А что ему остайотся‑то? Возіцца только, виживать как‑то нада, вот он і копается себе со скукі, лучше б на городі копався. Антен себе сооруділ, с міром общается, ему нє до нас, баб, у нєво єсть дела поважніє...
А коли патрулювали Долинівку – там у середу збирався чималий торг, – то, по‑перше, можна було й собі було чогось перекупити чи виміняти на консерви, по‑друге, після базарювання контингент був охочіший до балачок.
– А за вуха тягав? – підколював Жора малого.
– Хто? Дядь Вась? Ха‑ха, да он у нас смірний, і вощє хорошій стайот, єслі на нєво крікнуть.
– Отак? Ти й крикнуть можеш на вчителя?
– Я не. А завхоз – да, бо вічно фізік что‑то утащіт, провода там, проводку. Ну, вальти у нєво, понімаєте? А взрослий человек. Вот недавно модель себе купіл, понімаєте?
– Модель? Манекенницю?
Од такого жарту на малого накочувався цілий напад сміху.
– Да нет, ігрушку, представляєте?
Тут хлопчина довго і з насолодою, підскакуючи словами на вибоїнах, розповідав про дитячий радіокерований автомобільчик, який для чогось знадобився безробітному вчителеві.
Дізнавшись про марку цяцьки, Жора негайно і терміново замовив у харківських волонтерів і собі таку саму, гаразд, що цей китайський товар виявився надто популярний.
Хоч як він лупив очі в окуляр, а якихось ознак антени не виявив, старий фізик досконало маскувався.
– Ти на біса соляру палиш? – сварився лейтенант, бо його трохи тішила загадковість Жори, якою той насолоджувався перед бійцями.
– На патруль, – виправдовувався той, – на контроль.
– Який ще контроль?
Іноді хлопець міг зненацька покинути свою улюблену стереотрубу, заскочити в автівку і несподівано зникнути.
Ну, не на побачення до тьоті Каті він їздив – варто було далекому "жигульонку" знятися з місця, а Психолог вже й котиться услід манівцями. І було чого, за побитим мостом лежала вціліла ракета від "града", бач, кацапи халтуру сюди гонять, неліквідку, вона часто й не вибухає.
Зловтішно хлопець зирив здалеку, як Вася накидає петлю на боєкомплект, як прив'язує з іншого кінця ломаку, залігши обережненько подалі, тягне до себе чималий той снаряд, а вже потім обережненько, наче малу свою дитину, садовить на заднє сидіння автівки.
Наступні мандри привели в несподіваний кінець – на околиці Ново‑Виселок серед пустирища самотіла будка з купою залізяччя з вивіскою "Прийом металобрухту".
Недовго довелося залягати Жорі за далекими руїнами – швидко Василь Петрович виніс звідтам два важких оберемки, закутані в мішковину, і пхав у "копійку" замість пасажирів.
Отож Психолог став більше схожий на Псіха – огризався на найменше відволікання від потужного оптичного приладу, вже не никав ним по селу, а прикипав до самотньої хатини простого сільського вчителя.
А надто до його гаража, що приховував таємницю, ніби й непрозору, але для Жори очевиднішу за всі наявні.
Одної ночі він перевзув берці на м'які, нечутні кеди, трохи пострибав, чи бува щось не торохтить зрадливо в кишенях, і, взявши ліхтарика в зуби, рушив у напрямку Сировахи.
Екс‑педагог намотав "колючки" на парканах, отож довелося поколоти пальці, аби розсунути пролаз, рухався Жора точно, бо вже десять разів проклав маршрут за допомогою стереопари, однак ліз надто обачно, навпомацки, остерігаючись розтяжок.
І несподівано натрапив на таку, але де?
Нагорі, на дереві.
"Що за притча?" – матюкнувся подумки.
Простеживши її напрямок, потроху збагнув, що це не вибухова пастка, а антенний дріт зеленого кольору, й не треба бути географом, аби визначити її азимут схилення в напрямку міста Луганська.
"Хіба тьотя Катя збреше?" – радів він як дитина чи як Шерлок Холмс.
Потиху підсунувшись під хлівець, який гордо іменувався гаражем, хлопець несподівано наштовхнувся на густий каніфольний дух, який так недоречно додавався вночі до пахощів вишневого садочка.
Притулившись вухом до тильної стінки, Жора дочувався до різних "виробничих" звуків:
шкрябання терпужка,
ляскання пасатижів,
кількох технологічних матюків, якими шипів до паяльника безробітний вчитель фізики.
На ранок Жора урочисто викотив на вулицю свою китайську радіокеровану цяцьку, яка, правду сказати, давно вже дратувала бійців своєю яскравою недоречністю серед суворих кольорів блокпоста.
Задавши їй по пульту кілька контрольних вправ, хлопець відімкнув машинку, а сам натомість щільно припав до улюбленого окуляра.
Сподівання його не обманули –
там, у Сировасі, фуркнув старенький мотор, і "жигульонок" надсадно викотив на ґрунтовку автопричепа, обкладеного зверху хмизом.
– От скажіть, будь ласка, – інструкторським голосом одкоментував хлопець, – якого б це дідька возити малу купку хмизу на причепі? Бензин же дорожче коштує, аніж оті палки.
Ніхто не розумів, про що він балакає, однак кожен пройнявся його хвилюванням, що так і пашіло.
Незабаром, з кількох настирних спроб подолавши пагорб, авто з'явилося на трасі.
– Хлопці, ховатись! – категорично наказав він голосом психолога, а сам, широко розставляючи ноги, виступив на дорогу.
– Так є! – перший зреагував Сивий і кинувся в бункер.
Авто звичайнісінького задрипаного зразка невпинно котилося сюди, ретельно оминаючи вирви та вибоїни, й несподівано стало, чимало не доїхавши – і не через шляхові перешкоди.
Бо Жора високо підняв угору китайську автомобільну іграшку й показово помахав над головою.
Він явно насолоджувався спантеличеним обличчям водія, який ще не второпав суті такого жесту, однак тривога інстинктом огорнула його.
Потім Жора вийняв з кишеньки дистанційного пульта од цієї цяцьки і також здалеку похвастався, тут рефлекси випередили логіку викладача фізики – він, наче кіт, вистрибнув із "жигуля",
однак хлопець випередив його, ще в польоті дядька до кювету він натиснув пимпочку –
червоне марево підкинуло причепа, розколовши асфальт,
"жигульонок" немов картонний здійнявся вгору, махаючи дверцятами,
догори бризнуло шосейне покриття, а куди щез "кулібін", ніхто зафіксувати не встиг, бо чад щільно обкинув видовище.
Цього ж вечора "УТ‑1" показало в новинах глибоку вирву біля "енського" блокпоста, і Олесь Терещенко відкоментував:
– Нашим бійцям вдалося запобігти діям місцевого терориста, котрий вирішив підкотити під блокпост причепа з дистанційним зарядом. Під час невдалої акції загинув і він сам, підірвавшись на саморобній міні.
Цього ж вечора в московських теленовинах Дмітрій Кісєльов, показавши те саме відео, скрушно стулив долоньки:
– Вот что творіт кієвская хунта на свободолюбівой Луганщінє – она вимєщаєт свою безсільную ярость на простих мірних жітєлях, нє в сілах протівостоять народному возмездному двіжєнію, она убіваєт ні в чом нєповінних мірних жітєлєй, как она для устрашєнія совєршіла над простим сєльськім учітєлєм Васілієм Пєтровічєм Ушковим, любімцем дєтєй і сограждан, награждьонним медалью отлічніка‑пєдагога, преподавателя местной школи.
9
А кого б це не розлютило? Коли тобі наказують звільнити капонір, викопаний під бронетехніку, сказати б, обжитий, а туди вкочують якусь чортопхайку – зачуханий бусик з одкидним задом, і це на місце рідної беемпе – що за фокуси, що за поспіх? Хай би самі собі копали й маскувалися, приїжджі дармоїди.
Кабіна бусика розчинилася, й звідти доволі незграбно ступила на землю жіноча стать, дві штуки, обидві з чималими бронежилетами, тобто з бюстами. Такі, що Сивий отетерів – які це в біса війська такі кобітські? Мало не вимовив це вголос.
Після узвичаєних армійських привітань дівчата поставали, широко розставивши ноги, й широко втупилися в небо. А всі навколо втупилися в дівчат, теж широко, і, треба сказати, було у що втуплюватися.
Так, що Сивий вирішив: нічого страшного не трапилося, він піде до місцевих, знову позичить екскаватора й викопає собі хоч два капоніри.
– Ну і де вони? – раптом одірвалася від небесної синяви старшенька, а в її очах на секунду затрималася блакить.
– Хто? – Сивий з першого її слова відчув себе винуватим, бо не збагнув, про що вона питає, і не через суть, а через очі.
– Безпілотники, – сказала вона.
– Дрони, – додала інша.
– Да, гади, розліталися, – видавив Сивий, а далі пішло легше: – Ви не повірите, ну їм тут як медом намазано, літають і літають.
Радів, що знайшов спільну тему, бо, правду сказати, і в мирний час був ласий на жіночу стать.
А чому було радіти? Якщо з'являлися чужі безпілотники, то це означало лише одне: скоро ворог почне наступ, і нічого іншого.
– А звідкіля? – запитала меншенька, та, що з відкидним задом.
– Себто звідки прилітають? Та звідусіль, гади, оно, бач, як і чим їх збивати? Тут треба великого дробовика, такого, щоб на кілометри бив, бо із зенітки не вцілиш, бо вони, гади, маненькі, – розходився він так, що й не помітив: ті його не слухають.
Бо жіночі війська почали одкидати заднє запинало, за яким виявилися дивні прилади, щось на зразок антенних, лише вкритих таким неначе склом, яке теж відкидалося, – а що там було всередині, то вже біс розбере, не те, що Сивий.
– Лазери? – несподівано здогадався він.
Ті ствердно кивнули, це був як комплімент.
– Тобто лучами збивати безпілотники? – ще раз збагнув він.
– Ну, майже. Скоріше – дезорієнтувати, заплутати, словом, порушувати зв'язок керування.
– Ну, можна сказати, що це і є збивати, – погодилася меншенька.
Інші вояки розглядали не так військові обладунки, як тілесні ладунки їхніх власниць, однак ті поводилися гордо, тобто вся їхня увага була прикута до своєї машинерії.
– Може, чайку? – нарешті отямився він.
– Еге, – вимовила старшенька.
І гордо видобула з підсумка термос.
Що й зробила меншенька, цицькатіша, відкидна.
Вони так і стояли, попивали чай, а очей не одводили від синяви – небо сьогодні було надто прозоре.
Потім цього їм здалося мало, й вони взялися за біноклі.
– "Натовські!" – мало не прошепотів заздрісно він, про такі міг лише мріяти, бо з широкими квадратними лінзами.
Після чого Сивий почав пильніше придивлятися до приладів, і вони теж почали здаватися йому імпортними.
Оту жіночу зверхність несподівано порушили ворони – спершу з'явилися розвідувальні ґави, а потім потяглися і всі інші, і то в такій великій кількості, що здалеку здавалося, наче гігантська риболовецька мережа затягує півнеба, аж дівчата відставили імпортні біноклі і втупилися одна в одну.
– Да, сволочі, – Сивий зрадів, що знову знайшов спільну тему, – бач, літають, я ламаю голову, чого тут? Що їм тут треба, звалища чи якогось харчу?
Дівчата так уважно подивилися на нього, що він мимохіть відчув себе "звалщем", тобто кожен солдат не любить ворон, адже вони завжди віщують зло.