Від холоду йому трохи полегшало, він перестав навіть відчувати власне горло та й борсучиною більше не відригалося.
– А тепер пий! – голос Рябця був на диво владним і розтуливши знову око, Рикуш побачив прямо у себе під носом дерев'яний ківшик з кисерою. Сталося мало не диво: лід, заморозивши горло, перебив і її важкий сивушний дух. Хтозна чому, але коваль послухався свата і відчайдушно перехилив у себе той ківш огидного питва. Кисера пройшла через заледеніле горло, мов звичайна вода: Рикуш навіть її бридкого духу не почув.
– Їж! – Рябець уже тримав напоготові якусь мису з холодною веприною: і коли тільки Доманя встигла її подати?!
– Їж! – ще наполегливіше наказав сват-квасник і Рикуш слухняно взявся наминати м'ясо. Ти ба! Враз щезла огида до їжі – лупив ту веприну, мов три дні голодував.
Пройшло зовсім небагато часу і Рикуш ожив! Посвітлішало в голові, послабли обручі, що її стискали і здивований коваль оглядав свій двір, немов уперше його побачив."Таки я вгадав, – дивлячись повеселілими очима на свата, думав Рикуш, – квасник він! Ич, язю мою немов рукою зняло!"
А Рябець уже лив із глечика в ківш свою кисеру:
– Ось ми зараз, свате дорогенький, доп'ємо її та й до мене – там цілий жбан чекає!
Рикуш не встиг навіть заперечити сватові. Доманя налетіла на них, мов шуліка:
– Досить, квасники! Пуслязавтра жнива, а в нас серпи не точені, барильце для води розсохлося, стодола тече! Учора напоїв, сьогодні полікував – усе, свате! Бо зараз же до свахи піду, нехай вона за тебе вузьметься!
Давно не чув Рикуш, щоб Доманя так валувала... Рябець, зрозумівши, що йому непереливки будуть, вилив свою кисеру назад у глечик і гайнув із двору – аби вже десь у спокої здолати потворне своє питво.
– Неділя сьогодні! – Рикуш як міг, відбивався від своєї водимої. – Буде завтра день і все поробиться. Чи ти хочеш, щоб мене люде затюкали?! Скажуть: коваль, а про Кон забув – хто опусля цього до мене піде?!
І де ж це чувано, щоб жона отак взяла та й спинилася? Доманя бурчала собі й бурчала і виходило вже так, що гірше, ніж у них з Рикушем, по всьому коропському посаду не знайти – в жодному дворі! Що жнива нинішні ганьбою обернуться: хоч лягай та й помирай – ось прямо зараз!
Язя вже відступила зовсім, натомість виникла полегкість – не лише в голові, але й у всьому тілі. Просвітлілий навіть душею, Рикуш не став опускатися до сварки з жоною, махнув рукою і подався геть з двору – в поле, до своєї ниви.
Останній тиждень видався дощовим, проте недільний день хоча й був похмурим, але вже без дощу. Вітер потроху завертав із заходу до полунощної сторони: не сьогодні-завтра мало розпогодитися. В посаді вітру майже не відчувалося, а за Ятрицею, на просторі біля нив його раптові пориви бадьорили ковалеве тіло, остаточно проганяючи будь-які згадки про похмілля.
Ха! Неділя неділею, а таких, як він, бродило поміж нив, своїх і чужих, коли б чи не з десяток. Сам Видута стояв за мостом і, неквапно роззираючись на всі боки, певно, думав одному йому відому старійшинську думу. Шанобливо привітавшись з ним, Рикуш, обходячи польові калюжі, подався до свого жита. Місцями воно трохи полягло та все ж зливою не прибило його до землі, як він того боявся. Зірвавши один колосок, Рикуш тернув його в долонях: "Ще три-чотири дні і зерно посиплеться, – затурбувався він, – вкрай потрібно до четверга на тік перевезти. Невчасно задощило" – майнула було думка, але Рикуш тут же і язика прикусив – пощо Перуна гнівити?! Та ще й перед самісінькими жнивами... Он здійнялася з чиєїсь вівсяної стерні ціла хмара шпаків – гарна прикмета: коли пташині зграї на землі почали пастися, неодмінно на погоді стане.
Жнива! Ким би ти не був – хоч ковалем, хоч стельмахом[343], хоч гречкосієм – для кожного сіверянина цей день, як свято: майже рівне Великодню або Різдву Божича. Бо хліб – основа життя і ніщо не дається людині таким важким трудом, як він. Ним, коли розібратися, усе вимірюється – і ціна залізної сокири, і ціна теляти, ціна штуки платна і ціна кунячої скори, адже, коли немає хліба, залізо чи платно їсти не будеш, зате з хлібом переживеш і нестачу м'яса, і навіть відсутність солі. Все приїдається: риба, солонина; навіть квас може остогиднути, зате хліб ще ніколи і нікому не набридав – на те він і хліб! Ти сам важким трудом підсік пущу, випалив її, викорчував пні, кинув у попіл зерно, молив Богів, аби вони дарували життєдайний дощ і відвели від ниви град та буревій, оберігав свої посіви від потрави звіром і дочекавшись нарешті цього дня, весь тепер перебуваєш в очікуванні тієї щасливої години, коли змолочене і перевіяне жито буде зсипане в зернову яму і втішить твою душу впевненістю, що всю наступну зиму тобі і твоїм домочадцям вже не потрібно буде жахатися голодної смерті – найстрашнішої з усіх, вигаданих Чорнобогом та Марою на погибель людям. Саме через те, що хліб важким трудом дається, не порівняти його ні з ловецтвом, ні тим більше, з риболовлею, та навіть і зі скотарством, хоча скот – то головне багатство сіверян.
– Мати наша Макош! – голос у Шамра, як завжди, був гучний та урочистий: – Возносимо хвалу тобі і просимо прийняти пожертву роду нашого!
Було ще досить темно – ледь почало розвиднюватися, але на капищі біля Плавучого мосту перед кумирами Макоші та Велеса палахкотів жертовний вогонь і поралися кілька волховичів. Видута з Ізборою, Любим з Хорошкою та ще кілька пар найзнатніших городян стояли біля криниці, з хвилюванням спостерігаючи, чи прийме Макош їхню пожертву – чорну курку, що її Щамро саме топив у криничній воді. За куркою у воді опинилися прядиво та добрий шмат вибіленого лляного платна, що його Ізбора виткала саме для цього жертвопринесення, почавши роботу ще тоді, як тільки почало сходити жито.
Дух курки Богиня родючості милостиво прийняла в пожертву, саме ж тіло втопленої птиці було перенесене до кумира, де жертовний вогонь заходився його пожирати; капищем ширився запах горілого пір'я. Тим часом вже добре посвітлішало – час було рушати до ниви. Незважаючи на ранню пору, Короп нагадував розтривожений рій бджіл: з усіх його закутків до полуденних воріт поспішали цілі сім'ї – хто просто пішки, а дехто, чиї наділи знаходилися далеко, навіть підводами. Полуденні ворота були повністю розчинені і увесь цей натовп витікав із них, мов широкий ручай; простуючи посадом, він збільшувався тут удвічі, звивався по кривих вуличках, мов змія, в голові якої йшли Шамро з Видутою та решта тих, що були присутніми на капищі; нарешті він, діставшись мосту через Ятрицю, вихлюпнувся на поле.
Ішли з піднесеним до Сварги серцем, із завмиранням, надією, десь, може, й з острахом, адже звершувався тривалий труд, відкривалася Божа прихильність: з хлібом будемо, чи ні? Жони несли серпи, в полотняних торбинах – ще й обід для женців, мужі – свої горбуші, барила або берестяні туязі з водою, а найбільш передбачливі та хазяйновиті окрім цього ще й великі снопи прив'яленої осоки – на свясла[344]. Також мужі мали при собі зброю – більшість списи, дехто великі ножі, сокири чи мечі. Так було заведено з давніх-давен, адже в жнива Короп ставав безлюдним, коли не рахувати трьох десятків сторожі на його стінах. Хоча після того, як хозари спалили Вишнякове городище, ворожих нападів більше не траплялося, та все ж споконвіку рід у жнива почувався, немов черепаха без панцира: бери голими руками... Через те, за поконом пращурів, і несли з собою зброю – нехай не думають підступні вороги, що перед ними легка, беззахисна здобич!
Напередодні провели зажинки: Ізбора в присутності Шамра та жіночого натовпу пожала перший сніп жита – для Велеса – він стоятиме у стодолі старійшини аж до кінця жнив, а потім зерно з нього під час сівби додасться в насіння; після цього під жіночий спів Ізбора ще й закрутку зробила: жмуток житніх стебел вузлом зав'язала – щоб ніяка зла сила не попсувала на нивах родовичів новий урожай. За тим уже й решта жон розбрелася по полю жати свій власний перший сніп. Нині ж у кожного родовича на ниві душа завмирала в передчутті свята – радо очікуваних жнив.
Усе було зроблено по Кону, як годиться, і родовичі стояли, товплячись, на краю поля, уздовж Ятриці, чекали дозволу волхва на початок жнив. Ледве золотий Дажбожий лик показався з-за лісу, Шамро, вознісши до нього руки, виголосив молитву:
– Дажбоже, Подателю наш, величаємо тебе за твоє золоте тепло, котре так щедро проливав на наші ниви!
– Хвала тобі, Перуне-Громовержцю, – обернувся Шамро на захід, звідки завжди очікували дощових хмар, – за живильне молоко небесних твоїх корів!
– Славимо тебе, Макош, Земля-мати наша, за щедрий врожай! – звернувся Шамро до полуденної сторони і на цих словах вклонився низенько.
– Дякуємо тобі, Велесе, що оберігав наші ниви донині! – Шамро повернувся до полунощі: – Молимо тебе, аби робив це й надалі – аж до наших стодол!
Волхв певний час стояв мовчки, чекаючи, чи не буде якогось знаку від Богів, але тихо було навкруги і навіть жайвір уже не дзюрчав срібним струмочком у синяві Сварги – минало літо. Тоді Шамро гучним своїм голосом знову звернувся до небес:
– Боги наші рідні! І ви, пращури-старотці! Благословіть рід наш жито нині жати!
Усі, хто стояв на полі, і собі звели в щирій молитві руки:
– Благословіть нас!
Жнива почалися: труд веселий, коли врожай, і труд гіркий – за що ця кара?! – коли недорід, чи посуха, чи град, чи буревій.
Видута з усіма своїми домочадцями, хто здатен був, не відстаючи від інших, трудитися на полі з горбушею або серпом, першим з роду вклонився до матінки-землі, тут же й поклавши на стерню перший укіс жита. За давньою звичкою, навіть вимахуючи горбушею, він перш за все думу думав свою старійшинську: про осіннє віче, про тягар влади своєї, котрий не мислив, як скинути, перекласти на плечі когось іншого. Кого? Любима? Який старійшина не мріє, щоб його сина рід обрав на місце отця свого? Боязко... Одна в дурня Любима мрія – боярином стати, над родом вивершитися. А покон?! Ніхто не знає, яких зусиль – волячих часом – доводиться докладати Видуті, щоб тримати сина в покорі та пошані до Кону пращурів. Недарма небіж, Сивер, дорікнув йому розподілом племенщини.