І за це дякувати отцю Теодору. Швидше б дістатися Салоніків і купецького корабля, який відвезе його до Рима. Там він купить собі одяг, і зброю, й коня на ті гроші, якими спорядив його на прощання ігумен… Отець Теодор не прогадає на цьому. Як повернеться на батьківщину князь Самійло Корецький, неодмінно пришле на Афон через вірних людей свій борг. Та й ще на додачу чимало золотих. Знай князівський рід!
Цей чернець — брат Павло — слухняний хлоп, та неквапливий, весь час підганяй його та підганяй. Щось там базікає своєму коникові, балакучий до нудоти, та розуміє-таки, що не слід перебивати князівських думок.
Скільки до тих Салоніків? Ще передаватимуть його з рук у руки, ще доведеться ночувати в церкві, поки домовляться з купцем, а князеві вже кортить ступити на пружні корабельні дошки.
Рим… Не бував князь Корецький далі Кракова і Ясс, та чув про це місто багато. Від Ружинського чув, від свого дядька-католика, який прийняв католицтво не з рук якогось заїжджого єзуїта, а від самого кардинала, наближеної до папи римського особи, і не десь там, а в папському дворі, в самому Римі. То найбагатше місто в світі. А собори римські — де там рівнятися до них польським костьолам. Усюди розкіш, у золотих і срібних окладах — картини й фігури Христа і святих. Сутани єпископів грають коштовним камінням, а папська тіара — то справжнє диво і варте всіх маєтків Корецькпх… Найбільші православні храми виглядають хлопськими хатками проти собору святого Петра. Оце диво дивнеє! Такого немає ніде — тільки в Римі!
Таке оповідав дядько. Звичайно, щоб не чули Самійлові батько і мати. Просив не переказувати їм…
Цікаво глянути на все це. Та ще на урочисту процесію, в якій сам папа буде — той могутній, таємничий папа римський, якого боїться весь світ! Усе православ'я. Побачити б цього намісника божого на землі, як стверджують католики. Чи справді він такий підступний, яким описують його православні проповідники?
Православні, католики воюють заради якогось догмату. Усі ж люди, усі чоловіці божії… Он і його з Магдисею розділяє віросповідання. Та якби тільки це, вони б давно порозумілися й побралися б. Так ні! Його батьки проти цього шлюбу, вони ненавидять Ружинських. Ця неприязнь, яка донедавна була тільки неприязню до інаковіруючих, переросла у ненависть до всього роду Ружинських. Бо по смерті воєначальника польських військ у Москві Романа Ружинського, Магдисиного стрия, його бездітна вдова ніби сказилася. Збирала своїх пахолків, сусідів шляхтичів-католиків і нападала на маєтки православної шляхти, грабувала їх, щоб сплатити борги чоловіка-розтринькувача. Знахабніла до того, що наїхала на містечко Черемошне, володіння Корецьких, забрала собі все, що хоч шеляга варте, вирізала жителів містечка, здебільшого православних, наклали головами і ремісники-поляки, і крамарі-іудеї. Корецькі не заборгували: вдарили на Паволоцький маєток Ружинських.
І тепер Самїйлові не знати благословення батька й матері, які мають усіх Ружинських, увесь їхній "покатоличений і розбійницький" рід за кревних ворогів…
Але він уже сам собі голова — побував у волохів, у турків, на Афоні, буде в Римі, об'їздить чи не півсвіту — і вже якось дасть собі раду без батьківського благословення.
…Своєчасно виїхали з Афона князь Корецький і брат Павло. За два дні по тому на Святій горі з'явився великий загін турків. У супроводі місцевого аги вони нишпорили по всіх монастирях, розшукуючи трьох ченців і князя-бранця з Волощини. Отець Теодор зачинив брата Іоанна в склепі, що під церквою святого Георгія, а брата Михайла, дуже слабого після морської подорожі, лишив у келії.
Коли турки наскочили до Зографського монастиря, отець Теодор не пускав їх від себе й на крок. Дав обшукати церкву, трапезну, майстерні, кузню, келії ченців і затвори схимників. Бо Турки й не питалися в нього дозволу…
У хаті, де лежав слабий брат Михайло, ігумен почав запобігливо відчиняти двері. Коли розчахнув Михайлову келію, в ніс ударив тяжкий дух. Старий лежав, заплющивши очі, дихав уривчасто, дрімав, біла борода вкрила шию, один вус ще задерикувато стирчав, другий опустився. І блідість була в його обличчі незвичайна. Ця блідість вразила навіть турка — сторожового з башти над Дарданеллами, якого привезли сюди упізнати втікачів. Він завагався на мить, і отець Теодор кинув по-турецьки:
— Після холери. Місяць, як лежить.
Турки відсахнулися і швидше, ніж звичайно, вийшли з хати. Де вже було пізнати туркові брата Михайла, Він і сам би себе не пізнав. За тиждень, що минув від його повернення, старий схуд, майже осліп, не міг підвестися з ліжка для молитви і трапези. І геть посивів. Ті мандри забрали останню силу в брата Михайла. Але він не нарікав на долю. З кожним днем блід, кров струмувала все повільніше, та дивний спокій огорнув його. Лежав не поворухнувшись годинами. Готувався стати перед судом божим. І останні дні на цій багатогрішній землі виважував у повільних думках усі свої справи земні — добрі й злі, гріховні й благочестиві. І виходило так, що було їх порівну.
Грішив замолоду багато, був нещирий із сильними світу, недобрий до нижчих за себе, та лишався завжди вірний православ'ю та своєму народові, захищав як міг від завойовників чужоземних і шляхту українську дрібну, малосильну, і простих хлопів; і ці хлопи, і ця шляхта ставали на захист його володінь. У тім порозумінні в скрутні часи, коли забувались внутрішні чвари й рахунки, була сила і впевненість.
А на схилі років, спокутуючи гріхи молодості, порівну розділив свої маєтності між дочкою і церквою божою.
Не спромігся виховати сина Юрія в дусі батьків і дідів, знадили молодого князенка лядські розкоші, перекинувся до католиків та поляків. Зате порятував старий чернець іншого князенка, визволив з бусурманського полону християнську душу православну.
Так, вірність православ'ю — це те, з чим він постане перед Господом невдовзі. Це те добре, за яке йому проститься зле.
Ще коли юний Юрко закинув батькові ревність до православ'я і засумнівався, чи має те значення: бути йому, князеві Збаразькому, православним чи католиком, — тоді князь Михайло грізно цитьнув на сина, мало не вдарив, заборонив і думати про це. А було б пояснити… Неквапно, спокійно, добираючи слів, пояснити синові, незрілому розумові, усю підступність такого припущення.
І справді, комусь може видатися, що католицтво і православ'я — це тільки різниця в обрядах і догматах церковних. Е, ні… Католицтво—це єзуїти, домініканці, францисканці, усі ласі до чужих земель зайди на землі українські, які улаштовуються тут надовго, назавжди пускають своє коріння, п'ють соки з міщан і хлопів, ставляться до них з презирством. Насаджують свою мову й свої звичаї, а наші — тіснять, висотують, нищать потроху, поступово. А чи наша мова гірша за їхню? Чи бідніша, чи кохаємо і б'ємося ми гірше, чи книжки наші менш промовисті, не такі велемовні? Е, ні, мій сину… Чому ж ми повинні відцуратися її? Ти скажеш, неоднаково хіба, як говорити й писати? Але ж мова — то народ. Якщо останній хлоп український перекинеться на польську, вже не матиме нічого свого, і Вкраїни не буде, а скрізь постане сама Річ Посполита, тільки її історія і народ і роди знатні, а нашого давнього руського роду не згадуватимуть аж до твого покатоличеного, ополяченого коліна… Отак, мій сину.
Так подумки старий князь Збаразький, брат Михайло, говорив тепер своєму синові-перекинчику те, чого не сказав колись-. І лежала в головах старого ченця переписана "Книжка" Іоанна Вишенського. Просив брат Михайло ченців, що провідували його, носили їжу, — почитати з не "Пораду" або "Писание до вс?х обще, в Лядской земли живущих", чи "Писание до князя Василия", чи "Загадку философом латинским" або "Писание к утекшим от православной в?ры епископом" — і втішався, хитав немічною головою, і сльози виступали на слабких очах. Заповідав покласти цю "Книжку" йому в домовину, як помре. І знайти таку тканину нетлінну, в яку можна загорнути безцінний твір Іоанна Вишенського.
Захотілося братові Михайлові востаннє побачити і самого книжника, проповідника православного — анахорета Іоанна із Судової Вишні. Кілька разів підводився йти до нього в печеру, та, зробивши кілька кроків, заточувався, лягав знесиленйй.
Ченці умовляли брата Михайла, заспокоювали, та він усе поривався піти, аж поки отець Теодор сам пішов до затворника і упросив його провідати слабого брата.
І ось у келії з'явився Іоанн Вишенський. Напруживши зір, брат Михайло вдивлявся в нього. Худий, цибатий, із сивою бородою до пояса, став у головах, коротко благословив брата Михайла, чекав.
Брат Михайло, поспішаючи, гублячи слова, почав оповідати Іоаннові Вишенському своє життя, справи земні. Анахорет Іоанн не присів, слухав стоячи, обличчя його було незворушне, великі сухі очі дивилися на брата Михайла незмигно. Бачив, що тяжко ченцеві оповідати, вкривається потом колишній князь, хоча й молодший за нього, та дуже слабий зараз, вже йому три чисниці до смерті лишилося…
— Я знаю. Всі твої діяння, брате Михайле. Питай в мене, чим мучишся.
І брат Михайло швидко проказав уже давно готове запитання:
— Чи простить мене Господь бог за сина мого — перекинчика?
Іоанн Вишенський так само незмигно дивився у маленькі сльозаві Михайлові очі на блідому як полотно виді.
— Господь наш Ісус Христос сказав: "Пізнаєте правду — а правда вас визволить", — поволі, чітко промовляв кожне слово анахорет афонський. — "А хто робить по правді, той до світла йде, щоб діла його виявилися". Бо започатковані в бозі вони.
І ще раз благословивши брата Михайла, швидко пішов геть.
Брат Михайло заплющив очі. Лежав заспокоєний і умиротворений. Дрімота оповивала його.
Не знав старий князь Збаразький, що діється за стінами келії. Отець Теодор суворо наказав братії не розповідати про це хворому. А сталося таке.
Обшукавши весь Афон і нікого не знайшовши, ага наказав кожному монастиреві й скитові видати туркам по одному заложнику. Їх зачинять в афонській в'язниці — башті при Корейській лаврі і триматимуть місяць — поки з'являться з повиною істинні викрадачі князя-бранця. Якщо ж ті троє ченців не об'являться, усіх заложників стратять.
І ось ігумени монастирів мучаться, сумніваються — кого ж послати заложником.