Мабуть, не дуже давно цю частину засадили молодими соснами та березами. Рівними рядами стоять молоденькі, всього лише по кілька метрів заввишки, сосонки, що низько поросли лапатими гілками. Інколи між густими зеленими рядами сосен трапляється один чи два рядки струнких білокорих берізок. Піщаний грунт під соснами вкритий шаром опалої хвої. Коли йдеш, вона приємно пружинить під ногами, неначе ти ступаєш не по землі, а по сіро-зеленій товстій ковдрі. А от між берізками земля вкрита легеньким шаром сухого березового листячка, крізь який витинається негуста тоненька травичка.
Перші мої гриби – маслючки та підберезовики, котрі у нас звуть бабками. Маслючок – гриб нехитрий і товариський, не дуже й ховається і рідко коли росте поодинці. Попервах через неуважність та метушню мені нелегко було вгледіти під шаром хвої виводок маслючків: не вистачало терпіння та спостережливості. Грибники ж по лісу ходять повільно, уважно дивлячись собі під ноги та трохи по сторонах. Мені, малому, не так вже й просто опанувати цю, здавалось би, нехитру науку.
...Ми йдемо з мамою по молоднячку поміж двома рядами невисоких сосен і пильно вдивляємось у глицевий килим: мама зліва, а я – справа. В маминому кошику вже чимало маслючків, у моєму ж – хіба з десяток, зате в мене всі – більшенькі. Ось знову прямо переді мною виткнулись ще два – з блискучими коричневатими шляпками, до яких поприлипало кілька хвоїнок. Присівши, я обережно, як вчила мама, підрізаю маленьким ножиком їхні ніжки. Гриби вкриті густим липким слизом, від якого наші з мамою пальці на лівих руках почорніли і теж липнуть.
Ці маслючки досить підросли, бо їхні шляпки розгорнулись, білі спіднички на ніжках потріскались і оголили ніжні жовті решіточки зісподу шляпок. Я вже зібрався іти далі, та мама, яка час від часу поглядає в мій бік, зупиняє мене:
– Пропускаєш гриби. Ану, подивись уважно.
Я дивлюсь на те місце, де щойно зрізав два грибки, бачу світлі кружечки – залишки від їхніх ніжок, але на товстому шарі хвої більше нічого не впадає мені в очі.
– Присядь, нахились до землі і подивись ще, – радить мама.
Ти диви! Як це я раніше не помітив? Отой товстий шар хвої якась сила відірвала від землі і він неначе завис у повітрі. Нахилившись ще нижче, я бачу під цим шаром не одну, – кілька молоденьких злегка жовтуватих, майже білих, ніжок маслючків. Ач, які хитруни! Я хочу одразу ж згребти цю купу глиці, та мама мене зупиняє:
– Не поспішай. Обережно заведи руку під низ і перевертай повільно, дивись, щоб не поламав грибів.
Ого! Та їх тут з десяток, ні, з два десятки! Ти ба, як поховались. Обережно відклавши набік зняту шапку хвої, з бозна-яким задоволенням починаю насолоджуючись, по одному, зрізати молодесенькі маслючки. Шляпка у них зовсім світла, ще не нагадує розгорнуту парасольку і спіднички прикривають не лише низ шляпки, але й частину ніжки. Все дно в кошику враз вкрилось невеличкими, блискучими від слизу, грибками.
Яка все ж таки цікава штука – шукати гриби! Вони ж бо неначе ховаються від мене: " Ану, спробуй, знайди!".
– Ти, мабуть, багато їх попропускав. Вернись та ще раз уважно подивись – не може такого бути, щоб не було.
І дійсно, мама права. Знаючи тепер, як ховаються маслючки, я досить швидко знаходжу на тих місцях, де раніше зрізав по одному, чи по два грибочки, тепер ще по кілька штук молодесеньких, захованих під шаром соснових колючок.
Отак, не поспішаючи, швендяючи нога за ногою між рядами сосонок, ми виходимо на невеличку галявинку, вкриту замість опалої хвої зеленим, а місцями – сріблястим коротеньким мохом. Вийшли та й завмерли: молодесенькі, щойно вирослі маслятка були розкидані майже на половині галявинки, один кращий від іншого: тугі, блискучі, з світло-коричневими, майже пісочного кольору, шляпками, що повитикались з-під моху, вони ваблять око і тішать душу.
– Оце так! Дивися ж, не поспішай, бо не стільки збереш, скільки потопчеш.
І, повстававши навколішки, ми беремось до роботи. Яке ж то задоволення – збирати гриби, коли їх так багато і ти, повільно посуваючись, один за одним перекладаєш їх до кошика, який стає все важчим та важчим.
Довгенько ми трудимось на цій галявинці і кошик мій після неї так поважчав, що відтягує вже мені руку, але ж і приємнішої ноші я в своєму житті ще не знав.
Ми доходимо до двох рядків берізок. Тут іти зручніше, голки не сиплються за комір, не колють обличчя, тут світло та сонячно, навіть якось весело та радісно іти поміж біленьких, з чорними плямами-смужками, стовбурів.
Раптом мама рвучко хапає мене за руку:
– Дивись під ноги! Ледве на бабку не наступив, – і показує рукою прямісінько переді мною, за якийсь лише крок попереду.
Я ж так пильно вдивлявся в покриту сірим торішнім листом піщанисту землю, на якій росте ріденька травичка і ще мить тому нічогісінько не бачив! Де ж він взявся, оцей високий, міцний гриб із високою товстою ніжкою та сіруватою, під колір старого листя, м'ясистою шляпкою?
Дива та й годі! Ну і хитруни ці гриби – немов на них якісь шапки-невидимки вдягнені... Мені жах, як кортить зрізати підберезовика, хоча це і не я побачив його першим.
Та мама неначе вгадала мої думки:
– Зріж його, тільки обережно. Спочатку навколо ніжки розгреби акуратно землю, подивись як глибоко вона сидить в землі., а потім уже зрізай при самому кінчику.
Оце гриб! Важкий, неначе десяток маслючків, тугий, ніжка висока, доволі товста, вся вкрита продовгуватими темними цяточками, неначе лусочками, шляпка світлого сірувато-коричневого кольору, м'ясиста, без слизу, але на дотик ніжна, немов оксамит, зісподу майже біла. Ох і гриб, не гриб – красень! Поклавши його в кошик поверх маслюків, я вже збираюсь підвестись, але мама мене зупиняє:
– Зачекай. Ану подивись уважно навкруги, чи немає ще десь грибів.
Я похапцем, аби хоч на цей раз побачити першим, пробігаю очима навколо – ні, нема.
– Дивись уважніше.
Невже знову не побачив? Та ні ж, немає, що тут дивитись, треба далі вже йти! О, а що ото виглядає з-за берізки? Точно, гриб, підберезовик!
Раптом щось немовби перевертається в моїх очах – та он же ще два! Але ж їх не було на цьому місці ще якусь хвилину назад – я ладен на будь-що побитись про це об заклад... Ох і гриби, ох і вміють же ховатись! Яка тільки цікава штука – їх збирати! Це ж бозна яке задоволення: нема, нема..., коли ж, здається, нізвідки, – один, другий, третій!
В мене не просто настрій гарний, я – щасливий. Відтепер збирати гриби – моє нове захоплення, та ще й яке!
Кошик мій – ого який важкий і вільного місця в ньому залишається не так вже й багато. Доки я любуюсь на свої знахідки, мама знаходить ще кілька бабок і, дивно, але мені нітрохи не заздрісно, я щиро радію з того, що тепер у нас обох в кошиках є такі красиві великі гриби. Ми знову переходимо до сосен і отак, мандруючи поміж рядами дерев взад-вперед, непомітно для себе наповнюємо наші кошики доверху і змушені вже повертати додому. Змушені, бо, по-перше, збирати гриби вже нікуди, по-друге ноги в обох потомились і, як каже мама, "гудуть", а по-третє, мені раптом так їсти захотілося, що й вовка з'їв би.
Добре, що до діда Федора та баби Ганни від лісу рукою подати, тому через якихось півгодини ми, потомлені, але задоволені, приплентуємось нарешті до рідної маминої хати, в якій вона колись народилась та зросла і де на нас вже чекає смачний, прямо з печі, бабин обід.
Дивна річ – наша пам'ять. Часто ми забуваємо найважливіші для нас речі, не можемо пригадати багато віддалених в часі подій, але дещо назавжди залишається в ній безцінним скарбом і гріє душу та веселить серце однією лише яскравою згадкою. Ці спогади не тьм'яніють із часом, залишаються свіжими, соковитими, мальовничими картинками з минулого і коли ти зосереджуєшся на них, то, – хіба ж це не диво, – відчуваєш навіть смак, навіть запахи з усіма їх відтінками та нюансами!
Дід Федір – відомий всьому Коропу пічник, гончар та мисливець. Піч та грубу з лежанкою, з якої можна було, гріючись на ній взимку, спостерігати у вікно за тим, що діється на білому світі, бо проглядалась вся вулиця аж до Червоної школи, він майстерно спорудив сам. В печі баба Ганна варила такі духм'яні, запашні страви, що зараз вони беззаперечно склали б честь найшанованішому ресторанові. Оті запахи томленого на гарячій черіні в глиняному, дідових рук, горщику, чи то борщу, чи то супу з локшиною, чи картоплі на молоці, або хоча б бабки "шарлотки", спливають у пам'яті, на якусь мить стають реальністю і, поманивши думкою в далеке дитинство, зараз же й розчиняються безслідно до наступного разу.
Ех, що то за їжа була з печі! Зварена ще зранку, вона стоїть до самого обіду, потроху упріваючи під глиняною покришечкою, збоку в пічному закутку, стає густішою, темнішою, з густим, знову ж таки, хоч ножем його ріж, духом, який, варто лише вийняти на вилошникові-рогачеві горщик з печі, враз наповнює хату і крізь прочинене, коли це влітку, вікно ще й вихлюпується на вулицю та й там полонить все навколо. Не знаю, чи знайдеться людина, яка б встояла перед цим духом і щиро відмовилась від частування.
А окрім духу ще й смак! Хоч і довго млів суп у горщику, але й картопелька цілою лишилась, і домашня локшина не переварилась, кожна її смужечка окремо одна від одної лежить, і м'ясо саме відділяється від мозкової кістки та тане в роті, а мозок з тієї кістки, як його майстерно вийняти, та, присоливши, з сірим хлібом, та ложечку супу слідом, – м-м-м!.. Смакота!
...Тож не дивно, що вмовляти мене не потрібно, тарілки порожніють напрочуд швидко, не те, що вдома.
Пообідавши, мама береться чистити гриби і, ясна річ, я поруч з нею, аби, перебираючи гриби, ще раз пережити незабутні миті насолоди.
Мама повчає:
– Подивися уважно, чи немає в ніжці черв'яків. Червиві місця треба викидати. От дивись, – і, взявши до рук мого найбільшого підберезовика, вона показує на кілька маленьких темних дірочок на білому зрізі ніжки, – цей гриб червивий.
І починає безжально вкорочувати ніжку мого найбільшого гриба: кільце за кільцем, аж доки з тіла гриба не зникають дірочки – ходи отих клятих черв'яків. Але ж і від ніжки майже нічого не залишилось! Мені до сліз жаль такого красеня, а мама, не звертаючи на те уваги, береться до наступних бабок.