І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести "Зірницю" із нашим загоном, та ще й на нейтральній території, усі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей — закон.
Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.
— Геть міжтабірні перегородки! — рішуче почав він і підскочив на місці.— Не будемо замикатися в собі! Справжня піонерська дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! — Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас.— І тому,— Микита звівся навшпиньки і крутнув головою,— наш четвертий загін пропонує провести "Зірницю" разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий — проти вашого! Природним кордоном розташування наших частин буде річка. Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.
Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще сказати розумного, а тоді додав:
— Отже, якщо ви згодні — скажіть, а не згодні — не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже — програли.
— Річка? Човни? — першою подала голос Ірина Василівна.— Та вони ж усі перетонуть! — І поглянула на начальника табору.
— Що ми, маленькі? — закричали ми.— Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?
Та й Олександр Миколайович сказав:
— Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.
Ми також не заперечували і взялись до обговорення.
— Я пропоную от що,— знову заговорив Микита.— Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки,— її видно здалеку,— а позаду — до дороги і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз напроти. Якщо хочете — можна зараз піти й подивитись.
— Що ж ми зараз побачимо? — спитав Юрко, наш голова загону.— Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.
— От і добре,— кивнув Микита.— Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій берег. Наші погони — зеленого кольору, наші — синього. Підпишіть оцю угоду в двох примірниках, і — по руках! — Він підсунув Юркові два аркуші паперу.
Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.
— От і чудово! — зрадів Микита.— Підготовчі роботи можна починати завтра. Тож рийте окопи всякі, укріплення — будь ласка. До зустрічі!
Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.
— Щось він мудрує,— сказав Митько.— Якось воно дуже швидко. Сюди — туди, ви тут — ми там, "окопи рийте", утік зразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.
— От завтра й подивитесь,— Ірина Василівна нам,— а зараз — ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.
Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину ріки...
— Ось, я ж казав! — Митько кричить.— Дивіться!
Поглянули ми на той бік... А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.
— Я ж казав,— Митько гарячкує.— Недаремно він і свою угоду підписати спішив.
— Еге,— Юрко почухав потилицю.— У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут — вузенька смужка. І сховатися ніде.
— Так і їм же нема де! — Генка на це.
— А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося — одразу видно.
— О-о, то бита голова! — посупився Митько.— Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.
Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.
— Ясно, що в глиб ворожої території по відкритому не побіжиш,— сказав Юрко.— Справжній ліс за лугом починається, а ближче до нас — оця смужка од вигину ріки. Ну, а з того краю метрів сімсот — вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на де і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.
— Треба їх перехитрити,— запропонував Генка.
— Відкрив Америку! — Юрко йому.— А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки — кажіть одразу.
Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть сказати, що їх не було зовсім.
— Ми вже зголодніли,— подав нарешті голос Генка.— Може, по обіді щось придумаємо?
Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.
— Знаєте що,— сказав надвечір Митько.— Пішли ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.
— І я з вами,— схопився Славко.
— А ти сьогодні грав на акордеоні? — запитав я.
— Ще ні,— зітхнув Славко.
— Ну, так не можна, не можна! — підхопив і Митько.— Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він, замість того щоб грати, побіжить кудись на річку.
— Ану вас! — одмахнувся Славко.
— Отож! — сказав я, і ми втрьох гайнули з намету.
Їдемо берегом, розмовляємо, коли бачимо — за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.
— Цікаво! — каже Генка.— Хто б це міг бути?
Підходимо ближче, а тут з-за дерев вискакує отой рудий із "Сміливого".
Відштовхується й сідає на весла.
— Це ти! — Митько кричить.— Шпигунити, значить?
— Я! Я! — єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.
— То ти вистежувати сюди приїздив? Шпигунська пика!
— Приїздив-приїздив,— він нам так нахабно.— Умовами не заборонено. Е-е-е! — і язика показує.
— Бачили ви таке? — обурився Митько.—"Не заборонено!" Ач! "Ви,— каже,— окопи рийте, укріплення". Для того, щоб потім усе визнати. "Не заборонено!" Не забо... Ану, стривай-стривай... Зараз, зараз...— стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.
— Придумав? — з надією запитав я.
— Придумав,—полегшено зітхнув мій друг.— Після вечері скличемо загін і все обговоримо.
* * *
— Завтра,— почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику,— усі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном "Сміливого". Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивимось правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином, і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховати прапор вони будуть у тій частині лісу, що знаходиться ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, у глибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?
— Гм, по-моєму, теж,— тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).
— Але водночас,— продовжував Митько,— наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.
— Гм, скидається на те,— погодився Юрко.
— Але ж треба ще й нападати,— вів далі мій друг,— і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.
— Правильно! — кивнув Юрко.
Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!
— Тож тепер скажіть — що можна придумати в такій ситуації?
— Я вважаю,— заговорив Вітька,— що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор і — назад. Це єдино правильне рішення.
— Це ще треба знайти їхній прапор,— озвалась Люська.
— А в цей час,— докинув і я,— їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін зараз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.
— Тоді,— Вітька каже,— єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.
— Можна,— Наталка на це,— але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.
— Правильно,— погодився Митько.— Оце і є єдино правильне рішення.
— А я хитрість придумав,— каже Генка.
— Ану-ну,— зацікавились ми.
— Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди — ведмедів чи кабанів... От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А "зелені" хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них уваги.
— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.
— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька.— Уявляю собі картину! Та "зелені" одразу здогадаються.
— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед,— Генка знову,— і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.
— А назад як же? — Митько питає.— Чи вони через ріку попливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?
— А це кабани... Ну, переселенці,— не здавався Генка.
— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.
— А в тебе взагалі ніяких,— Генка йому.— Не хочете — як хочете.
— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.
— Сьогодні, годин зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна "зелених", отого рудого.
— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.
— Проаналізувавши цей факт,— і вухом не повів Митько,— ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт...
— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни.— Ну, та зараз я вас лаяти не буду,— вона навіть посміхнулася.— Продовжуй, Митю.
— Ось що я пропоную,— повів далі Митько.— Ми із Сергієм і Генкою,— можна й ще когось четвертим, більше пліт не візьме,— перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше річку і направляємось у глиб ворожої території.