А, щоб остаточно заспокоїти жінку, додав: — У мене є батьки. І хата в нас є, тобто я не збираюсь ні жити у вас, ані ночувати.
— А якби заночував або пожив? – несподівано мовила стара, і, стенувши плечима, відвернулася. Мабуть, вразило, що хлопчина-подорожанин так швидко розкусив її. – Часи такі. Ніколи не знаєш, кого занесе в ці степи.
— Він наш гість, Янко, — мовив старий. І Трохим не одразу й збагнув, що Янка – це ім'я жінки. – Дерево ми вже посадили. Маємо право попоїсти.
— Потрібні тепер комусь твої дерева! Та й ті, що вже виросли – на домовини підуть.
— І на домовини треба, — незворушно погодився Акаційник. – Як же без них? І на колиски, і на домовини.
Щойно старий і Трохим взялися за ложки, як десь неподалік, може, за кілометр від хутора, вибухнув снаряд, потім ще один, ще…
— Знову, — похмуро пробурчав старий. – І щоразу все ближче.
— Далекобійна, — якомога спокійніше додав Трохим. – На шістнадцять або й більше кілометрів б'є.
Він напружив пам'ять, намагаючись пригадати, що може бути зараз там, де оце вибухнув снаряд. Невже моряки відступили аж сюди? А може, туди підтягнули нашу батарею? Або там розташувався польовий шпиталь?
4
Їли вони мовчки. Тільки після кожного вибуху підводили голови і сторожко дослухалися, ніби вслід за вибухом мало наставати щось таке, що пояснювало б їм, куди вцілило і що коїться на тому місці, де щойно вибухнув снаряд. Тільки господиня, здається, на вибухи ніяк не реагувала. Стояла біля вікна, мовчазна, спокійна, і дивилася на долину. "Напевно, вона вважає, що в цій долині їм ніщо не загрожує, — подумав Трохим, косуючи на господиню. – Ніякі війни, ніякі лиха"
— Залишайся. Переночуєш у нас, — мовив старий, коли обстріл припинився. – Уже вечоріє. До ночі аж ніяк не встигнеш дістатися до своєї Кривої Балки. Звідси до неї кілометрів дванадцять.
— А вранці тут будуть німці чи румуни, — почувся голос господині. Вона сказала це, все ще не відриваючи погляду від вікна.
— Будуть то будуть, — спокійно відповів старий. – А все одно ти, блудний сину, лишайся. Куди тобі на ніч? Уранці покажу наші печери і катакомбу. А потім проведу до шосеї (він так і сказав: "до шосеї").
— Добре, залишуся, — несподівано проказав Трохим, знову зиркаючи на господиню.
— А що з нами буде, як вони прийдуть? – знову заговорила стара.
— Війна… — зітхнув старий. – Як усім поведеться, так і нам.
— Але до хати я їх не впущу. Одразу кажу тобі. Жодного не впущу. Нехай хоч стріляють, хоч спалять разом із хатою.
— Затята баба, — похитав головою старий. Трохим відчув, що йому незручно за стару. – Побачивши таку на порозі, вони й не наважаться зайти сюди. Навіть якщо їх буде ціла рота.
— І нехай не наважуються, — пробубоніла господиня.
Господарі постелили Трохимові в кухні на печі, а самі лягли в кімнаті. Але десь через годину старий повернувся на кухню. Йому було сумно і хотілося поговорити.
— Щоб загинути на війні – великої мудрості не треба. Пережити її – це штука, — сказав він, вкладаючись на лежанку біля печі. – Але хіба моїй жінці таке поясниш?
— Чому ви живете в цій долині? Всього пятнадцять хат. Ні магазину, мабуть, ні клубу, ні лікарні.
— А хто ж тут житиме, якщо ми втечемо, розбіжимося по селах?
— Ніхто. Буде звичайна степова долина.
— Е, так не можна. Не можна так, блудний сину. І хутір цей – колись він був значно більшим, тут стояло хат із сорок, і два сусідні села, заснували ще запорізькі козаки. Неподалік Одеси є таке село – Нерубайським зветься. Чув про нього?
— Воно неподалік од нас.
— Так ось, його теж заснували запорожці, з тих, що йшли з Січі на Дунай. То Нерубайським воно зветься тому, що турки вклали з козаками угоду: вони не зачіпатимуть козаків, а козаки не ходитимуть у походи, не рубатимуться. Але ж ходили, звичайно, і рубалися. Який народ терпітиме на своїй землі чужинця? Отож і хутір цей, Долинський, теж заснувала якась поріділа козацька сотня. Натрапили на долину, побачили, що навкруги випалений степ, а тут трава зеленіє і джерельце б'є, і печери такі, що, коли орда наскочить, можна заховатись. Одне слово, сподобалась долина, вирішили заночувати. А вранці зібрались на раду й вирішили: "Чого йти за Дністер і далі за Дунай, під владу бусурмана? Лишаймося тут. Кращої місцини все одно не знайдемо".
А місцину-таки хорошу вибрали – нічого не скажеш. Орда татарська могла пройти за півкілометра від долини, а хутірця не помітити. А коли вже й наскакував сюди якийсь мурза, козаки йшли у печери, ставили біля входу кілька возів, закладали вхід та переходи камінням і боронилися. Криничка там, у печерах була, харч із собою. Посунеться туди сотня-друга татар – постріляють, посічуть. Ох-хо-хо… Скільки через землю нашу, українську, воєн, скільки армій перейшло!.. Ніякий історик не перелічить. Народ наш, скажу тобі, ліси рятували. Ліси і болота. А тут, у степу, де порятунку шукати? Голий степ, ординці полюють на людей, як на дикого звіра. Не втечеш, не заховаєшся. Одна надія у хуторян – катакомби. І всі ми тут роду козацького. Майже всі. Чоловіки здебільшого наші, хутірські, а жінки – з поближніх сіл.
— А в громадянську ви воювали? – аж тепер наважився запитати Трохим. Йому здалося, що саме трапилася нагода.
— Коли тут були денікінці, я партизанив. Ось у цих катакомбах, у печерах. Небагато нас, правда, було, всього дванадцятеро. Проте не відсиджувалися: на обози нападали, на роз'їзди. Одного разу навіть полковник до рук нам потрапив, з усією своєю свитою. І денікінці так і не здогадалися, що то за загін, звідки він нападає і куди зникає після операції. Ось так. А потім довелося воювати з місцевим "отаманом", який називав себе "учнем батька Махно".
— Цей "батько", Грицюк, тебе і розстріляв, — раптом подала голос із сусідньої кімнати господиня. – То й чого б ото я згадувала про нього проти ночі?
— Було й таке – розстріляв.
— Тобто як це, "розстріляв"?! – аж підхопився Трохим.
— А як розстрілюють? – знову подала голос господиня. – Як усіх – так і його. – Досі вони розмовляли пошепки, і Трохим вважав, що вона вже давно спить. – Перехопили на шляху, коли разом із одним чоловіком повертався підводою із села, підводу і муку відібрали, а їх відвели до вибалка і розстріляли. Добре, що хоч полінувалися ховати. Це сталося десь у надобідню пору, а надвечір пастушок побачив їх і прибіг, сказав. Ми й кинулись туди всім хутором. Чоловік той був мертвим, а я свого виходила, врятувала.
— Ось так воно буває… — закінчив її розповідь старий. – Як бачиш, на тому світі я вже побував. І ніякий фашист мені не страшний. Казав тобі: є нас тут три діди і два підлітки, от у п'ятьох і підемо в катакомби. З часом ще хтось приб'ється. Це, сину блудний, така війна, якої земля наша ще, здається, й не бачила. Така війна, в якій братися за зброю треба всім, від дитини до сивого діда. Такі от справи, Пілоте. А тепер давай спати.
5
Уранці Трохим прокинувся від виття літаків, вибухів бомб і стрілянини. Миттю одягнувшись, він вискочив у двір. Старий і господиня стояли і дивилися, як три ворожі літаки один за одним заходять на невеличку колону машин, що зупинилися тут уночі, та колону солдатів, що йшла понад долиною до фронту. Солдати розбігалися, хто в степ, а хто по долині, на ходу стріляли по літаках, падали і стріляли вже лежачи на спині.
Кілька солдатів, зовсім молоденьких хлопців, напевне, щойно призваних, заскочило й на обійстя Акаційника. Вони залягли під огорожею і теж стріляли по літаках, а старий кричав їм: у долину втікайте! Подалі від хат, у долинну, бо кидатимуть бомби!
Послухався його поради тільки Трохим. Він вискочив із двору і понісся в низину, туди, де, неначе роззявлена паща якогось чудовиська, чорнів округлий вхід у катакомби. Він подумав, що то наступ, що фашисти десь неподалік, і знав, що врятувати його може тільки підземелля.
— Ви теж утікайте! – кричав він, озираючись і бачачи, як літаки розвертаються над степом і заходять прямо на єдину вуличку хутора. – Ви теж!
А ще через мить пролунав страшенний вибух і повітряна хвиля підняла його й кинула вниз.
…Трохим не знав, скільки часу минуло відтоді. Він лежав горілиць і низьке осіннє небо чомусь гойдалося над ним, наче над колискою. А ще просто над ним зависала сива хмара, що обрисами своїми нагадувала вершину вкритої вічною кригою гори, до якої він довго, безкінечно довго, йшов, але так і не зміг досягти її, упав за якихось двісті метрів. Хіба що, може, це і є та вершина посеред Антарктиди, на південному полюсі, досягти якої він стільки мріяв?
Й ось тепер, украй знесилений, лежить за кілька метрів од вершини і дивиться крізь мереживо закрижанілих сльозинок, знаючи, що вже не зможе підвестися і дійти до неї. І ніхто, в цілому світі ніхто, не здатний допомогти йому зараз підвестися і дійти до тієї примарної вершини – Піку Мрії, його мрії… І літак, на якому він, пролетівши над морями-океанами, дістався до цієї крижаної пустелі, лежить зараз десь у долині, потрощений, зведений на ніщо, так само не здатний піднятися на вершину своєї мрії, як і він.
Ось над "горою" з'явився птах. Великий, сильний птах, для якого ця вершина така ж доступна і мізерна, як камінь при битому шляху. Він опускається все нижче, повільно, зависаючи на велетенських крилах, опускається просто на нього, і тепер уже Трохим упізнав у ньому степового орла, що невідомо як потрапив сюди і, напевне, чатує на нього, як на єдино можливу здобич. Але все ж таки звідки він тут узявся?!
… Людські голоси. Якісь команди. Голосіння жінки… І все це долинає із високості, ніби це він лежить у глибокій долині, а люди, що теж невідомо як опинилися тут і, які прагнуть врятувати його, знаходяться на високому крутому схилі й, мабуть, розшукують його. А ота жінка. Чому вона голосить?
— Ей, хлопче, ти живий?!
Трохим повертає голову і бачить перед собою на кам'янистому виступі літнього солдата.
— Живий, — стиха відповідає Трохим, усе ще не розуміючи, де він і що з ним.
— От і добренько, — каже солдат. – От і добренько. Лежи, не рухайся, зараз будемо вибиратися звідти. Головне – не рухайся, зрозумів?
Трохим киває головою. Він зрозумів: не треба рухатись. А чому не треба?
В руках у солдата пасок. Він доточує його до ременя своєї гвинтівки, стає на коліна і, тримаючи гвинтівку за приклад, спускає її так, щоб Трохим міг ухопитися за пасок.