здивовані родовичі: "Де він такого красеня взяв? Невже купив – це ж скільки срібла за нього треба віддати?! Сам зробив?! Бути не може!".
Не те, не те... Не марнослав'я поганяє нині, ні. Гонить Рикуша ота сверблячка, що відома кожному хитрецеві: довести собі і людям, собі навіть у першу чергу, що ти не гірший від когось. Та й цього мало: перевершити! А як заглянути всередину себе самого, то головним буде вже третє: наосліп, з закритими очима, спираючись лише на досвід свій, пройти шляхом, хай і подоланим перед тобою кимось, але ж розгадати чужу хитрість, побачити таїну, приховану в криці, не те, що думкою – нутром своїм відчути залізо, саму його суть, а відчувши – зробити слугою своїм, підкоривши перепону, силу її собі взяти!
Хто сам не хитрець, той може подумати, що меч Рикушів десь напередодні Перунового дня народиться, в ту годину, коли клинок його до остаточного блиску буде доведений. Ні! Він уже народився – ось тепер – у задумі, в голові у Рикуша. Усе решта, весь майбутній час – то вже робота, така робота, коли душа співає: його меч – хитрість ізмріяна – з новонародженого немовляти в руках коваля на очах ставатиме дітиськом, отроком, уношем і нарешті мужем, опорою та захистом своєму отцю, творцеві своєму – ось як воно!
Денно і нощно тримати в голові образ того меча: так загострити думку свою про нього, щоб можна було, закривши очі, до найменших подробиць бачити в уяві клинок його з долами і криж з огнивом та яблуком... І не тільки бачити готовий уже меч, а й усю роботу над ним від початку й до кінця, відчувати на обличчі жар від горна, податливість палаючої, мов сонце, залізної смуги під ударами твого молота, знати, що саме відбувається в цю мить із залізом, котре було лише крицею, а тепер із твоєї волі стає укладом.
Пройти подумки увесь без винятку шлях від першого удару по ніздрюватому уламку спеченої криці аж ген до тої миті, коли повністю готовий клинок буде занурено для загартування в охолоджену на льоду сечу чорного цапа.