– Збирай дрова й берися до варива, – озвався до Осьми Земледух, закінчивши споруджувати в крутому схилі маленьку кабицю[373] та добувши наспіх зробленим лучком[374] першого їхнього Сварожича, – я ж бо нічліг готуватиму.
"Що б ми без заступа робили?!" – з почуттям задоволення самим собою думав уноша, спритно риючи в схилі під сосною низеньку, але широку печеру для ночівлі. Розпластане під самою поверхнею соснове коріння берегло стелю їхнього житла від обвалу, робота подавалась і доки Осьма в горщику зготувала з пшона, молодого щавлю та дикої моркви запашну юшку, печера в аршин заввишки, три завдовжки і два в глибину була майже готова.
Підвечерявши та розпаливши перед входом до печери невеличке багаття, аби відлякувати вночі хижого звіра, втікачі забралися в своє житло і почуття безпеки серед страшної нічної пущі було для них заслуженою винагородою за всі пережиті останніми днями страхи та сумніви.
– Мислю я, – обіймаючи жону, повагом, як і личить огнищанину, ділився сокровенним Земледух, – що завтра першим ділом вершу сплету. Запримітив отам під кручею гарну місцину для неї – з рибою будемо!.. Ех, отсе б однодеревку сюди – стільки яєць по гніздах. І силець таки наставлю – от побачиш, скоро м'ясо їстимемо!
– З тобою мені вже нічого не страшно, ладо мій, – горнулася до мужнього плеча Осьма, напружено вслухаючись у русалчин плескіт, що доносився від води.
– А потім за житло візьмуся. Піч у тебе справжня буде. Від звіра горожу навколо зведу. Не гірше від людей заживемо.
– Вірю! А я зранку понад берегом торішніх горіхів пошукаю – бачила ліщину; цибульки молодої... Хлібця хочеться.
– І мені хочеться; сухарів у нас, як кіт наплакав, – погодився Земледух, – та щось придумаємо. Потерпіти треба. Хоч і бідуватимемо, проте воля від хліба ситніша.
Стихав вітер. Золоте Ярилове проміння пестило землю, що вже прокинулася від тривалого зимового сну й змагалася з річками за талу воду, з тихим сичанням вбираючи її в себе, аби дати поживу першим зеленим паросткам молодої травички. Ятриця за кілька останніх днів вийшла з берегів і затопила всю свою заплаву, не дійшовши до посаду хіба що якийсь десяток сажнів. Чорні, в світлу цяточку шпаки скрипіли з верб немазаним колесом, підсвистували, шкварчали, чвиркали й верещали на всі лади так, що у вухах лящало; під протилежним берегом Ятриці зібралося повно крижнів, гоголів та гусей – качине насмішкувате "Ках-хах-ха-ха!" і різке та пронизливе гусяче "Га! Га! Га-га-га!" у сотні, певно, голосів глушило просту людську мову і навіть веселий перестук двох молотів у Благовидовій кузні, але не спів унотьок. Бо весною співають не лише птахи, а й люди. Юні дівочі голоси понад Ятрицею виводили чисто та дзвінко:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле,
Молодому козарику
Розлукою пахне.
Попри весну Жилятиній робі Явлині сум чорною пеленою очі застив, залізним обручем груди стискав, гострим ножем серце краяв: подався на волю, втік від Жиляти брат її Земледух, єдина рідна кровиночка на всім білім світі... Одна відрада тільки й лишалася в житті, надія її остання – Слинько, ладо милий, потаємний, але й той покидав нині Явлину.
Валка з кількох підвод купцевого сина Олеся все більше віддалялась, лишивши вже за собою останні житла ремісничого посаду – ще трохи й зникне за поворотом гостинця, сховається за високими вербами, що починаючи зеленіти, стояли в прибутній воді Ятриці. В тій валці їхав за їхньою спільною долею Слинько, їхав надовго – до самих жнив. А як їй, Явлині, прожити тут самій, мов перст?
Пішли козароньки
У чистеє поле.
Стоїть, плаче унотька:
"Вернися, соколе!"
Зітхнувши, пішла в город, навіть не озвавшись до ровесниць, що кликали її водити коловод. Пішла сумирно чекати своєї долі – що Суд присудив, те й станеться в дівочім житті. А так хотілося бути, як всі, – супруженою, заміжньою, матір'ю... Як ніколи раніше, Явлині вільною хотілося бути цією весною!
****
Той, хто зиму пережив, укотре встоявши на прі з Чорнобогом, хто щастя мав радіти Різдву Божича й кому родовичі у Щедрий вечір від серця набажали всілякого добра, хто вже опісля Стрітення з завмиранням серця чекав Великдня й щоденно думу думав – хоч про ниву свою навесні, хоч про ремесло чи інше діло якесь, кого пращури, від Великдня й до Проводів у роду гостюючи, благословили на вдале новоліття, той тепер аж трусився весь за звичною, серцю його любою весняною роботою. Для когось ниву переорати і босими ногами по м'якій земельці ступаючи, яровину посіяти, для когось глини накопати і замісивши її, за гончарний круг сісти, для княжого сотника ж, що цілу зиму промучився зі своїм десятком у ведмежім сіверськім закутку, почати нарешті те, заради чого і був він, власне кажучи, полишений тут великим князем Володимиром Святославичем.
Весь дубовий кряж прибутна вода, піднявши на дужі свої плечі, доставила, наскільки змогла близько, до стін города; коропці, аби й без того важкий дуб натянувши води, не став іще важчим, волами повитягали дерево з Ятриці й вирубавши за наказом городника Озарича дрібний верболіз у розі між річкою та деснянською протокою, захарастили дубом мало не весь простір рогу.
Тепер Рибота стояв на городській стіні та дивився, як той Озарич з вісьмома своїми підручними розмічав межі дитинця, вбиваючи в потрібних йому місцях кілки та кілочки. Рибота, як і кожен новгородець, теж вважав себе древоделею, а побувши кілька літ на княжій службі, ще й був упевнений, ніби добре розуміється на тому, якою має бути стіна дитинця, та як її ліпше зиждити. Тож не подобалося йому ані те, що городник третій вже день підряд кілки постійно переставляє то туди, то сюди, ані перетягування волами дубового кряжа з місця на місце: пощо дарма час марнується? Коли й сказав Володимир Святославич, що застава до Покрови мусить бути зведена, то хіба означає те, що не можна раніше її зиждити? Ліпше осінню годину в запасі тримати, аніж потім перед князем від сорому крізь землю провалюватись. Щось немає довіри до цього городника...
Сивер ніяк не міг ув'язати докупи те, що намислив за зиму. В задумі, в уяві своїй воно завжди виглядає легко та просто, а коли берешся вже до роботи, перевертається все те догори дриґом, мов би й не ламав ти голову стільки днів. Добрий десяток разів стояв він на стіні: отам, де стовбичить тепер – якого біса?! – сотник Рибота і вдивлявся в тоді ще засніжену площину, визначену князем під майбутній дитинець Хоробора. Коли дивишся зверху – так просто! А почнеш кілки забивати, місце під башти визначаючи, – не клеїться замислене, хоч ти що їм не роби! Ех, хто б йому сказав тоді, як у Києві Свенельдів городок рубали, що буде в житті отака робота – у три ока дивився би, примічав усе. Бо коли байдуже спостерігаєш за чужим трудом, то здається, ніби все тобі ясно, а варто спробувати самому повторити і розумієш, що вельми туманно ти все те собі уявляв. І мусиш тоді мислити, перемислювати, заново вигадувати те, що інші давним-давно, до тебе ще, вигадали, випробували і в діло пустили.
А тепер ось кінець терпінню таки настав і Сивер раптом порішив: "Та досить мені тут гратися! Вже як вийде." Зиркнув знову на стіну, а Рибота і з місця не рушив, стоїть, ди-и-ивиться... Дивися, дивися, новгородче, око княже невсипуще. Треба, мабуть, завтра гривну княжу почепити – аби не забував сотник, хто є хто. І вже зовсім заспокоївшись, присів на окоренок перепочити. Родовичі на його загад розтягували уздовж майбутньої стіни кряжі для зрубів городні: працьовиті воли тільки сопіли, повільно тягнучи по піску важке дерево, погоничі ліниво погейкували і Сивер усміхнувся в бороду: ото вже лютує той Рибота на таке дивлячись! Йому по молодості хочеться, певно, аби тут вже весь Короп був, щоб усі не ходили, а бігали, та нині сівба і з сокирою робота почнеться хіба після Русалій. Потерпить сотник.
... А красуня Ляля[375] в білій, чистій, мов сніг, льняній сорочці, рукави котрої вбрані в зелень рясту, стрункий дівочий стан перевитий тонким вербовим гіллям, у вінку з перших весняних квітів, щедрою рукою дарувала всьому сущому при Роді перше справжнє весняне тепло і кожному, хто перезимував, вселяла надію на ліпше життя. Невидиме оку весняне птаство щебетало й висвистувало звідусіль і вже людські, переважно молоді, голоси то тут, то там вторили йому легким, веселим закличним співом; п'янке повітря бентежило, незважаючи на вік, всякого, хто вдихав його на повні груди; прибутна вода, що оточила город з трьох боків, виглядала синім безкраїм морем і радувала городян майбутнім достатком сіна та льону – весна повертала Дажбожих онуків до радощів літнього буття.
Ярилове проміння пестило плечі та шию Сивера і він не витримав, зняв свитку. Синя Сварга і синя прибутна на лузі, перша, у вершок іще, зелена травичка попід стіною, там, де зовсім недавно, восени, ручаєм лилася кров, а Смерть десятками лічила здобич, – нині ж була особлива, весняна радість, що ширилась світом від співу тих, хто не міг, якби й хотів навіть, від нього стриматись – птахів та людей – все це зродило в Сиверовій душі благостині й прогнало геть останні сумніви: "Зведемо городок! Теж мені дивина. Ми що, найгірші на Русі?!"
****
Люде не звірі, на одній рибі або на м'ясі не проживеш. Яким би багатим не був коропський рід на товар – гов'ядо та брав і на деснянську рибу й борового звіра чи птицю, а все ж без проса, ячменю, вівса, гороху, бобів, само собою, жита, віднедавна й пшениці, без городини – ріпи, моркви, буряка й цибулі прокорм його був би вельми вбогим та нужденним. Тому, хто хліба скуштував, ані риба, ані м'ясо без нього вже і в горло не полізуть.
Від появи перших сходів яровини до жнив минає двадесять і один тиждень, або сто, двадесять і ще шість днів. Пращури, – котрі рідними Богами породжені були й бачили початок світу, а тому все відали, про все на цьому світі знали, усьому живому й неживому імення дали, для своїх нащадків Кон у Яві провели й жити по ньому навчили, – такий покон їм лишили: коли ячмінь сходить, коли яровина в стебло йде, коли жито цвіте, а ще як колос його наливається – кожного разу просіть, Дажбожі онуки, дощу й роси у вил.
Вили-берегині[376], тридев'ять сестрениць – духи води, поля, лісу й повітря, є скрізь: ті, що русалками звуться, живуть як в річках та криницях, так і в полі, серед жита чи овесу, перші з них зазвичай чинять людям зло, а другі, польові, можуть до них і добрими бути; ще є вили лісові – їх мавками нарекли; котрі ж у повітрі витають – повітрулі – ті до людей добрі завжди.