Тут вперше почули про відбудову Руського князівства та кілька імен, як Юрша, Олександр Ніс, Федько Несвизький, Богдан Рогатинський. Крім них, говорили ще про князя Свидригайла, що з далекої Сіверщини видав наказ збирати військо до боротьби з ляхами. "Іти чи не йти?" — питали себе дрібні бояри й вагалися. Князь Свидригайло був приятелем князів, а ці прагнули до поневолення дрібного боярства та свобідних кметів. Князь Несвизький, Ніс та Юрша закликали весь народ до боротьби за незалежність.
"Куди йти?" — питалися хоробрі та убогі ратники, для яких програна війна без плати за службу та без здобичі була б руїною майна. Простодушні голови марно томилися над цими двома питаннями. Та чим дальше на південний захід, тим ясніше зарисовувалася у головах думка про всенародне повстання. На Поділля прийшла була уже перша хвиля польських шляхетських поселенців, і цього було досить, щоб наповнити всі серця православних злобою та обуренням. Від села до села їздили дрібні бояри, кметі та десятки людей, про яких ніхто не знав, чи вони бояри, чи мужики. Вони збирали озброєних мужів, радили по кузнях кувати списи, топори, коси, оковувати дубини, робити стріли. Тут розказували уже всі, що Ніс, Несвизький та Юрша — це тисяцькі Свидригайла та що він зразу ж прийде на допомогу повстанцям, якщо тільки почнеться війна. Боярин з Рудників радів з проявів народної волі й сили, дивувався тільки, звідки вони так раптово взялися. Питав Грицька, Андрійка, а навіть Кострубу, але Андрійко не знав нічого, а Грицько тільки сміявся і потирав руки. Вкінці Коструба пояснив, що небіжчик боярин Василь Юрша не тільки говорив на зборах, але подбав і про проведення своїх намірів у діло.
У Смотричі заїхали до корчми при кам'янецькій дорозі. Дорога ця ішла вздовж ріки Смотрич до Кам'янця, який стояв над тією самою річкою, тільки по правому боці. У корчмі не було нікого знатнішого, тільки кілька передміщан, які сиділи біля столу та попивали з глиняних дзбанків квасне пиво. В куті сидів при осібному столикові якийсь молодий чоловік із ковтунястим волоссям та блідим лицем. На ньому була коротка, без рукавів, куртка, нашивана шнурами та гудзиками. З-під неї виднілися широченні кармазинові рукави, стягнені при суставах рук золотим галуном. На худих кривих ногах красувалися тісні штани, права половина яких була у червоних та синіх пасах, а ліва — яскраво-золота. Від правого плеча через груди переходив широкий шкіряний пояс, нашиваний раз у раз балабончиками завбільшки з волоський горіх. Вони подзвонювали, як тільки їх власник рухався. Побачивши таку цяцю, Андрійко зареготався, але боярин Микола штовхнув його п'ястуком у бік і прошептав:
— Не смійся, хлопче, бо обидиш незнайомого тобі чоловіка. Це лицар, бо має золоті остроги та лицарський пояс. У німців ця французька дурійка уже проминає, та у Польщі вона щойно починається. Ось побачиш за хвилину, що цей чудак якусь штуку викине.
І справді. Не встигли ще бояри та Андрійко розсістися та повечеряти привезеними припасами, як лицар встав із кута і, добувши з-за плечей важку лицарську рукавицю, підійшов дрібненьким крочком до столу.
— Я єст Станіслав з Секерна Секерські гербу Еліта і гадаю, що маю діло з шляхтичем та пасованим лицарем. Чи так?
Говорив тихим голосом, дещо через ніс, а під час своєї промови двічі впустив на землю залізну рукавицю, за якою потім схилявся серед голосного брязкоту балабонів. Андрійкові аж очі вилазили від здавленого сміху. Прикусив губи і боярин, але, будучи ознайомлений із лицарським звичаєм, не засміявся, тільки відповів поважно:
— Ні польським, ні німецьким шляхтичем я не є, але знаю, що мої рудницькі пахолки ситніше їдять та м'якше сплять, ніж ваші західні голодомори. Я боярин із діда-прадіда і привик своїм поясом обперізувати інших, якщо не слухаються. А хто б мене обперезати хотів, той хай спершу висповідається.
Шляхтич не зрозумів, видко, слів боярина, а може, і не чув їх, бо саме тоді впала рукавиця втретє. Андрійко зареготався, мов жеребець на леваді, а в цей час з тріском відчинилися двері. У кімнату ввійшло двоє озброєних мужів, у довгих шубах та каптурах, які насунули поверх блискучих сталевих шоломів. Лицар підняв тим часом свою безталанну рукавицю і грізно подивився на Андрійка.
— Коли так, то звольте визнати, що панна Офка Заремб'янка, дочка сєрадського каштеляна, є найгарнішою та найчеснішою дамою у світі, бо якщо цього не визнаєте, то мусите ласкаво означити час і зброю, які мають вас про це переконати.
Боярин Микола холоднокровно всадив у рот здоровенний кусок ковбаси, з'їв його, запив пивом і спитав:
— Чи то вже все?
— Так, усе.
— То добраніч вам, пане Станіславе!
— Значить, ви не вірите у красу і цноту пані Офки?
— Навпаки, вірю! Що вона гарна, то знаю, бо ж вона звела з ума ось цього боярина, що саме увійшов у кімнату. Се Грицько Кердеєвич, коли знаєте, а вашої Офки чоловік. А що вона цнотлива, вірю також, коли бачу здорового, гарного чоловіка та ваші худі, шматами попідпихані ноги. Авжеж, що від таких харлаків ніяка цнота ще не лопнула! Та ще і ті балабони мертвого з гробу збудили б, не то батька або мужа.
Пан Станіслав почервонів, мов грань, і вхопився було за рукоятку меча, який носив при боці. Однак боярин Микола відкотив рукав на правій руці і підсунув під ніс напасникові тугу, наче сталеву, здоровенну руку, яка одним ударом змогла б спокійно потрощити і п'ятьох панів Станіславів.
— Понюхайте-но, пане, ось це, не ковбасу, а руку, і дайте спокій і мені, і моєму своякові, бо як ні, то прийдеться або нам покинути хату, або вам. А нас тут більше!.. Ви на нас не гнівайтеся, але ми маємо досить своїх жінок, за чужі битися не будемо, тим паче, що ні ми їх, ні вони нас і у вічі не бачили!
Шляхтич оглянувся, а коли побачив, що ніхто не звертав уваги на його розмову з боярином, відповів чемно:
— Вибачайте, пане, але я не знав, що у вас на Русі ще така барбарія, яка не знає і не цінить лицарського звичаю.
— Вона, може, його й знає,— вмішався обурений Андрійко,— але волить ковбасу, ніж балабони!
Розмова могла кожної хвилі перемінитися у суперечку, бо останнє зауваження Андрія вкололо шляхтича вельми боляче. Та ось обидва мужі, які за той час поздіймали з себе шуби й каптури, підійшли до столу, а самої їх появи вистачило, щоб спонукати пана Станіслава відійти у порожній кут кімнати.
— Здоров був, Миколо! — заговорив по-польськи один із них, високий чорнявий сорокалітній муж у кольчузі та кінчастому шоломі з широчезною шаблюкою при боці. У його голосі звучали гордість, почуття вищості і щось ніби великопанська ласкавість. Другий, трохи старший віком, подав тільки руку бояринові та усміхом відповів на поклін Андрійка. На ньому була повна зброя та довжелезний меч при боці. З правої сторони на поясі висів у піхвах тригранний ніж, мізерікордія, що служив для добивання ранених. На лиці цієї людини лежав вираз втоми та якогось отупіння.
— Здорові були, панове! — відповів боярин.— Єгомость пан Бучацький не відступають, як бачу, від бідного Грицька...
Лице молодшого шляхтича нахмурилося.
— Як то, ваша милість, розумієте? — спитав гостро.— Пан Кердеєвич не потребує опікунів ні з-поміж нових, ні з-поміж старих приятелів!
— Хто його знає, чи так, чи ні? — усміхнувся боярин.— Все-таки здався б йому інший сват...
— Не говори, Миколо, дурниць! — крикнув Бучацький.— Не знати, чи пан староста зволять їх слухати!
— Не бійся, пане Міхале, Грицько не таких теревенів слухав... ну і дослухався.
Кердеєвич почервонів і підняв змучені очі на боярина.
— Залиш це, Миколо, що з воза впало, те пропало! У цьому штука, щоб на руїнах давнього ладу воздвигнути новий...
— Польський!..
— Ні, руський! Тільки не всупереч божій волі! Вона бажала того, що сталося... Не зуміли наші давні князі берегти волостей... треба нових. Король після угоди у Креві та Городлі є паном?..
Боярин Микола почервнів мов грань, очі гнівно заблищали... А Кердеєвич схилив голову вниз і замовк, ніби розумів усю погань своїх слів. Він виглядав, наче хлопець, якого піймали на злочині. Пан Бучацький слідкував пильно за розмовою між обома мужами, готовий у кожну хвилину стати на захист Кердеєвича. Він крутився на стільці, оглядаючись раз у раз за службою, яка мала подавати вечерю.
Але боярин з Рудників заспокоївся. Він бачив, що Грицько Кердеєвич не відповідає уже за свої вчинки. На двадцять п'ять літ молодша жінка Офка заволоділа всією його душею та виссала з неї всю внутрішню силу. Проти її сліз і намов не міг витримати давній сподвижник Свидригайла. Боярин Микола знав, що Грицько підписав умову, за якою діти з його подружжя мали бути хрещені по-католицьки, а його майно після смерті перейти на жінку. З утомленого, знеохоченого вигляду приятеля пізнав боярин Микола, що після оп'яніння старшого, зрілого мужа молодою шляхтянкою прийшло уже протверезіння. Тепер благородність душі виявилася більшою, ніж бажання спокою і щастя, і ось загинув боярин для себе та для своїх.
"Га! Виділи бісові очі, що купували!" — подумав боярин Микола і махнув рукою, почав говорити про хлопські бунти на Поділлі та на Київщині.
Саме тоді внесла служба миску гороху з капустою, печену гуску, литовські колдуни та кілька пляшок вина. Одночасно увійшов і господар заїзду з торбиною на боці, одягнений у довгий каптан, обшитий тхорячим хутром. Знявши з голови шапку, що спадала аж на потилицю, сказав кілька слів Михайлові Бучацькому і показав у кут, де сидів обвішаний балабонами шляхтич. Пан Михайло змінився на обличчі і схопився на ноги.
— Вибачте, панове, у мене є діло до цього пана! — сказав і побіг у кут до пана Станіслава, який, почувши ім'я Бучацького, просив його до себе. Обидва заговорили між собою швидко, розмахуючи руками, але навіть Андрійко, який слідкував за кожним рухом пана Михайла не встиг почути всієї розмови. Тим часом боярин з Рудників поклав руку на плече Кердеєвича. Той підняв свої сумні очі на нього, і хвилину дивились мовчки один на одного. У цих поглядах був увесь світ питань та відповідей, обвинувачень та виправдань. Нарешті рука боярина Миколи опала.
— Грицьку! Грицьку! — сказав він півголосом.— Що з тобою сталося?
— Що сталося? — засміявся гірко Кердеєвич.— Що сталося, питаєш? Ба, хто б теє знав, що сталося; а то, їй-богу, я сам, що все те зробив і спричинив, стою перед усім тим, наче лях перед іконостасом.
— Правда, що ти за дівочу красу продав себе та майбутнє твого роду, бо ж твої діти будуть латинниками?..
— Слава Всевишньому, що у мене дітей дасть бог,— перервав Кердеєвич,— видко, сам бог не хоче...