Я все поруч була, а тут мене покликали на цвинтар… Приїжджаю в лікарню, а він помер, без мене… Я ж тільки на три години відлучилася! Чому? Чому саме він?! За що? Я кричала страшно, до мене боялися підійти… Кажуть, його останні слова були до мене – кликав… А потім треба було його одягнути, а у нього тіла вже не було – все розпадалося, все немов кривава рана… Форму розрізали, а черевики… Там ноги були як бомби. Нічого не налізало, так і поховали босого… Він потім уві сні до мене так і приходив босий, просив узутися… А я купила нові і в труну поклала – його розмір… А потім коли сіли в катафалк – три години по Москві їздили, по кільцевій дорозі, знову вертатися — до цвинтаря не пускали. Там іноземні кореспонденти… Батьки мовчать, а я не витримала, кажу: чого мого чоловіка не можна поховати по-людськи? Він що, злочинець? Убивця? Чому? Кому потрібна ця брехня? І ховали під конвоєм, наспіх, у цинковій труні, під бетонною плитою… А нас посадили на потяг, теж під конвоєм. Правда, за готель ми платили самі, 14 діб пекла… Я потім спала три доби, як мертва. Приїхала швидка. Ні, кажуть, вона не померла, це такий страшний сон… Від якого не можеш прокинутись…
Повернення до попередньої сцени. Лукаш приводить бабу Федю.
ЛУКАШ. Оце він тут висів…
ФЕДЯ. Ой, лишечко, от дурне сало без хліба, а чоловік без жінки… (Оглядає його.)
ЛУКАШ. Ну що?
ФЕДЯ. Живий, але ледь-ледь не відійшов, на волосинці тримається…
ЛУКАШ. І що робить? А швидку можна викликать?
ФЕДЯ. Та поки сюди доїдуть… і чи поїдуть… Неси воду і пошукай свічку…
Лукаш кидається виконувати, а баба Федя починає шепотіти і виконувати якийсь ритуал. Лукаш приносить прохане, баба Федя запалює свічку, капає воском на воду тощо. Хлопець спостерігає за її діями. Із Василем – ніяких змін.
ФЕДЯ Поклич Каріну, синку, мені бракує сили – не хоче він вертатися, блукає… Хай і сила Каріни на нього йде. Тільки налякай її побільше…
Лукаш іде за Каріною, баба Федя продовжує ритуал і замовляння.
Влітає Каріна, побачивши Василя, зупиняється на порозі.
КАРІНА. Що з ним?
ФЕДЯ. Що щокаєш? Згубила мужика ні за цапову душу! На мертвяків молишся, от і маєш ще одного… кандидата…
КАРІНА. Ні! (кидається до нього). Василечку, сонце моє, тільки не вмирай…
Обнімає його, хапає за руки. Баба Федя зраділа спровокованій реакції і продовжує шепотіти і робити щось із свічкою, а Каріна ридає над Василем. Раптом Василь розплющує очі, дивиться на Каріну.
ФЕДЯ. Слава Богу, живий… Ну ти нас і налякав, старий шибеник, натуральний шибеник.
ВАСИЛЬ (кволо). Каріна… (Вона відпускає руку Василя, але це викликає протест Феді).
ФЕДЯ. Тримай-тримай, не відпускай, бо вже ледве не втратила. Обоє мов показилися, що одне, що друге… Ще й дитя довели, що воно від вас у ліс дременуло, світ за очі…
ВАСИЛЬ. Арсен?
ЛУКАШ. Знайшовся, живий, усе гаразд…
КАРІНА. Лукаш підстрелив вовка…
ВАСИЛЬ. Прости…
КАРІНА. Тільки ти більше не вмирай, будь ласка…
ФЕДЯ (бурчить). Хай тільки спробує – приб'ю на місці гада, не подивлюся, що не дихає.
ВАСИЛЬ (шепоче кволо). Анекдот знаєш? "— Тату, а ти герой Чорнобиля? — Ну. — Що "ну"? — Ну не герой."…
Каріна схлипує, притискає до себе руку Василя.
ФЕДЯ (Лукашеві, тихо). Як байки травить – то очуняє. Ходімо звідси, ми тут уже зайві…
Баба Федя і Лукаш виходять не прощаючись. Федора йде поволі, важко дихає.
ФЕДЯ. Серце прихопило… Нема в мене вже тої сили…
ЛУКАШ. Як нема? Ви його з того світа вернули, я сам бачив…
ФЕДЯ. Я тільки трохи помогла, а то він сам… рано він зібрався, не час… А мені вже час давно відбув, а все не забирають… Може, забули, га?
ЛУКАШ. Таке не забудеш…
ФЕДЯ. Спасибі на добрім слові… Хлопчику, їдь ти звідси, тебе чекає довга дорога…
ЛУКАШ. І казенний дім…
ФЕДЯ. Вовка боятися – в ліс не ходити, а ти вже ні вовка, ні чорта не боїшся, їдь у світ…
І Зірочку свою забирай…
ЛУКАШ. А чого це ви вирішили, що вона моя?
ФЕДЯ. Дурне ти сало без хліба… То в нас старих обличчя – чернетки покалякані, а у вас молодих – геть усе чисто видно, як по писаному… Іди, конспіратор хрінов. Важко мені…
ЛУКАШ. Може, яких ліків треба?
ФЕДЯ. Та я сама собі ліка. Просто трохи коле, зараз попустить… Відпочити треба…
Лукаш іде, а Феодора добирається додому і лягає.
СЦЕНА 16
СОН. Збираються звірі (Кіт, Кішка, Пес, Голуб, яких грають ті самі герої). Нереальне світло. Федя лежить десь на задньому плані. Звірі входять, продовжуючи суперечку.
ПЕС. А по-моєму, краще у воді. Ви тільки погляньте, яка водичка – тепла, лагідна – ляпота… А місячна доріжка…
КІШКА. Це ти любиш на місяць вити, от і топись, як закортіло…
КІТ. Та це не вихід — не піде вона зараз плавати…
ПЕС. Чого? Федя любить купатися.
ГОЛУБ. Так то купатися, а то тонути – дві великі різниці.
КІШКА. Ото ж бо… Терпіти не можу води… А після того, як потопили моїх кошеняток… Господи, як вони пищали, як били лапками… Сволоти, от баба Федя ніколи не топила…
КІТ. Ну заспокойся, не треба про погане…
КІШКА. А де тебе тоді носило? Хто мав їх захищати? Вештався за тою хвойдою…
КІТ. Ну досить уже, ми не тому тут усі зібралися. Нам треба вибрати найлегший вихід.
ГОЛУБ. А може, краще впасти з висоти? Швидко і надійно – а головне – відчути політ.
КІТ. Я вже відчував, красно дякую, і досі хребет на дощ ниє…
КІШКА. А якби ти не вештався до тої хвойди…
ПЕС. Та досить уже. Де ви висоту візьмете? Феді підніматися по сходах важко, а потім як вона впаде? Не сама ж вона кинеться, а тоді як?
КІТ. Та я зразу казав – не годиться… А може краще куля – раз і все. У них же є рушниця.
ПЕС. А ти пробував? Раз – а біль такий, що ховайся… А якщо не раз, а два, і три, і чотири… Он коли почали всіх відстрілювати після евакуації – мене й поцілили, ломанувся, дурень, думав, їсти дадуть… Таке лице у того хлопця було наче добре, ще і мене покликав… Я і пішов, а він покликав, бо мазила, стріляв погано, здалеку б не вцілив, а навіть зблизька – у живіт потрапив. І хоч би, гад, добив, так ні, так і залишив дохнути…
КІШКА. Так, усе, не треба нам цих тріллерів, ніякої крові, куль, рушниць… І не вдавай із себе героя, – тебе згубила твоя довірливість.
ПЕС. Довіра та від Феді — вона ж і підгодовувала нас, і лікувала…
ГОЛУБ. Мені крило, а Клеопатрі – лапу…
КІТ. То що ж робити будемо, панове, бо он світанок на порозі, а як вона прокинеться, а ми нічого не надумаєм, то все – від нас тоді вже нічого не залежить…
ПЕС. А чого це так нагально?
КІТ. Бо душу треба для дитини, її душу.
КІШКА. Стривайте, а якщо вона просто не прокинеться?
ГОЛУБ. Як не прокинеться, від чого?
ПЕС. Точно, зупинка серця, таке буває.
КІТ. І справді, тихо-мирно…
ГОЛУБ. І нічого не болить…
КІШКА. І жодних плям від крові… Тільки це тоді так швидко…
КІТ. То що вирішуєм? Всі за?
Звірі якимось чином голосують "за", підходять до Феді, затемнення.
МОНОЛОГ 5
МАРІЯ. Потім він мені наснився – наряджає ялинку разом із нашою дівчинкою. Уже такою великою… Років п'ять… А я потім приїхала на цвинтар на сорок днів, і там почалися перейми… Народила я дівчинку раніше строку. Така гарненька… А у неї цироз печінки – 28 рентген… І серце.. Вона померла того ж дня… І знову: ми її вам не віддамо… Знову для науки? Я ненавиджу вашу науку! Вона забрала його, тепер її… Я не віддам її! Не віддам! Я поховала її там, біля нього… В ногах. Там немає її імені. У неї ще нічого не було, навіть імені, тільки душа… Душу й поховала. Господи, я її убила… Вона прийняла удар на себе, а я вижила… Це вона мене вберегла. Але ж я їх обох любила. Як можна було вибирати? Хіба можна убити любов'ю? І де смерть, а де любов? Де там межа? Вона існує?
СЦЕНА 17
Зоряна швидко прямує до дверей баби Феді, стукає в них – нічого. Кричить.
ЗОРЯНА. Феодоро! Бабо Федьо! Відчиніть! (Ломиться в двері – вони прочиняються, вона бачить нерухому бабу Федю.) Мені такий дивний сон наснився – про ваших звірів, вони там навіть говорили, як у кіно.… (Зоряна торкається руки, розуміє, що та мертва, скрикує, вибігає з дому).
На крик збігаються мешканці.
ЛЮДИ. Що сталося? Чого ти кричала? Що з бабою Федею?
ЗОРЯНА. Вона… Здається, вона… той…
КАРІНА (Василю). Це ж вона тебе порятувала, а сама… (Схлипує).
ЗОРЯНА. Як же це? Вона ще вчора…
ПАВЛО. Кажуть, смерть уві сні дарують праведним людям…
ВАСИЛЬ. Треба покласти її на двері… Це традиція… Я зніму…
Люди сходяться біля баби Феді. Василь обнімає Каріну, Лукаш – Зорю, які плачуть, а Павло накриває бабу Федю ковдрою з головою.
СЦЕНА 18
Всі крім баби Феді біля входу до дому Василя – дверей не видно.
ВАСИЛЬ (Зоряні). Ну, що сказав син, ти додзвонилася? Він приїде?
ЗОРЯНА. Ні, не зможе – дочка після операції… Сказав: вишлють гроші…
ВАСИЛЬ. Не треба… Самі поховаємо…
КАРІНА. А священика кликали?
ПАВЛО. Усі відмовились. Бояться сюди їхати.
ВАСИЛЬ. Обійдемось… Баба Федя попів не любила.
ЗОРЯНА. А де ховати?
ВАСИЛЬ. Біля свого "хазяїна" – де ж іще? Вона свого Івана сильно любила…
ПАВЛО. А я чув, вона щось про вогонь казала…
ВАСИЛЬ. Точно, і я пригадую…
КАРІНА. Спалити? А може, краще так, по-християнськи.
ЗОРЯНА. А ми не сказали про Марго. А може, то знак?
ЛУКАШ. І що б це вже змінило? Аж нічого.
ПАВЛО. Добре, що не сказали – навіщо класти камінь їй на серце? Щоб було важче?
ВАСИЛЬ. Важко – не важко, а нести треба… Чули свіжий анекдот? Куди ви мене везете? Та на цвинтар… Так я ж іще не помер! – Так а ми ще не доїхали…
ПАВЛО. То вже давно не свіжий.
ВАСИЛЬ. А жаль. Тоді такий, останній: чули? Каддафі помер. – Проклятий Чорнобиль!
КАРІНА. Ти колись угомонишся чи ні?
ВАСИЛЬ. Колись ми всі там будемо, але я туди тепер не поспішаю…
Чоловіки піднімають двері Василя з Феодорою (які досі були прикриті) і несуть зі сцени. Жінки очікують, моляться. Раптом спалахує вогонь (червоне світло) на задньому тлі.
КАРІНА (схоплюється). О Господи, зараз пожежу зробить!
ЗОРЯНА. Ліс загориться! Треба бігти!
Жінки біжать углиб, зникають. Потім на авансцену виходить Василь, за ним Каріна.
КАРІНА. Господи, ти ж міг і сам живцем згоріти!
ВАСИЛЬ. Не міг, не панікуй.