"Наче в дуба!" – от точно, як сьогодні, пару годин назад.
А той "дуб" вже за мить ожив і рушив від берега і трохи проти течії. Я намагався хоча б втримати його на місці – та де там... Вудка зігнулась так, як їй ще ніколи не доводилось гнутися – мені добре було чути, як вона тихенько: "трісь-трісь-трісь" – потріскувала на межі своїх можливостей. Я скільки можна було, поволі подавав вперед руку: "Ну, ще трохи потерпи, моя везуча, колись же воно видихнеться, ми його зупинимо..."
Дарма. За рукою подався і я сам – ще на якихось десять чи п'ятнадцять сантиметрів, до тієї межі, за якою можна було і рівновагу втратити. Воно перло без зупину. Схаменувшись, я встиг лівою рукою – шморг! – вихопити із води довшу вудку і покласти її на кручу. Суперник не зупинявся, тільки тепер, вийшовши далі краю гатки, на потужний деснянський вой, повернув прямо проти течії.
Добре розуміючи, що це означає, я досить різко нахилив, наскільки можна було, вудку вліво, майже поклавши її на воду – воно сунуло собі далі проти течії. На мить мені здалося, що все ж таки зупинилось і зараз почнеться хід у інший бік. Де там! Сидячи на лівому стегні, виставивши вперед праву ногу, я вже всім корпусом поволі, слідом за вудкою, зсувався по кручі до води. Ще залишалась остання примарна надія зупинити суперника, хоча він, там, на дні, вже проминув і край гатки.
" Треба ще більше нахилити вудку вліво! – сяйнула думка, – зменшити кут між волосінню і його рухом... ". Я встиг занурити вудлище у воду хіба що на тридцять сантиметрів, коли раптом враз спала вся напруга...
" – Бачив?.. – подумки запитав я сам у себе, витягнувши вудку з обірваним гачком і так само подумки собі ж ошелешеному і відповів: – Бачив... Нічого собі... Що то було?!.."
Я сидів, тупо вставившись на воду, стукав спересердя кулаком по коліну: " Полінувався волосінь замінити? Лінивець! Така рибина була!", хоча десь насподі причаїлась думка, що результат був би однаковим.
" Потрібно було раніше нахиляти вудку аж до самого дна! Завернув би!"
Та що тепер вдієш? Як то кажуть, після бою кулаками махати вже зайве.
" Куди там завернути – воно більше на підводного човна було схоже, ніж на рибу..."
Ніколи я вже не довідаюся, що то за рибина була і якої ваги. Лящ? Та ні... Хоч би він і десять кілограмів був, а таких уже давно нема – вибили, витрощили, – і тоді б вів він себе по-іншому. Не здатен лящ на такий нестримний рух і одразу ж проти течії не суне.
В'язі такими великими не ростуть. Візьме котрийсь на гачок – тут же пізнаєш по сильним потяжкам. Це ж просто сунуло собі куди очі дивились. Як, ішовши проти течії, завернуло в гатку і, спокусившись на мою горошину, клюнуло, так потім і далі пішло – спочатку на течію вийшло, за гатку, а потім знову посунуло туди, куди мітило.
Марен, котрих, доки Дніпрогесу не було, ловив у Десні на горох наш сусід, давно покійний і мені незнайомий, дід Капитон, і помину вже нема, так само, як і стерляді.
Один тільки сазан і залишається. І кльов був точно такий же, як тоді, в сохацькій кручі, на День рибалки. Скільки ж він міг важити? Щонайменше вдвічі більший від спійманого тоді. Не риба, а підводний човен...
Два дні підряд таких незабутніх вражень, що видались у моїй рибальській долі, постали тепер переді мною так чітко, немов би це трапилось зі мною якщо не щойно, то всього лиш день, чи два назад.
Я обдивляюсь довкола. Хоча звідси до мого попереднього місця лову мало не сто метрів, проте мені добре видно все, що там діється: ввігнутий берег дає можливість спостерігати не тільки за тим місцем, але й за єдиним в'їздом в урочище – ніхто не з'явиться тут непоміченим.
Ранок скінчився, сонечко ось-ось підніметься над осиками, повітря прогрілось настільки, що шапка на моїй голові відчувається зайвою і я її з відчутним полегшенням знімаю. Легенький східний вітерець торкає спочатку листя на деревах, потім місцями брижить спокійну поверхню води, ось уже і я відчуваю на собі його свіжий подих – тут, у затінку, він видається навіть прохолодним. Подме такий по-справжньому, то й шапку змусить знову вдягти.
Тим часом неквапно йде підготовка до лову: заторохкотів об воду горох, потім лягла на сошки закинута вудка – ну ж бо! – подивимось...
Щось не так. Не там, де треба, де хотілося б, лежить на воді поплавець – він не дістає до воя; досвід та рибальська інтуїція підказують, що горошина моя на дні опинилась "не на ходу" – потрібно, щоб течія поклала її далі від берега і трохи лівіше.
Берег досить крутий, а тут ще й течія його підмила – біля води він стає вже просто вертикальним: нема куди навіть ногу поставити. А мені ж край потрібно переставити передню сошку трохи лівіше і, бажано б, далі. Тож, витягнувши вудку та діставши сокирку, котра править мені на Десні і за лопату також, не встаючи з місця, перехилившись мало не вниз головою, тримаючись правою рукою за обрубаний корінь пня, що стримить із кручі, взявши своє знаряддя в ліву, починаю майже біля води длубати сиру кручу, аби потім можна було поставити туди ногу. Тут роботу не поженеш: по-перше незручно, весь перекрутився, неначе йог, а по-друге, не хочеться ж здіймати великий шум – і так раз по раз грудки сиплються у воду. Проте, через якийсь час справу все ж зроблено – у кручі з'явилась видовбана ямка якраз на ширину моєї ступні.
Тепер можна спробувати здійснити задумане. Для цього доводиться повернутись спиною до води, тепер вже лівою рукою триматись за корінь, зігнуту ліву ногу, підтягнувши її аж до грудей, покласти на кручу, а праву ступню обережно вставити у видовбану ямку і розпластавшись ось таким чином на крутому березі, правою рукою, фактично у себе за спиною, спробувати спочатку витягти сошку із дна, а потім знову втиснути її вже в потрібному місці.
Я, вхопившись за рогатку сошки, нахиливши її до берега, притиснувшись до кручі, щосили тягну на себе, але марно: давно її поставили, вона обжилась вже на своєму місці, донний глей так її засмоктав, що мені просто бракує сил це зробити.
Тоді я починаю її розхитувати вправо-вліво, вправо-вліво, наскільки тільки дозволяє це робити моє положення. Нарешті сошка все-таки зрушила з місця і я витягую її із дна. Низ у неї весь у глею, а вище вся вона обліплена чорними річковими мушлями-рогулями розміром трохи більше вишні. Тепер потрібно якось встромити цю сошку у дно і мені доводиться, впираючись лівим коліном у кручу, перенісши частину ваги тіла ще й на праву ногу, наскільки тільки можна відхилившись назад та розвернувши тулуб вправо і максимально витягнувши праву руку із сошкою якнайдалі від берега, із зусиллям, похитуючи з сторони в сторону, проробити всю попередню операцію навпаки.
Щось-таки вийшло, а що саме, зараз побачимо. Я аж упрів у своїй кухвайці, доки переставив одного-єдиного патичка. На Десні воно так: хочеш спіймати – попрацюй! На мить перевівши подих, я хочу підійнятись вище, аби сісти на свою шалівчинку: підтягуючись лівою рукою, відштовхуюсь правою ногою, але опора іде з-під неї (не витримала мокра круча, обвалилась під ногою) і я мало не зриваюсь у воду, встигнувши в останню мить перенести зусилля на ліве коліно. Хай тобі грець! Ще не вистачало скупатись у жовтні...
Доки я відсапуюсь, намагаюсь прилаштувати вудку, знаходжу для неї найбільш вигідне положення, вирізаю і втикаю в берег під правою рукою ще одну, зовсім коротеньку сошку з розщепою для комеля, кидаю у воду ще одну порцію гороху і нарешті все-таки закидаю вудку, проходить не менше півгодини від початку цієї операції.
"А тоді ще дивуєшся, як на Десні швидко час летить – подумки звертаюсь до себе – тут поки одну сошку переставиш, то упрієш."
Весь мій одяг – і штани, і, звісно, кухвайка, навіть халяви гумових чобіт перемазані глиною, дарма, що тутешня круча із суглинку: глина порівну з піском. Це ще й мама вдома бурчатиме. А, можливо, й ні, як побачить якого я ляща загнуздав!
– Бу-бух! – в кількох метрах вище по течії скинувся хижак, аж хвиля вдарила в берег. Ач, пригріло сонечко, дріб'язок вийшов погуляти: мабуть, щука полює.
– Бу-бух! – це вже під протилежним берегом. Немов по команді. Тепер почнеться! З попереднього досвіду я знаю, що хижака в Журавльовому розвелося ого-го! Корчів повно, є де засідки робити. За гарної погоди вода, буває, аж кипить: щука, жерех, судак, окунь, та, напевно, і сом по всьому Журальовому таке влаштовують!
А поплавець на вудці без будь-якого попередження іде вглиб, я вчасно підсікаю і за кілька хвилин у підсаці опиняється в'язик грамів на чотириста. Добре! Бо якого б великого розміру не була твоя єдина здобич, але все одно, якщо вона одна, то це свідчить лише про те, що або справжнього кльову не було, і тобі просто повезло, або що ти просто прогавив, і не один раз.
Ось уже справа і трохи ззаду зблиснуло поміж гілля – це частина сонячного кола піднялась над верхівками дерев. Його промінчики тепер ніжно пестять мою щоку – приємно відчувати на собі сонячне тепло, бо свіжий осінній вітерець, котрий все дужчає, холодить обличчя, незважаючи на те, що в повітрі відносно тепло.
Проходить хвилин з десять і ще один такий самий в'язик стає моєю здобиччю. Восени вони стали такими сильними та меткими, що не одразу вдалося взяти його до підсаки – все ніяк не стомлювався, немовби у нього друге дихання відкрилось.
А потім сонечко повністю піднялось над деревами, його проміння мало не до дна освітило осінню, набагато прозорішу, ніж влітку, воду і кльов припинився – боїться риба підходити до берега там, де вода освітлена сонцем.Ще якийсь час посидівши та переконавшись, що чекати кльову марна справа, я вирішую знову змінити місце.
Пройшовши ще далі вниз по течії, мало не до плесу, я так і не знаходжу нічого цікавого для себе, тож вирішую повернутись. Зупиняюсь над кручею, де лежить підмита верба і по тіні на воді бачу, що запізно буде тут ловити – хвилин через десять-п'ятнадцять сонечко загляне і сюди. Ну що ж, піду назад, до свого обмута: там берег низький, а верби стоять близько до води, тому тінь на ній лежить майже до вечора.
...Що тут ми маємо? Здобич на місці, горошину мою на довгій вудці хтось забрав, а це вже добрий знак, тож почнемо все з початку.