Як нап’ються кумису, одведи їх, Кирику, до пана осавули київської сотні. Нехай оприділить хлопців. До чогось же мають вони кебету.
Дорогою Кирило розповідав, як брав участь у бою під Вишгородом, як помітив його Жданович і взяв до себе на місце тяжко пораненого джури.
Софроній ледве упізнав в осавулі ту людину, що розмовляла з Андрієм Ходикою в Софійському соборі. Свіжий шрам на правій щоці — слід шабельного удару— тільки-но почав гоїтись, покриватися синюватим струп’ям. Вигляд осавула мав невиспаний, злющий. Перше запитання, якому закортіло зірватися з язика Софронія, коли він постав перед осавулою, було: чи знав козак, з ким балакав тоді, чи відав, що Ходику скинуто з уряду за прихильність до старої шляхти, хоча він і починав з козаками і цеховим людом бунт проти польських мостивих панів і ксьондзів? Чи відчув, що Ходика радіє козацькому виходу з Києва, адже це було написано на його твару? Тільки дуже заклопотана людина могла не зауважити цього…
Але осавула випередив його, бо перший спитав:
— То що ти вмієш, парубче?
— Латини вмію, грецької, книжно-слов’янської, польської, французької, гишпанської — трохи…
— А на коні сидіти?
— Та трохи… нібито можу.
— А ось ми зараз подивимося. Гей-но, хлопці, приведіть мого буланка!
Привели осідланого коня. Софроній сунув ногу в стремено, учепився за луку сідла і вліз на коня. Змахнув поводом. Буланий почав перебирати ногами.
— Чвалом! — наказав осавула.
Вдарив носаками коневі в боки. Той наддав ходи, понісся степом. Софронія підкидало в сідлі, він за малим не випав, ухопився за луку, а кінь біг по великому колу, в центрі якого стояв шрамований темний осавула. Почулися козачі смішки: "Як реп’ях на собаці… Тримайся хвоста — не випадеш…" Світ підскакував в очах Софронія, литки боляче билися об конячі боки, твердюще сідло муляло сідниці, пробував натягнути повід і спрямувати буланого до господаря, але не міг одірвати рук од луки сідла… Кінь, ніби відчувши його стан, стишив ходу і, вигинаючи шию, сам побіг до осавули.
— Так. У кінноту не годишся. Дайте-но, хлопці, хтось свого мушкета, ладунку і порох. Заряджай!
Софроній узяв важкого мушкета і порохівницю-натруску, покрутив їх у руках під багатозначне переморгування козаків, що оточили "синків", Софронія і Хому, і повернув власникові.
— Не доводилося, пане осавуло. Гріх дурити православних християн…
— Так. У піхоту не годишся. З гарматою обнімався чи тільки з дівкою?
— Та він і до дівки не тулився… — хтось увернув.
— То куди ж тебе? Чий син? Булочника? Кухарів маємо. Писарчука також. Приставай-но в прийми до котрої з молодиць у Трипіллі. Воду їй носитимеш.
— Ха-ха-ха… — розляглося степом, а Софроній, понурившись, дивлячись собі під ноги, став позаду Хоми, ховався за його спиною, хоча й був на півголови гінкіший.
— Тепер спробуємо твого приятеля. Православний?
— Служив дяком при церкві святої Троїці, пане осавуло. Маслюк Хома. Як треба твоїй милості, відслужу молебня, й псалтиря вичитаю, і…
— Це добре. Ану сядь на мого буланка.
Хома хвацько скочив у сідло й помчав степом, уміло скеровуючи коня.
— Го-го-о! Чортом сидить! Хват! Чий син?
— Шорника.
— Записати до реєстру, — задоволено почухав осавула шрама на щоці. — Записати на харч і козацьку амуніцію. Коня сам роздобудеш, пане Хомо.
Вертали до човна: Хома, окрилений, попереду, Софроній, знічений, позаду. Його, шанованого в колегіумі дидаскала, піїту, зневажено: там — Килимаренком, тут — козаками. У березі на них чекала ще одна пригода— ощенилася Біличка. Лежала в човні на Софроновій свитці, підібгавши під себе цуценят, два коротеньких хвостики стирчали та задні лапки напружено впиралися, біленьке й чорняве ссали матір, а вона захищала їх і слідкувала очима за людьми.
— А покажи-но своїх цюць… Звабив тебе якийсь чорноголовець. Гарчиш і ховаєш… Що теперки маємо робити з ними?
— Втопити, — коротко кинув Хома. — Води повно, ходити далеко не тре’.
— Може, якийсь господар у Трипіллі візьме?— Там такого добра свого вистачає.
Біличка, ніби зрозумівши, про що йдеться, витягнула писок і не зводила жалібних очей-ґудзиків із Софронія, на Хому і не глянула. Давно Пекарський не бачив таких виразних благальних очей, звернутих до нього.
— Та хай живуть поки що… — махнув рукою і почав розбиратися для купання.
За кілька днів Хома придбав коня — викупив у козака. Тепер він мав клопіт: годувати, навчати й чистити тварину, тому перебрався нагору до козацького табору, а Пекарський лишився жити в човні, ловив на Хомині снасті рибу, варив юшку, і сам харчувався, й Біличку кормив риб’ячими хребтами і головами. А сліпа ще малеча лежала на дні човна й голосно, вимогливо вищала, коли матір похапливо ковтала кістки в піску при казані з юшкою. Ночі були теплі, лише під ранок з Дніпра віяло прохолодою, і Софроній натягував свитину на груди. Так він і жив, розчинившись у дніпрових обширах, у прибережній теплій ріні, у байрачному виспівуванні птахів і шелесті борсучків, ласок, мишей, вужів, жуків-рогачів, мурах, що вже звикли до нього й Білички, заклопотаної своїми дітлахами, й вільно прибігали й приповзали з лісової хащі звичними стежками до водопою. Здавалося, Софроній ні про що не думає, нічим не —переймається, а існує, як це величне плесо з білими чайками і все, що воно обмиває, напуває, годує навколо себе.
Аж ось заявився Хома і сказав, що полк виступає завтра на Київ. Мовляв, гетьман прислав гінця і вичитав Ждановичеві за те, що той учинив недобре: стольне місто, і церкви божії, і святії мощі, откудова православна християнська віра зачалась і возсіяла, яко сонце, видав у лядські і єретичні руки на поглум. Батько Хмель наказав повернутися назад, обложити місто й чекати від нього підмоги, обіцяв прислати двадцять тисяч козаків!
— Просися до обозу, Софроне.
— Не хочу…
— Осавула хоч і темний на виді чоловік, проте не злий. Попроси гарненько. Що робитимеш тут сам? Вовкулакою скоро завиєш. Приходь увечері до табору на кулешу.
Пішов. Козарлюги, мовчазні й зосереджені перед завтрашнім походом, не кпинили із Софронія, тільки якийсь зауважив: "Це той, хто реп’яхом на коні сидить… Сідай до гурту. Ложку маєш?" Пекарський витягнув з-за халяви ложку, зачерпнув з казана задимленої гарячої кулеші з кружальцями олії. Смачно… Кільканадцятеро чоловік навколо казана спритно працювали ложками, підкладаючи під них окрайці хліба. Коли вишкребли дно, бульбоносий зиркастий чолов’яга по праву руку від Софронія скоромовкою спитав:
— Звідки родом, парубче?
— З Корця, що на Волині.
— Знаю, знаю, знаю. Чував, чував, чував. І про пана тамтешнього, про князя Самійла Корецького невеселі баєчки світом нипають. Такий вже плохенький князь, що тридцять рочків просидів бранцем у турчина, і жодна душа не схотіла його викупити, аж поки зістарився геть, нікому не потрібний став, і турчин відпустив його з богом. Відпустили тебе, чоловіче добрий, то й сиди тихо, з Господом бесідуй, готуйся в далеку путь. Так ні, повернувся до своїх маєтків, ожив, залютував. Чи ти бачив, хлопче, того князя?
— Ні, за моїх часів у Корці він ще не повернувся з полону.
— Та що це я балакаю! Лише рік чи два, як він прийшов, — невдовзі по Хмельниччині. Тю на мене… То слухай, всі слухайте далі. Залютував пан Корецький, обклав місто нечуваними податками, садив неслухняних "здрайців" — міщан, що заразом з козаками, та не за стіл садовив, а на палі… Довга така, обстругана на гостряка коляка. Тлустіших смажив на вогні. Га-га-га… Не смішно тобі, хлопче? І мені не дуже, бо бачив такі штукенції на власні очі. Міщани Корця терпіли, терпіли, та й урвався їм терпець. Ухопили сокири, списи, дідівські аркебузи, порохові самопали та й ударили на замок Корецького. Самого не дістали, а з пахолків надерли вовни на дрантя. Подейкують, сам благочинний з хрестом направляв юрбу. Не знаю напевно: за що купив, за те й продаю. А за ним кравці, шевці, колісники, бочарі, булочники…
— Булочники? — перепитав Софроній.
— І навіть булочниці. Гарненькі пухкі молодички. Га-га-га… А ти чого не смієшся, земляче? Смійся, бо як далі розкажу, то й заплачеш.
— А благочинного не отцем Прокопієм звуть?
— Не відаю. Це мені один перехожий безрукий і кривий на око, з кореччан, що скуштували ласки Корецького… Я сам не бачив. За що купив, за те й продаю, приперлася до Корецького шляхта, гукнув він її з Холмщини, мовляв, Хмелю каюк, повертайтеся назад, погуляємо на славу. І погуляли: благочинного четвертували, міщан-бунтарів посадовили… не за стіл, не за стіл, і не до кулеші, а на палі. Кузні, гончарні, шорні, шевні і пекарні в Корці — випалив князь Самійло упень, православні церкви розтягнув на дрова…
— І пекарні? З чого ж він хліб їстиме? — бовкнув Софроній, хоча зовсім не те крутилося в нього на умі.
— Жінка йому спече. Княгиня… Га-га-га!
Тут дехто з козаків усміхнувся й собі, проте більшість слухала бульбоносого похмуро.
— Гонорових міщанок й отих пухких булочниць пан Корецький позабивав канчуками. Котрі помолодші й дівчат, як заведено в панського ложа виплодків, кинув на поталу своїм пахолкам-найманцям. Тепера і мені не смішно, козаки-братчики… Якби підніс хто горілки, я б і того… бо ж не весело…
— Гавкнула вже твоя медова горілочка. Вихлебтав на м’якій мураві під Трипіллям, а завтра — на Київ, під тверді кам’яні мури, — сказав котрийсь з козаків.
Софроній сидів ошелешений. Отець Прокопій, благочинний Онуфріївської церкви, приятель батька… повстання міщан… будочників… булочниці, забиті канчуками, доньки їхні… Це ж і його батько булочник Василь Пекарський там, і мати Явдоха Пекарська, і сестра Оришка, що вже на порі стала, і братики менші — Гаврилко й Сашко…
— А де ти, пане козаче, бачив того чоловіка? Отого, безрукого і кривого?
— У Києві на прощі. Придибав каліка сердешний до лаври цієї весни. Підгодував його чим міг. Сам відаєш, який цей рік.
— А нині де він?
— Спитай краще, де моя жінка, Хто ж його знає. Може, в Києві сидить, а може, поплентав до свого Корця. А-а-а… це ж землячок твій. А я вже й забути вспів, що ти з тих країв. То бувай здоровий, а я піду подрімаю, бо ж узавтра раннє вставання.
Пішов бульбоносо-зиркастий, а своїми казаннями посіяв смуту в душі Софронія. Смуту, тугу, печаль неприкаяну, безвість непроглядну.
Що ж то подіялося з його родиною в Корці, чи встрягла вона в оказію, чи вбереглася? Батько нібито був чоловік обачний і врівноважений.