Цим не преминув скористатися Петро, який тепер сміливіше спостерігав за діями Крикова й інших колег. Він безсоромно наслідував професіоналів, повторював за ними їхні дії та рухи, намагаючись працювати так само, як вони. Здавалося б, таким же чином пиляв, стругав, довбав... Втім виходило це у нього зі змінним успіхом і здебільшого істотно гірше.
По-перше, деякі інструменти він бачив уперше в житті. Руки, що не мали навичок, раз у раз не розраховували силу або відстань, промахувалися мимо цілі й допускали брак. В таких випадках Петро слідував пораді друга і, не шкодуючи, переробляв деталь заново, знову й знову намагаючись досягти прийнятної якості. І сам юнак, і його вкриті синцями та подряпинами, руки вперто намагалися на ходу навчитися новому для них ремеслу.
По-друге, як не намагався дядя Льоня працювати повільно, йому не вдавалося розтягнути процес настільки, щоб за ним встигав Петя, який періодично зіпсовував деякі заготовки. Вийшло так, що майстер уже зібрав свою табуретку, а хлопець був іще тільки на півдорозі до цього.
Відчуваючи, що без його порад Петрові буде нелегко завершити роботу, Криков із подвоєною ретельністю взявся шкурити готовий виріб, зачищаючи його до такого стану, коли поверхня вже мало не блищала.
А коли під час роботи стругального верстата майстерню наповнював виючий звук електродвигуна, друзі встигали перекинутися деякими фразами, що істотно допомагало Петі в освоєнні нової для нього професії.
Через три години всі потенційні столяри здали Коробову свої роботи. Довелося це зробити й дяді Льоні, оскільки подальше "вилизування" його ідеального табурета ставало недоречним та могло викликати підозри. І тільки Петро наполегливо продовжував удосконалювати своє дітище. На щастя, більшість деталей на той час були вже готові. Втім залишалося ще підігнати їх одну до одної, зібрати докупи й відшліфувати.
Віталій Онисимович для об'єктивності оцінки щойно зроблених табуреток зібрав цілий консиліум із колег, які трудилися у столярці. Виріб дяді Льоні одноголосно був визнаний найкращим, а сам Криков удостоївся честі бути запрошеним на роботу до місцевої бригади столярів. А ось Іваневич та ще п'ятеро претендентів не пройшли випробування: їхні вироби розвалилися під навантаженням і були забраковані як непридатні для використання.
– Товариші, ви можете йти до своїх бараків, – запропонував Коробов ув'язненим, котрі чекали подальших вказівок. – Результати ми оформимо протоколом і передамо керівництву.
Як втішені успішним закінченням іспиту, так і засмучені провалом, люди одяглися та рушили до виходу.
– А Вам скільки ще потрібно часу? – посміхаючись, запитав Петю бригадир деревообробного цеху.
– Думаю, за пів години впораюся, – обнадіяв професіоналів молодик.
– Ну що ж, займайтеся! – хихикнув Коробов та прослідував до свого робочого місця.
Незважаючи на підозрілий смішок бригадира, Петро, який не звик здаватися без бою, спробував подивитися на ситуацію з іншого боку.
"Все одно я витратив на виготовлення табуретки набагато більше часу, ніж інші, а тому за швидкістю я, як не крути, найгірший, – констатував факт хлопець. – Так постараюся хоча б максимально підкреслити якість мого виробу".
Доведення й оздоблення зайняли у Петра хвилин сорок. Тільки коли подальше шліфування стало погіршувати зовнішній вигляд табурета, молодик відклав наждачку в сторону.
– Віталію Онисимовичу, у мене все готове! – повідомив він про закінчення своєї роботи.
Те, що цей молодик запам'ятав, як його звуть, і шанобливо назвав на ім'я й по-батькові, потішило самолюбство бригадира.
– Хлопці, – покликав він колег, – ану, давайте проінспектуємо останнього, найповільнішого працівника; може, у нього сосна перетворилася на чорне дерево?!
Столяри посміхнулися, знехотя наблизилися до свого начальника, а потім всі разом підійшли до Петі.
– Ну й довго ж ти мучив цю табуретку, – підначив хлопця Коробов, узявши виріб за ніжку та розглядаючи з різних боків.
Опісля він поставив плід Петрової праці на підлогу, натиснув на нього в кількох місцях і під усілякими кутами. Зрештою сів верхи й посовався туди-сюди.
– Звичайно, чикався цей хлопець із табуреткою надто довго, – вголос розмірковував майстер, – явно недостатньо у нього навичок. Проте з іншого боку, результат навіть дуже непоганий.
– Та чого там, гарний табурет, – пролунав із натовпу окаючий голос. – А що довго – так і Москва не відразу будувалася!
– Якби ми з такою швидкістю працювали, – давно б пішли по світу з торбою, – заперечив Віталій Онисимович.
– Так зовсім же ще зелений хлопчина, – знову включився в обговорення шанувальник округлих голосних, – досвіду обмаль. Напевно, до табору прямо з навчання потрапив.
Так і не прийнявши з приводу Петра остаточного рішення, Коробов із табуретом у руках попрямував до кутка майстерні, де один біля одного знаходилися щойно виготовлені вироби. Коли всі вони опинилися в одному ряду, оцінювачу, ясна річ, захотілося їх порівняти. Яке ж було його здивування, коли він виявив, що Петіна табуретка, мабуть, одна з найкращих. Це і схилило чашу терезів у бік позитивного рішення.
– Ну що ж, мені здається, що цей молодик із часом наб'є руку та зможе успішно столярничати. Як ви думаєте? – звернувся Віталій Онисимович до членів своєї бригади.
– Буде з нього толк, – відізвався Резо, перекручуючи слова своїм кавказьким акцентом. – Я дивився, як він працює: старанний хлопець.
– Як прізвище? – запитав Коробов, беручи олівець, щоб записати результат іспиту до відомості.
– Шабля! – бадьоро відрапортував Петро.
– Українець? – уточнив Віталій Онисимович і, не чекаючи відповіді, сам же підвів межу своїм міркуванням: – Українці працьовиті, й руки ростуть, звідки треба; нехай займається, – відтак майстер доброзичливо глянув на Петю. – Будеш столярничати! – завершив він.
– Дякую, – тільки й зміг сказати зраділий молодик.
– Іди вже, відпочивай! – усміхаючись, підбадьорив його Коробов, а потім злегка потріпав хлопця по плечу.
Експропріація зерна
1933 рік, лютий. Томаківка.
У складі продзагону, який чомусь називали буксирною бригадою, було 10 чоловік, включно зі школярами. Керівник цієї групи Степан Сайко та її комісар Іван Мордін хизувалися в шкірянках. У першого через плече бовталася гвинтівка, а у другого на ремені висіла велика кобура з наганом. Решта ж активістів представляли в основному комітет бідноти. Вони були одягнені, хто на що здавсь. Зброї у них не було; замість неї ці члени продзагону носили щупи – довгі, заточені з одного кінця, сталеві прути з ручкою.
Осередком заходу була підвода, котра слугувала і засобом пересування членів буксирної бригади, і транспортним засобом для перевезення конфіскованого добра.
Коли Петрик із Марійкою вийшли на вулицю, вони побачили підводу неподалік.
– По місцях! – кинув клич Сайко. – Їдемо до Хижняків! Пора розворушити це куркульське гніздо!
Чоловіки й підлітки залізли на підводу, після чого кінь розміреним кроком потягнув свій вантаж по дорозі. Під стукіт коліс Петя почав продумувати майбутній захід.
"Треба вести себе гідно, адже я буду представляти радянську владу, – розмірковував хлопчик, – і в той же час необхідно всіляко допомагати продзагонівцям, не осоромити високе звання піонера".
У його думках поставали яскраві картини, на яких пузаті нахабні куркулі, що нібито зійшли з кумачевих плакатів, без діла лежать на печі, насолоджуючись ситим життям. Поруч виникали й експлуатовані цими класовими ворогами бідні жінки, котрі їм прислужують. Уява малювала також добре замасковані величезні склади із зерном, стада корів і свиней.
"І що ж я повинен робити? – раптом виникло у підлітка логічне запитання. – Обшукувати приміщення, чи щось говорити?"
Петя спробував уявити процедуру вилучення зерна: як буксирна бригада зайде в будинок, як зажадає від куркулів, аби ті здали збіжжя у засіки Батьківщини, як буде виявляти приховане. Втім скільки він не старався – ніяк не міг знайти нормальних, людських, цивілізованих способів це зробити: весь час виходило якесь грубе, насильницьке дійство. І вже поготів хлопчик не бачив свого з Марійкою місця в заході.
"Нехай, нічого винаходити велосипед! – обсмикнув сам себе хлопчина. – Врешті-решт, на те і є старші товариші, щоб знати, яким чином потрібно діяти".
Він подивився на одягнених у напіввійськову форму, рішуче налаштованих керівників продзагону й заспокоївся:
"На місці все проясниться; треба просто довіритися досвіду цих людей", – розсудив піонер.
Їхати довелося довго, оскільки садиба Хижняків знаходилася на далекій околиці селища. Петя рідко бував у цій частині населеного пункту, а тому з цікавістю розглядав округу. В міру просування підводи все більше стало траплятися бідних хатинок під солом'яною стріхою і дворів, зовсім не обгороджених парканами. Нарешті виїхали на вулицю, де жили Хижняки. Як не озирався Петрик по сторонах, у цій забутій Богом частині селища на очі йому попався лише один мужик. Атмосфера периферійності та якоїсь затурканості непомітно накрила все навколо.
– А ось і будинок нашого куркуля! – радісно сповістив членів групи її керівник, показуючи рукою на кінцевий пункт подорожі.
– Тпррру! – дав конюх команду коневі, й той потихеньку пригальмував.
Продзагонівці почали буденно один за одним зістрибувати з підводи, а піонери, не знаючи, що їм робити, продовжували витріщатися на вказаний Сайком двір. Зовні він був охайнішим у порівнянні з сусідніми, але багатством вочевидь не виблискував.
"Огорожа точно така ж, як у нас, і хатинка дуже схожа на батьківську, тільки трохи менша", – відзначив про себе Петя.
На око зовнішній вигляд садиби свідчив про середній достаток мешканців, і це якось не в'язалось із загальноприйнятим уявленням про куркульське господарство. Проте логічно завершити свої роздуми з цього приводу зараз хлопчині не судилося.
– А вам що, особливе запрошення потрібне?! – вибухнув лайкою Стєблєцов, викочуючи налиті кров'ю бичачі очі на підлітків. – Ану, швидко за роботу!
Хлопчик і дівчинка зістрибнули на злегка прихоплену морозцем землю. Будучи невпевненими у своїх подальших діях, вони прослідували на подвір'я за іншими членами групи.
Антоне! Кириле! – рикнув Мордін двом рядовим продзагонівцям.