Привіт, Синичко!

Стельмах Ярослав

П'єса на дві частини

ДІЙОВІ ОСОБИ

Мама.

Тато.

Сергій, син

О л я — учні десятого класу.

В і т ь к а

Бабуся.

Клавдія Миколаївна — директор школи.

А також:

Голоси учнів.

Голос Ніни Платонівни, класного керівника Сергія.

Наші дні.

ДІЯ ПЕРША

Вітальня майже нової квартири. Праворуч — стінка. Ліворуч, коло дивана, — довгий низенький столик, що тепер у багатьох сім'ях править і за стіл обідній, не кажучи вже про чайний. Два крісла

Не обійтись без телевізора. Само собою, торшер. Ліворуч — двері у кімнату батьків, прямо — двері у кімнату Сергія, двері праворуч ведуть до передпокою, кухні і т. д.

З кімнати Сергія линуть по квартирі звуки біту. На те й магнітофон.

На дивані Бабуся читає газету. Д

звонить телефон.

Бабуся (бере трубку). Алло! Здрас... Удома. Зараз. (Оскільки слабкий закличний звук її крізь звукові хвилі все одно не проб'ється, підводиться й прочиняє двері в кімнату онука, відпрацьованими жестами показує — його до телефону.)

Магнітофон одразу вмовкає.

З кімнати вибігає Сергій, хапає трубку.

Сергій. Алло! (Пауза.) Ага. (Задоволений почутим або й просто радий голосу співрозмовника. Але будемо більш точними — співрозмовниці.) Зараз? Так. Де? Гаразд. Звичайно, буду. (Обертається до Бабусі спиною, цмокає губами коло самої мембрани, надсилаючи телефонний поцілунок. У відповідь, певно, чує те саме, бо знов усміхається.) Все. Біжу. Щасливо! (Кидається до своєї кімнати.)

З дверей праворуч з'являється Мама. На ній фартух.

Мама. Уже біжиш?

Сергій (вільно й розкуто). Звідки ти знаєш?

Мама. Ну, раз музику вимкнув, значить уже біжиш. Уроки на завтра зробив?

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Цілісінький же день магнітофон не вгавав.

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Поїси?

С е р г і й. Ні, я не голодний. Мам, дай карбованця. На кіно

Мама. Держи. (Дістає із сумочки.)

Сергій. Дякую. (Цілує матір.)

Мама. Хоч пізно не приходь. Ключ узяв?

Сергій. Ага. (Заходить до своєї кімнати. Тут таки виходить у вітальню.)

Мама повертається на кухню. 3 дверей ліворуч з'являється Тато.

Тато. Що, йдеш?

Сергій. Ага.

Т а т о. А уроки?

Сергій. Ну та-ат...

Тато. Що? Що "та-ат"? Цілий день музика не вмовкала!

Сергій. Нам на завтра мало зовсім.

Тато махає рукою і прямує знов до своєї кімнати, тим паче, що фінал розмови був йому відомий з самого початку. Незважаючи на давні і, як здається Татові, принципові розбіжності у поглядах стосовно навчання, він із своїм дитям теж у контакті, скажемо більше: батько навіть пишається сином, вважаючи, що син у сім'ї, а надто єдиний, — це вже говорить само за себе. Проте останнє не перешкоджає Татові починати довгі суперечки на тему виховання. Справедливості ради зазначимо, що гору завжди бере Мама.

С е р г і й. О, тату, дай карбованця. На кіно.

Тато (дістає з кишені). Тримай. (Підкидає в повітря металевий карбованець.)

Сергій (ловить гроші). Щасливо, тат!

Тато (вже із своєї кімнати). Та приходь додому, як усі нормальні люди, а не серед ночі.

Двері за ним зачиняються.

Бабуся (посміхається). Що, й з мене карбованця?

Чи варто й говорити про стосунки Бабусі й Сергія.

Сергій. Не, поки вистачить. У мене ще твій учорашній зберігся. Ну, бувай, ба!

Бабуся. Привіт! (По-молодецьки робить ручкою.)

Сергій вибігає. Грюкають за ним вхідні двері. Одразу, мов за командою, у вітальню заходять батьки. Мама витирає руки рушником. Тато на ходу знімає окуляри.

Тато. Пішов?

Б а б у с я. Як бачиш.

Мама. Хтось йому подзвонив. Оля, мабуть. Чи Вітька.

Тато. Знову! Коли він уроки вчить — не доберу.

Бабуся. Встигне ще і навчитись, і напрацюватись.

Т а т о (до Бабусі). Твоя позиція мені давно відома. Що б він не зробив — усе добре.

Бабуся. Ну, так уже!.. Але от цікаво — як швидко батьки забувають свої молоді роки. Ти, пригадую, теж над книжками занадто не засиджувався.

Тато. Порівняла! Я в його роки про шматок хліба для сім'ї думав.

Бабуся (сумно). Так, це правда... Однак міг би бути й терпимішим до сина.

Т а т о. Ти ще скажи, що я взагалі тиран, тримаю його в шорах, шмагаю канчуком...

Бабуся. Ну-ну-ну, Колю! Чого це ти?

Тато. Просто не можу дивитись, коли хтось байдикує. Я в його роки...

М а м а. Ну навіщо порівнювати? Ми всі знаємо, що ти робив у його роки, але ж ті роки і ті часи давно минули. На щастя. Чим тільки не можемо ми дорікнути своїм дітям! І живеться їм легше, і веселіше, і безтурботніше... І чудово! Адже так і має бути. І твій батько теж, певно, не завжди був тобою задоволений.

Тато. Мій батько був задоволений мною завжди, тому що мені було п'ять років, коли він пішов на війну.

Бабуся (задумчиво). Та-ак...

Мама. Ну, пробач, Микольцю. (Підходить до нього, обіймає.) Але якби він був живий, певно, не завжди мав би від тебе самі тільки радощі.

Т а т о. У кожному разі, свої обов'язки перед матір'ю, перед сестрами і сім'єю я завжди виконував свято.

М а м а. І він іще виконає.

Т а т о. А в нього поки що тільки один обов'язок — учишся, але я не помічаю великого запалу.

Мама. Тебе послухай — можна подумати, що син у нас найостанніший двієчник.

Бабуся. От-от.

М а м а. А між тим він один із кращих учнів у класі.

Тато. Але ж може бути кращим. Йому це нічого не варто. Він — здібна людина. Усі його хороші оцінки — це те, що він слухає на уроках. Удома він в книжку і не зазирне.

М а м а. От і добре. Ти хочеш, щоб він з ранку до ночі зубрив? Як у якійсь царській гімназії.

Т а т о. Ти мені ще аполітичність приший. Упадання перед царським режимом.

Мама (сміється). Просто ти в нас дійсно трошки старорежи-имненький. Ну трішечки-трішечки. Ну крапельку-крапельку не сучаасненький. (Обіймає його.) Ну погодься.

Тато. Гаразд. Я не зовсім сучасний, тому що мені не байдуже, що виросте з мого сина. І я не збираюся стати схожим на батьків, котрим плювати на те, що роблять їхні діти. Так, вони зараз аж надто самостійні — чинять що хочуть, роз'їжджають на чиїхось машинах, ходять у бари і в кабаки, тобто ресторани, вештаються десь ночами, а сучасні батьки споглядають усе це із замилуванням. Але це не заважас їм жахатись, коли діти перетворюються на дармоїдів і покидьків.

Мама (піддражнюючи його). Та-та-та-та-та-та-та.

Т а т о. І покинь розмовляти зі мною, як із дитиною.

Мама. Ніхто з тобою так і не розмовляє. Просто ти чомусь не в настрої...

Т а т о. Я якраз у настрої. У мене чудовий, прекрасний, незрівнянний настрій, але, коли я замислююсь над тим, у що виллються Сергію його лінощі, його змарнований час, мене проймас жах.

Мама (жартома). Бр-р-р-р!

Т а т о. Ні, з тобою неможливо розмовляти. Ви всі настроєні проти мене.

Бабуся. Змова в імператорському палаці.

Тато. Так, змова. Камарилья. Мафія. Ви всі мрієте про той день, коли я перестану втручатись у сімейні справи і кожен буде робити, що йому тільки заманеться.

Б а б у с я. І що ж, по-твоєму, робитиму я?

Т а т о. Я не знаю, що робитимеш ти, але тс, що він (показує на кімнату Сергія) не робитиме нічого — я не сумніваюсь. Як і тепер. А ти його знову захищатимеш.

Б а б у с я. То що ж тоді зміниться?

Тато (спантеличено). Так... Справді.

М а м а. От бачиш. Отже, ні про що таке ми не мріємо. Нехай усе лишається як було. І потім — адже хлопчик не винен, що він здібний. Ти маєш радіти, що в тебе такий син. А ти все бурчиш. У школі ним задоволені.

Тато. Аби ж вони знали, як він готується до їхніх уроків.

Мама. Яка тобі різниця! А їм? Знає — значить, знає. Хай він хоч уві сні вчить. Хоч у тролейбусі. Одному потрібен день, щоб вивчити теорему, а він прочитає два рази і вже знає.

Т а т о. То нехай він розвиває свої здібності. Нехай читає дві теореми, три... Таж він міг би бути круглим відмінником!

Мама. Міг би.

Тато. От бачиш!

Мама. Бачу. Але, Колю, слово честі, не гніви ти Бога. У тебе хороший син. Розумний, веселий, добрий, у нього хороші друзі.

Тато (іронічно). Особливо Вітька.

М а м а. А що Вітька? Звичайний хлопець. Справедливий, усі його поважають.

Тато (тим же тоном). Добре вчиться.

Мама. Так, можливо, вчиться він не досить сумлінно.

Т а т о. Не досить!

Мама. Але хіба це головне? Нехай про його оцінки думають його батьки. Сергій Вітьку любить, і, перш за все, мені здасться — він хороший друг. А справжні друзі, ти сам знаєш, трапляються в житті не часто. Я досі згадую той жахливий випадок у Гідропарку, коли до них причепилася шпана, і якби не Вітька... Боже мій! Та я безмежно вдячна цьому хлопчику!

Тато. Подумаєш! Він уміє битися, а Серьожа — ні. Ото й усього. Кожний на його місці...

Мама. Подумай, що ти кажеш. Який кожний? Про це знімають фільми, пишуть книги. Кращі друзі кидають один одного в подібних ситуаціях і тікають щодуху, рятуючи власну шкуру. Йому ж руку порізали, весь рукав у крові. Коли Сергій привів його додому, я думала, що знепритомнію. Добре, що Бабуся була колись медсестрою.

Бабуся киває.

І потім... Адже Серьожа у тій ситуації виявив себе, як я зрозуміла, не з кращого боку.

Тато. Просто у нього відраза до насильства.

М а м а. Ця теза давно застаріла. Хамству слід чинити опір, а не читати проповіді. І тут годиться будь-який спосіб. До речі, з цього приводу існує і цілком офіційна постанова.

Т а т о. Ну гаразд, гаразд. Я згоден. Я з усім згоден. Я, як і завжди, у своїй постійній ролі — у ролі угодовця. Нехай чинить, що хоче, дружить, із ким вважає за потрібне, — я йому більше не скажу ані слова. Ти хочеш виховувати його сама — будь ласка.

М а м а. Ну чому сама? Він тебе любить, поважає. Я лише прошу тебе — будь до нього м'якшим.

Тато. Гаразд, буду до нього м'якшим. Що іще?

М а м а. А ще — не сердься даремно.

Т а т о. Та я й не серджусь. Можливо, ти й права.

М а м а. Ну звичайно! Будь-які батьки були б задоволені таким сином.

Лунає вхідний дзвоник.

Це, напевно, він. (Іде в передпокій.)

З Мамою виходить Бабуся.

Тато (зиркає на годинник. Услід). Аякже! Так він тобі і прийде о дев'ятій годині.

З передпокою чути вигуки радості, розчулення, захвату.

Усе, як завжди, коли стрічаються дві жінки, котрі давно не бачились.

Голос Мами. Заходьте, заходьте! Боже мій! Колю, поглянь, хто до нас завітав!

Тато зітхає, підводиться, усміхається залі і так, із застиглою посмішкою, обертається до дверей. Він іще не здогадується, хто ця несподівана гостя, але, певна річ, усмішка не завадить. На порозі кімнати з'являються Клавдія Миколаївна і Мама.

Тато.

1 2 3 4 5 6 7