На більше, на втечу завгосп не спромігся.
Оце тобі й пан...
Опришок підступав до нього поволі, з помстою він не квапився, та, власне, думка про помсту зниділа в ту ж мить, коли уздрів людину без батога. Щоправда, пащеку Рудий не стулив і не приховав нагострені пазурі, та це не був вираз наступу, була це заціпеніла маска подиву. Бо як не говоріть, а Опришок уперше в житті розгадав припадком таємницю, до цих пір для нього недоступну, що людина теж начинена по горло страхом, кволою безпорадністю; людина, виходить, сильна лише супроти боягузів. І ще одну загадку, як горіх, розколов сьогодні Рудий Опришок. У добутому ядрі найсмачнішим було розуміння, що він, Рудий Опришок, теж може наганяти на когось жах, що він-таки ведмідь, а не віхоть соломи. "Не має значення, через які біди прямував я до цього пізнання, головне, що прийшов",— тішився Рудий Опришок.
І ведмедеві в цю ж хвилину закортіло випробувати власне відкриття: нагода ж бо є... людина очікувала приречено, досить тільки мацнути лапою по її виду. Гарасим ждав помсти, припертий до одвірка. Ні живий ні мертвий завгосп пробував помазати губи посмішкою, мовляв, ведмедику, не будь дурний, ми з тобою ніби якісь приятелі, а мій батіг — це лише жарт і трохи постраху. В мене, ведмедику, така служба, мушу всюди оком кинути, наді мною теж директор сидить і порядку вимагає. А ти як думав, га? Гадаєш, мені солодко? Коли-м тебе вперезав раз-другий, то це тобі на хосен, а в мене, бігме, серце краялося на кавалки, але мус — великий чоловік. Отже, Рудий, не скали на мене око і не гостри зуб, ти ліпше мого директора з'їж, він бездітний, а в мене дітей повна піч.
Я не стверджую, що Рудому Опришкові вдалося вичитати з Гара-симового позеленілого обличчя якраз таку балаканину, скоріше, мабуть, ні, зате Опришок побачив Гарасимову ницість, і це, видно, потішило ведмедя. Він сказав собі: помста сьогодні таки звершилася. Рудий вихопив з рук завгоспа батіг, понюхав пужално й спробував на зуб ремінні гудзи; пужално в лапах не трималося, падало на долівку, ведмідь піднімав його довго й незграбно, цим скористався Гарасим, який тим часом оклигав; у миг ока він опинився за порогом, тепер повеселів і нахоробрився — за плечима стелилися тисячі доріг до втечі. Він п'ятірнею стер з чола піт, розправив плечі і заверещав на всю Залізну Пастку:
— Йой, люди, ведмідь мене ріже!!!
Ох...
Ведмідь на крик не зважав, він нарешті приловчився тримати пужално в обох лапах і вихитався надвір. На його пащі гніву не карбувалося ні рисочки, зник і подив відкриття, Опришок увесь світився ясною привітністю, в очах таїлися збитошні смішинки. Мовляв, якого дідька лисого, вуєчку, писок дерете, ніхто вас різати не збирається, бо доторкнутися до вас бридко: смердите, ніби вас з гною витягли. Та для науки, бігме, варто вишмагати вас оцим пужалном, аби пам'ятали, як воно болить. Ану, вуєчку, міх-мах, спускайте штани.
Гарасим пирснув з місця, як молодий лошак. І волав на допомогу безперестанно.
Волання, видно, розбудило діда Конопельку, старий кинув на рамено дубельтівку й поспішив на поміч. Гарасим одним оком пасся із-за шеда на Опришка, а другим зорив на Конопельку.
— Видите, діду, який трафунок. Ану пальніть драбузі межи очі. Ану...
Дідо Конопелька тупцював на місці, рушницю з плеча не знімав, пильно вивчав бойову ситуацію, очі жмурилися у брижах зморщок, стежачи, як Опришок підкрадається до шеда. І, певно, смішно виглядав Рудий з трофейним батогом у лапах, і, певно, розпізнав дідо ведмежу гру, бо по-півнячому замахав руками й беззубо захихикав:
— Аби тебе, Опришку, качка копнула. Га, таки направду заповзявся вибатожити нашого завгоспа? — аж підстрибував з утіхи.— А чо не зашкодить. Тільки ти, Гарасиме,— крикнув завгоспові,— райтки* скинь, бо матеріал ще, певно, довоєнний, тепер такого не купиш.
Гарасимові було, однак, не до сміху, ведмідь не припиняв погоні, мусив завгосп перебігати від шеда до шеда, у перервах між перебіжками покрикував на діда:
— Мой, діду, замкніть писок і стріляйте, бо шляк вас ясний трафить!
Дідо його наказів не слухав, Рудому Опришкові навіть здалося, що Конопелька підморгує йому і заохочує досипати ляку в Гара-симову пазуху; ведмідь обертав усю вранішню історію у дитячу забаву; хотів обернути, бо ось-ось дідо Конопелька лусне металевим буком по голосній гільзі, що означатиме початок сніданку. Снідати ж Опришкові треба доконче, бо перебув важку ніч, вибігався й нато-мився, як хорт, тепер коня з копитами з'їв би. А того коня, ну, не цілого, а бодай добрий кусень принесе цей же таки Гарасим, отже, пора забувати про біль, ненависть, дивні відкриття і веселу біганину поміж шедами, хай, вуйку Гарасиме, усе зостанеться між нами, як було до вчорашнього дня...
Не так міркував завгосп Гарасим, пан над природою не міг подарувати ведмедеві свого переляку, а лапанку поміж шедами розцінював як замах на його життя. Короткими перебіжками, а попід шедами — пластунським плазом він допався до діда Конопельки, бистрим рухом здер з його плеча дубельтівку.
І враз переродився завгосп Гарасим, уже він не горбився, і вже більмаки не шмигали, як миші, винюхуючи шдлину. Зброя повернула йому панську впевненість.
* Штани
Опришок кліпав спантеличено очима, переміну вловив відразу, якусь хвилину по-дитинячому очікував усміху Гарасимового, який означав би: "Я, Опришку, теж умію жартувати". Та усміху ведмідь не дочекався, людина притисла загрозливо до плеча кований залізом приклад... а око людина скалила на мушку.
Маленька чорна цятка на цівці рушниці підповзла до Опришко-вого горла, цівка свердлила його чорними, дірками, й він аж тепер зрозумів: гра програна, людина забави не прийняла, предковічний закон, що шумує у крові, мав слушність: небезпечна людина й до помсти охоча. І промелькнув в Опришковій голові жаль, що в повітці не скористався доброю нагодою та не всипав Гарасимові бобу, тепер це каяття ні до чого, тепер шкуру треба рятувати, поки ціла.
Опришок задкував боком-боком, косячи очима на рушницю, з рушницею жарти погані, хоч і божився Михасько, що вона завжди порожня, як потріскана бузинова пукавка. Гарасим, однак, додолу її не хилив, тримав напоготові і раз у раз зводив курки, хотів-таки Гарасим звести з світу Опришка, аж губу від старання прикусив, а курки залізно дзьобали порожні цівки, дідо Конопелька хапався руками за живіт і кепкував:
— Мой, Гарасиме, дивися-но, аби-с ведмедеві у хвоста не вцілив, бо завстидаєш 'го на всю околицю.
Дідова звичка тримати рушницю ненабитою нині порятувала Опришка, він дозадкував до сітки, а потім — гульк у Ліс. Далеко не відбігав, дотрусивсь до чагарників і знесилено впав на траву.
Довго Рудий Опришок відлежувався у чагарниках, лісове зело спивало з нього страх... лісове зело мало цілющу силу, воно також гоїло напухлі батогові пруги і шепітливо заколисувало до сну. Ведмідь гладив лапою прим'яте зілля, мовби воно розуміло його вдячність. Найкращі косиці, що поблимували, мов вогники поміж травою, він зривав і пхав у ніздрі — нюхав. Червоні вінчики мовби пахли медом од диких бджіл, приємна згадка про мед настроювала на мінорний лад, він прижмурював повіки, кличучи в гості сни — повні-повнісінькі маминою білою хусткою і гладущиками меду; сонце припікало в загривок, лісовий легіт повивав ведмедя спокоєм і клав у зелену колиску; над Опришком різьбилося тремтливе листя дерев, вище дерев пливли кудись білі хмарки, а над ними дзвеніло синім куполом небо.
Опришок упізнавав і не впізнавав Ліс; нічний Ліс лякав його стра-шидлищами і штрикав попід ребра патиччям, а цей, вранішній, ріс лагідний і пестливий. Опришок думав, що вранішній Ліс має нічного брата, патлатого, чорного, непривітного, нічний брат тепер спить, а вранішній при сонці панує. Так воно було чи не так, але в цьому Лісі жило щось і від діда Конопельки, і від Михаська; он на дубі кора репана й потріскана, як Конопельчині руки, а тут косиці з-поміж трави повитикались і синьо виблискують росою, наче Михаськові очі. А берези в білі сорочки повбиралися... у Михаськової мами сорочка теж біла.
Фантазував Опришок.
Було йому в Лісі добре, тому й фантазував, олюднюючи його. Коли ж зрідка напливали спомини про Гарасима... він обертав злого Гарасима в білу кульбабку; вітер подув, закинув кульбабку на хмару: сиди, чоловіче, там і не паскудь красну землю.
Так собі жадав Опришок.
Біла хмарка з білою кульбабкою попливла-полетіла. "Може, хмара струсила кульбабку на бескеття... на бескетті згине лютий Гарасим... і хай собі гине, а я ще погойдаюся у колисці, потім щось з'їм і поволі почвалаю до країв заповітних... ті краї геть чисто забудовані ведмежими таврами... Кличуть мене ведмежі краї".
Опришок присів, веселим поглядом обмацав навколо себе поляну і, форкаючи ніздрями, несподівано зажурився: "А що ж їдять ведмеді в цьому райському лісочку?" Ще вчора їдою не сушив собі голови, у Залізній Пастці про нього турбувалися люди. "Та цур і пек Залізній Пастці, я вольний козак, що схочу, те і з'їм, ну, приміром..."
На всіх чотирьох викотився на поляну і... не знав, що вхопити на зуб. Нічим їстівним тут і не пахло. Ведмідь не на жарт стривожився, бігав по галявині, обнюхуючи дерева і розкопуючи пазурами струхлявілі пеньки. Пробував скубнути сині косиці — терпкий сік не смакував, обнишпорив він також сусідні поляни — нічого ніде — ні лика м'ясного, ні шматка кістки.
Розгубився від несподіванки і зажурено чухав загривок. Ліричний настрій розвіявся, у череві гарчало, мовби там пси гарцювали, а виходу не знаходив, бо міг напхати черево хіба що пашею. Але ж бо він не коза директора Залізної Пастки, яку щодня припинали в кутку і вона щодня викошувала бородою шматок мурави. Найганебнішим було в його становищі те, що, правду кажучи, Рудий Опришок зовсім не знав, чим годуються ведмеді на вольній волі.
"Хоч би на цьому безлюдді трапилася добра душа, вона б порадила",— роззирався Рудий на всі боки.
Подія, як самі знаєте, відбувалася у казці, тому нічого дивного нема, що не встиг ведмідь і подумати про добру душу, як на його щастя вигулькнула з корчів Стара Лисиця. Якусь хвилину Лисиця стояла закам'яніла, бо досі у своєму Лісі ведмедів не здибала, лише згодом опам'яталася:
"Мара то цвинтарна, а чи таки направду ведмідь — не втямиш,— подумала.— Але ліпше буде, коли на всяк випадок дам ногам знати".
Та тільки-но про це подумала, як Рудий Опришок гаркнув на Лисицю, аж у тої підкосилися ноги:
"Мой, ану не рушся з місця.