А відчувши, що досяг довгоочікуваного результату, не стримався та почав знову й знову наводити докази на підтвердження свого висновку.
Справді, його, молодого Кобу, Ілліч наділяв величезними повноваженнями, довіряв найвідповідальніші завдання, і при цьому давав свободу в прояві ініціативи та підприємливості. Водночас, навіть у разі провалу, ніколи не лаяв; а невдачі намагався повернути на користь справи, сприймаючи їх як неминучі втрати під час навчання.
І призначення Троцького Головою Реввійськради було наймасштабнішим прикладом делегування колосальних владних повноважень. Цей крок він, Сталін, вважав тоді дуже ризикованим. Але Ленін вірив у свою здатність адекватно оцінювати людей і не побоявся здійснити таке кадрове рішення. Історія ж згодом довела його прозорливість.
А Махно? Тільки Ілліч, з його феноменальним ситуативним чуттям, міг піти на такий гігантський ризик, довірити цілий напрямок непередбачуваним, некерованим анархістам. А втім, у критичній ситуації це спрацювало й дало свої плоди.
"Але вершиною майстерності були все ж таки передача землі селянам і НЕП, коли задля досягнення результату Ленін тимчасово відійшов від наріжного каменя своєї доктрини – планового господарства", – підсумував Сталін.
Підспудно в ньому знову розігралися емоції, котрі він відчував тоді, у 1921-му році:
"Віддати на відкуп сірій масі темних селян справу відновлення економіки? Довірити ринковій стихії кермо управління країною, яке таким неймовірним напруженням сил вдалося зосередити у власних руках?!"
Ні, це було вище за його розуміння. Йосип Віссаріонович пригадав, яких зусиль вартувало йому тоді не висловлювати ці свої сумніви. Він довірився політичному чуттю й тактичній гнучкості Володимира Ілліча як незаперечного авторитета, і, як виявилося, правильно зробив – адже нова економічна політика спрацювала та принесла очікувані плоди.
Таким чином, внаслідок довгих роздумів Сталін зміг визначити один із основних відмітних козирів діяльності Леніна – обґрунтовану передачу ініціативи та частини владних повноважень на місця іншим людям і народу загалом. Але він також чітко розумів, що така постановка питання суперечить самій його, Сталіна, суті, котра прагне до тотального контролю.
"Я не можу однією рукою закручувати гайки, а іншою – їх послаблювати, – зробив висновок керівник держави, – я для цього просто не пристосований. Тому потрібно залишити за собою те, що я вмію робити найкраще – репресивну функцію. А ліберальничати, мабуть, примушу когось іншого, більш схильного до цього заняття".
Йосип Віссаріонович змахнув неіснуючий пил із краю письмового столу, а потім наполегливо натиснув на кнопку дзвінка.
– Викличте до мене Берію, – коротко наказав він секретареві, що зайшов, – і нехай захопить цифри щодо результатів виконання планів ГУЛАГом.
Рибне частування
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
Вийшовши з контори, члени комісії попрямували назад до двору голови колгоспу. Як з'ясувалось у процесі спілкування із Завознюком, на річці з ним були четверо його дітей. І він між іншим дав їм завдання "приготувати разом із мамкою вечерю й на всю компанію з району".
Тому в Климовому будинку на зголоднілих людей одразу пахнуло запахом смаженої риби. Чутно було також і звуки жиру, що потріскував на сковорідці. Моментально Данило відчув звірячий апетит, а невдовзі шлунок почало зводити неінтенсивними, втім наполегливими судомами.
Голова колгоспу посадив гостей за стіл у просторій кімнаті. Двох своїх дітлахів він послав до різних кутків села з проханням про розміщення на постій представників районної влади.
– Скажіть, мовляв, годувати гостей не треба, тільки розмістити на ніч, а я через день-два віддячу парою червонопірок, – наказав батько.
Сини порозбігалися.
– А це моя дружина Пелагея, – представив він крупну, але добряче схудлу жінку середніх років, яка зайшла з мискою риби й тарілкою хліба в руках.
Хліба було зовсім мало – по тоненькому шматочку на людину, та і його зовнішній вигляд наштовхував на думку про далеко не пшеничне наповнення.
– Їжте, гості дорогі! – протяжно промовила хлібосольна господиня, ставлячи посуд із їжею на стіл.
– Сідай з нами, – звернувся Завознюк до дружини, однак та послалася на справи і вийшла до сусідньої кімнати, звідки долинав дитячий регіт.
Руки чоловіків потягнулися до їжі. Данило узяв шматок хліба й рибину з блискучою піджаристою скоринкою. Він не куштував риби вже більше місяця, тому смажений карась здався йому вершиною кулінарного мистецтва. Доводилося стримувати себе, щоб не з'їсти, як любив робити вдома, м'ясо разом із кістками.
Як не намагався Данило дотримуватися пристойності, але перша рибина зникла з його тарілки миттю. Він потягнувся за другою і, звиклий все й завжди рахувати, відзначив собі, що в мисці для кожного сидячого за столом було по дві рибини. Чоловік узяв, як йому здалося, найбільшого карася з тих, що залишилися, і це викликало почуття якоїсь майже тваринної радості, котра приємно розливалася по тілу.
Колеги по комісії практично не відставали, наминаючи диковинну нині для Томаківки страву за обидві щоки. А ось Клим їв ніби знехотя.
– Не зголоднів за день, чи що? – здивовано спитав Дем'ян, продовжуючи жувати.
– Та ось тут уже стоїть ця риба! – з натиском відповів голова колгоспу, обхоплюючи кадик великим і вказівним пальцями. – Риба на сніданок, на обід та на вечерю, риба смажена, запечена й уха… Зараз хоча б із хлібом, а зазвичай без нього. Організм такого раціону не сприймає; а що робити, коли нічого іншого нема? Наскільки я розумію, у нас в селі вже кілька людей померло від харчування однією рибою.
– Овва!.. – тільки й зміг сказати спантеличений Дем'ян.
Незабаром після вечері прибіг синок Завознюка.
– Тату, баба Настя згодна прийняти на постій хоч би й двох! – випалив він, ледь показавшись на порозі.
– Ну, це вже перебір, – усміхаючись, зауважив Клим, – але якщо Митя не знайде місця, то доведеться селити до баби Насті обох... Так, Федько, – звернувся батько до сина після деяких роздумів, – відведи дядька Данила до баби Насті.
– Ходімо, дядьку Данило! – зразу ж охоче випалив хлопчик, віддано дивлячись в очі гостю.
У відповідь Данило кивнув, швидко одягнувся, попрощався і пішов за малим.
Сталін – Берії: потрібне делегування повноважень
1942 рік, лютий. Москва.
Берія добре знався на людях та вмів, залежно від обставин, як підпорядковувати собі співрозмовників, так і підлаштовуватися під них із таким розрахунком, щоб це було вигідно йому, або ж діяло в інтересах справи.
Увійшовши до кабінету Сталіна, Лаврентій Павлович за звичкою відразу оцінив стан Хазяїна. Той на секунду відірвався від вивчення паперів, що лежали на столі, зробив пару позначок, а потім відклав олівець убік.
"Цього разу нічого особливо лякаючого", – зазначив про себе головний НКВС-івець країни, проте від нього не сховалося, що Коба чимось стурбований.
– Сідай, – без жодних підхідців промовив Сталін, складаючи руки на краю стола.
Берія опустився на стілець і приготувався до розмови.
– Як у тебе з пам'яттю? – так само коротко й сухо спитав вождь.
– Нормально.
– А на мою думку, ти почав забувати, що йде війна, що кожен, хто не на фронті, повинен забезпечувати себе та ще як мінімум двох бійців, – заявив Сталін і впритул подивився на керівника головної спецслужби країни.
Запанувала пауза, під час якої Берія почав прораховувати наперед, куди хилить шеф. Йому не важко було скласти два і два: заздалегідь затребувані цифри щодо виконання планів ГУЛАГом, а також фраза про тилове забезпечення бійців однозначно вказували, що мова піде саме про це. Втім керівник НКВС добре знав звички Хазяїна. Він відчув помірний наїзд, а це означало, що Коба щось задумав. Тому Лаврентій Павлович поки що не став нічого говорити, чекаючи конкретизації вказівок.
Тим часом Сталін піднявся з-за столу й повільно став походжати кабінетом. Потім зупинився та зайнявся процесом набивання тютюну в трубку. Глава держави теж чудово знав Берію, а тому був упевнений, що його швидкий чіпкий розум уже визначив напрямок розмови і зараз працює над погодженням щойно почутого з "домашнім завданням".
"Нехай трохи похвилюється, напружиться", – вирішив Сталін, а відтак до крайньої межі розтягнув паузу, котра виникла в розмові.
– Мабуть, ти призабув, – зрештою із натиском запитав Верховний Головнокомандувач, – що кожен хороший розумний організатор повинен забезпечити виконання завдань усім підпорядкованим йому колективом?!
– Ні, товаришу Сталін, не забув, – пролепетав Берія тільки тому, що той, як удав, немигаючим поглядом дивився на нього, і наразі в ситуації, яка склалася, треба було хоч щось говорити.
– Тоді чому ГУЛАГ зриває плани постачання по цілій низці напрямків?! – не відводячи погляду, закликав до відповіді Верховний.
Берія не перший рік близько спілкувався зі Сталіним, знав його звички та прийоми ведення розмови. Проте, як людина емоційна, він ніяк не міг пристосуватися до майстерних "наїздів" Хазяїна. Ось і тепер шеф НКВС відчув, як його кидає в жар.
Багато разів Лаврентій Павлович заднім числом аналізував алгоритм таких психічних впливів і повсякчас приходив до висновку, що нічого надприродного за цим умінням Сталіна не стоїть: лише поєднання гіпертрофовано правдивої інформації з наголосом на вузькі місця, раціонального планування бесіди та акторської майстерності. Втім щоразу Коба примудрявся піднести все це так нестандартно й ефектно, що ставив у глухий кут навіть такого досвідченого інтригана, як Берія.
– Тому є кілька причин, – куратор ГУЛАГу зміг приступити до пояснень, тільки оговтавшись від першого шоку; при цьому він постарався не звертати уваги на піт, що зрадливо струївся по спині: – По-перше, у зв'язку з війною істотно скорочено норми харчування ув'язнених; по-друге, одночасно збільшено тривалість робочого дня та норми виробітку, а від відсотка виконання норм виробітку, в свою чергу, залежать застосовувані до конкретного ув'язненого норми харчування. Виходить замкнене коло: люди не виконують плану, тому що недоїдають, а недоїдають, тому що не можуть виконати збільшені планові завдання.