Самовіддані наші пташки-улюблениці! Нізащо не покинуть рідну землю, навіть люті морози не змусять їх це зробити.
Сумно було б без них, майже безголосих; зате цієї осінньої пори як тільки гріє людську душу тихесеньке синиччине "Цінь-цінь! Тінь-тінь!", а вже ж її березневі переспіви "Кидай сани, бери віз!" знаючі люди цінують, мабуть, не менше, ніж солов'їне травневе "Тьох-тьох!", бо вони вселяють у нас віру, що Весна-красна вже не за горами, буде і на нашій вулиці свято!
Ну, нарешті! На довгій вудці ожив поплавець – пустив по воді бум-бум-бум! – кілька великих кіл і затих. Еге, неспроста це, ні! Чатую – восени просто так нічого не буває. Хвилина проходить, друга – нічого.
Треба подивитись, що там і до чого. Горошина на місці, аж вилискує, тільки трішки стягло її з гачка, – відкрилась цівка, – непорядок. Хтось надто перебірливий, горошина, бачте, йому не сподобалась. То, можливо, захочеш скуштувати м'якесеньку, переварену? На гачку вона тримається слабенько, зате саме така може сподобатись привереді. Ну, давай...
Ага!! Пішов вглиб поплавець. Пішов так без зупину, що здається, захотів дістатись самісінького дна. Р-раз! Ого! Немов у дуба вп'явся гачок... Невже корч?! Скільки вже тут ловлю – жодного разу такого не траплялось...
А "корч" рушив з місця – оце так! Яке велике! Вудка зігнулась, немов лозинка, невже знову сазан? Ні, не схоже, ніяк не схоже... Великий в'язь? Різних ловив, понад два кілограми траплялись – не схоже... Не те, щоб сильне, не те, щоб моторне – більше схоже, що просто важке, хоча і сили йому не бракує, он як тисне: гінчик вже кілька разів тьопав об поверхню води. Воно не пре, як сазан, при самому дні і проти течії, не шарпає рвучко вудку, як в'язь, просто раз по раз так сильно натискає, що якби не замінив позавчора волосінь на товщу, то вже б тільки луснула.
Що це я тут гадаю – хто та хто? Іншу вудку треба виймати – звільняти простір для змагання. Сяк-так, лівою, через праву, зайняту вудкою, майже смикаю її проти всіх правил, майже кидаю на вербу, де ще недавно хазяйнували синички – потім розберусь.
Вже не такі сильні потяжки, тільки висне, неначе гиря і потихеньку все ж таки піднімається догори, ходить десь уже впівводи. Підсвідомо я вже знаю, хто це, тільки не промовляю його про себе – не до того. В голові лише одна думка: " Тільки б не зійшов... Не поспішай... Не поспішай..."
І коли через кілька хвилин із глибини уповільнено проявився широчезний мідно-бурий бік і знову щез у темряві невідомості, з моїх губ сам собою зірвався тихий посвист: "Оце так лящ!". Після цього вже все пішло звичним чином, тільки часу забрало чи не вдвічі більше, ніж звичайно.
Але ж і великий який! Ось він лежить вже зовсім нерухомо на поверхні і тягнеться за волосінню із піднятою над водою головою, з витягненими в трубку губами, до моєї підсаки. Вперше за стільки років видається вона мені занадто маленькою проти здобичі, яку має прийняти в себе. А що, як не ввійде?! Я не зможу взяти його тут без підсаки – з берега одразу ж починається глибина і цілі зарості череди над самою водою. Зачепиться за них волосінь – все, пиши пропало...
Лящ вже над підсакою, майже закрив її собою, – оце так! – я піднімаю сітку догори ( а що ще залишається робити?) і бачу, як над самою поверхнею води широке лящеве тіло балансує на металевому обручі. Ніс вперся у нього біля самої ручки, високий спинний плавець не дає рибині провалитися в глибоку сітку – серце у мене, як колись в дитинстві, завмерло, і в грудях щось похололо: якщо зійде оцей здоровань – повік собі не пробачу.
Секунди, чи навіть якісь частки секунди, тягнуться неначе хвилини, моя рука вже відмовляється тримати на довгому держаку таку вагу, я неначе занімів і, здається, вже відсторонено, мов би це і не я, дивлюсь, як лящ загинає догори широкого свого хвоста, ось зараз він вдарить ним по воді і що тоді станеться, вгадати неважко, аж раптом – бриннь! – гачок вилітає з риб'ячого рота, вудлище розпрямляється, напруга в правій руці щезає, а здоровенна трикутна голова із втягненими тепер вже губами раптом провалюється вниз, хвіст ще якийсь час стримить націлений прямо в небо, а потім все важке риб'яче тіло пірнає вглиб і ліва рука, через те, що так миттєво зник непідйомний тягар, сама собою смикає ручку підсаки догори.
Не надто високо, лише на глибину сітки, бо на її дні лежить кольору старої темної міді широчезний лящ із коричнево-бурою спиною і одразу ж, ледь тільки опиняється знову на поверхні, зо всієї сили лупить хвостом по воді. Та це вже не має ніякого значення. Я прямо по поверхні швидко підтягую підсаку під самий берег, піднімаю її держак до неба, схопившись на рівні ноги, виймаю сітку з води і не знаходжу нічого кращого, як прямо з нею одразу ж видертись на кручу, добре, що тут вона зовсім низенька. Нагорі моя стихія, а не його, мені зараз необхідно отямитись і прийти в себе після пережитого хвилювання.
Весняні води промили тут мало не рівчак: і в попередні роки навіть у червні, коли рівень води тримається ще досить високо, деснянська вода, переливаючись через низьку кручу, бігла тут вимитою низинкою прямо в Острів. "Звідси вже не втечеш!", – заспокоюючись, думаю я.
Але ж і здоровило! Всі, будь-коли спіймані мною лящі, були, як мінімум, вдвічі менші від цього! Поталанило... Спасибі тобі, матінко-Десно!
Я тримаю підсаку обома руками прямо за обруч і дивлюся на свою неочікуваних розмірів здобич, котра вже затихла і не ворушачись, лише час від часу відкриваючи зябра, лежить, зігнувшись, у сітці. Скільки він важить, цей лящ? Ну точно більше чотирьох кілограмів, можливо і всі п'ять! Авжеж, он луска мало не з карбованець.
Лише тепер помічаю, що на моїх чоботях налипли цілі пласти розмоклої після заморозку глини, а штани не лише густо всіяні насінням череди, яке попричіплювалось до них з усіх боків, але й вимазані на колінах темним глеєм. Де воно все це взялося? – нічого не пам'ятаю... Дарма! Все несуттєво. Не варто картати себе і за той шум – це ж тобі не кілограмовий лящ узяв: ледь у підсаку пройшов!
І заспівала моя душа! Кудись подівся вранішній осінній холод – тепло стало, як влітку; луг навколо наповнився чарівним співом – дивні мелодії линули звідусіль, прославляючи мою рибальську вдачу; низьке ще сонечко пробилось раптом крізь густі осикові хащі та пожовкле кленове віття і заходилось пускати свої бісики прямо мені в очі. Все навколо вітає переможця і цей переможець – я!
Хтозна скільки часу, можливо, цілу годину знадобилось мені, аби заспокоїтися, сяк-так почистити одяг та взуття, запроторити ляща до торбини, в якій він ледь-ледь помістився, торбину сховати в рюкзак, а рюкзак надійно почепити на вербовий сучок, що стримить із стовбура поваленої верби правіше від мене, розібратись зі своїми вудками, привести їх до ладу і закинути в призначені місця, знову закришити місце і, вже цілком заспокоївшись, все зробивши, знову поринути з головою в рибальське очікування.
Вітру поки що немає, але випари над водою майже щезли, бо сонечко все-таки робить свою справу і в повітрі стало відчутно тепліше. Навіть вода в Десні посвітлішала, позбулась того важкого, майже свинцевого відтінку, який буває холодної пори року. Знову навколо мене цілковита тиша, неначе і не вирували тут ще годину назад рибальські пристрасті. Коли дивитися лише на воду, може здатись, що за останні кілька місяців нічого тут не змінилось і нині ще літо: так само замислено плине Десна і крутить войки, і тче нескінченне своє, найтоншої роботи, шовкове мереживо... Одне лиш вузеньке, бурого, з темними цяточками, кольору, вербове листячко, що часом пропливає по воді та плямисті барви осені і прохолодне повітря нагадують, що на Десні жовтень і недовго вже залишилось тобі тут розкошувати.
На лузі о цій порі не побачиш тієї урочистості, яка зустрічає тебе в лісі, жовтневі кольори тут набагато скромніші, навіть бідні у порівнянні з яскравими шатами якого-небудь узлісся: лісова природа, що весь час, починаючи з кінця травня, програвала у видовищності луговій, нині на короткий час, на якихось два тижні, беззаперечно бере гору і хизується, виставляючи напоказ всьому світові своє вельможне убранство – мовляв, ось яка я, королівна!
Луг не вступає у цю давню суперечку з Лісом – кожному своє, як і в людей: одна замолоду затьмарює своєю красою всіх навкруги, а інша – в зрілому вже віці та старості зачаровує своєю величчю і гордовитою поставою.
Рибалка ж свій Луг любить самовіддано та незрадливо за будь-якої погоди і в будь-яку пору року. Любов чи не єдине почуття, котре робить людину по-справжньому щасливою, незважаючи на всі обставини, а коли до всього цього у твоїй рибальській торбині лежить здоровенний лящ, якого ще жодного разу в житті не доводилось ловити, і ти пережив хвилююче змагання з ним, вийшов переможцем у непростій боротьбі – тоді все навколо стає просто неймовірно красивим. Дивлячись на навколишній світ залюбленими очима, ти майже дивуєшся: як же це так може бути, що раніше цієї краси незрозумілим чином не помічав?
Ось вона, перед твоїми очима, незрівнянна краса деснянської осені, майже сувора, трохи навіть аскетична, відмінна від чар молодої, в шаленстві та нестримності, весни, від звабливості показного, аж занадто через край, літа. Вода плине строго та зосереджено, немов думу думає, тільки їй одній підвладну і зрозумілу; повітря аж ніяк не балує теплом, зате бадьорить та спонукає до дій; лише сонечко, всіма улюблене сонечко, тихенько, неначе крадькома, потайки від інших, з самовідданістю старенької мами пестить щоку ніжною своєю ласкою, котра тепер у стократ приємніша, ніж його, часом надмірні та обтяжливі, літні пестощі, які так схожі на любов молоденької дівчини. Понад самою кручею стоять шеренгами молоді високі верби з поріділими кронами: вдивляючись у деснянські води, вони чи сумують за втраченою вже частиною своєї пожовклої зелені, чи віддають належну шану загиблим своїм товаришкам, які ціною життя стримують руйнівні пориви ріки. А можливо, печаляться про те, що наступної весни багатьом із них також доведеться покласти буйні голови в деснянську воду?.. Осіння печальна тиша додає цій красі якоїсь особливої втаємниченості, здається, тут сам невидимий Дух Десни спостерігає за тобою суворим поглядом старого сивого козарлюги з-під густих кущуватих брів: " Ану ж бо, погляну я на нього, що він за один, як поведеться?"
Мовчать поплавці.