– Дивись, як я роблю, і повторюй за мною.
Малюк, поглядаючи на наставницю, з азартом почав теребити свою грудку. Він вивалявся в борошно буквально з ніг до голови. Бабуся ж тільки посміювалася та підбадьорювала онука, сама енергійно місячи тісто і примовляючи:
"Тісто добре місимо!
Тісто тиснемо, мнемо!
Для Петюші ми із тіста
Гарних булок спечемо!"
Через деякий час Петя почав вторити Ірині, проговорюючи примовку разом із нею. Нарешті тісто було готове.
– Здорово ми з тобою попрацювали, – підбила підсумок роботі жінка, – але дуже втомилися. Правда? Фух!
Театральним жестом вона витерла піт із чола тильною стороною долоні, а онук відразу ж, як папуга, повторив її рухи.
– Так, втомилися... Фух! – підтвердив він.
– Тоді давай відпочинемо.
На стілець, що служив Петрикові підставкою, бабуся поставила невеликий чурбак і посадила на нього хлопчика, заодно обтираючи рушником його обличчя від муки. Потім сама сіла на табуретку і разом із онуком почала декламувати черговий віршик:
"Ми втомилися, спітніли:
Працювати ми хотіли!
Нині ж спочиваємо –
Сидимо й співаємо!"
Кілька разів повторивши примовку і переконавшись, що хлопчина твердо її запам'ятав, Ірина перейшла до наступного номера програми:
– Ну що ж, віршик розповіли, а тепер – заспіваймо, як і сказано у віршику.
Вона розправила плечі та затягла свою улюблену пісню:
"Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крила не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав".
Голос у Ірини був гарний і глибокий. Співала вона натхненно, тож Петя заслухався. Під кінець він спробував підспівувати, але поки що це в нього виходило поганенько.
– Нічого – ще навчишся! – заспокоїла бабуся. – А тепер давай робити з тіста булочки, шанежки та пасочки. Ти що ліпитимеш?
– Булочки!
– Ну, давай ти – розкочуй тісто, а я формуватиму з нього булочки, – запропонувала жінка, подаючи онукові невелику качалку.
– Ні, я хочу ліпити булочки! – запротестував хлопчик.
– Добре, – погодилася Ірина, – спочатку вдвох розкочуємо тісто, а потім – разом ліпимо булочки, шанежки та пасочки.
– Гаразд, – пішов на компроміс малий.
Команда з онука та бабусі знову взялася за роботу, паралельно розповідаючи потішку:
"Ліпимо ми пасочки,
Кругленькі як личко!
А дістанемо з печі
Смачненькі куличики!"
Ірина вміло і швидко розправлялася з тістом, заодно підтримуючи ентузіазм малюка та переконуючи його в тому, що це саме він зробив такі гарні булочки, шанежки та паски, а бабуся лише трохи їх підправила.
Відчувши, що хлопчик досяг емоційного піку, вона акуратно заспокоїла його, переключивши увагу на іграшки, які занудьгували в кутку. А сама, засунувши лист із кондитерськими заготовками в духовку, взялася за чищення картоплі.
...
До урочистої роздачі свіжоспечених булочних виробів були скликані всі домашні. Велике блюдо з випічкою стояло посеред столу. І звичайно ж, "родзинкою програми" були найкрасивіші та найсмачніші булочки, шанежки й паски, виліплені новоявленим "кулінаром".
І мама, і тато, і бабуся на всі лади розхвалювали Петрикові вироби, захоплюючись їхньою рум'яною скоринкою та дивовижною, схожою на казкових звірят, формою.
А сам "майстер" лише посміхався. Він не міг відповісти на похвали, оскільки за обидві щоки уплітав витвори власного – в цьому він не сумнівався – кухарського мистецтва.
Розстріл
1941 рік, вересень. Південноукраїнський степ.
Колона етапованих, без води та їжі вже майже добу безупинно, прискореним маршем просувалася на схід, намагаючись вислизнути з пащі німецьких механізованих клинів.
Начебто відчуваючи наближення осінньої негоди, шалені сонячні промені прагнули наостанок показати всю свою силу, та так, щоб оці люди, які уявили себе вершителями історії, благали Господа, випрошуючи послати їм ковток води. А глибоко байдуже, невблаганне, нескінченно-синє небо, трохи прикрашене на горизонті декількома пухнастими хмаринками, наче висмоктувало з нещасних арештантів останні соки. Тягуча, густа слина гидко склеювала все в роті. Коли Петро піднімав голову до неба, йому здавалося, що іще трохи – і цей цинічно-прекрасний вакуум поглине саму його душу, забравши її в недосяжно-далеку височінь вічності.
Десь поруч гуркотіли гарматні залпи. Рівні, як стіл, без єдиного деревця величезні поля спонукали німецьких льотчиків прямувати до будь-якої цілі, що з'являлася на фоні цього одноманітного пейзажу.
Два рази змучені, перелякані люди піддавалися кулеметним атакам юнкерсів, що повертались із завдання і наостанок вирішували витратити решту патронів. За командою керівника групи – лейтенанта держбезпеки – всі кидалися врозтіч. Але незважаючи на це, близько двадцяти людей, включно з військовими, загинуло від куль німецьких стерв'ятників. Приблизно стільки ж було страчено охороною. Розстрілювали всіх, хто отримав серйозні поранення, і тих, хто не міг іти.
Почастішали спроби озвірілих, збожеволілих від спраги зеків підібрати кавунові кірки, що валялися обабіч дороги, або напитися з калюжі, яка знаходилася поруч. І якщо в перших, хто наважувався кинутися до калюжі, НКВС-ники просто стріляли, то тепер ситуація раз у раз виходила з-під контролю.
У черговий раз побачивши поверхню невеликої калюжі, що блиснула на сонці, буквально всі ув'язнені атакували це жалюгідне джерело води, не зважаючи ні на страх смерті, ні на відчайдушні окрики й пальбу охорони. Вони стали шалено боротися і битися за право припасти до цієї цілющої вологи.
Петро добіг до калюжі серед перших, але кілька людей уже лежали в ній, жадібно хлебчучи і не даючи можливості напитися іншим. У люті Петро схопив одного з них за одяг, відкинув на кілька метрів убік, упав на його місце, і рот нестримно злився з водою. Пив він несамовито. У перші кілька хвилин хлопець не відчував нічого, крім змішаного почуття захоплення, насолоди та радості від вгамованої спраги. Тільки коли замість води він відчув у роті мул, усвідомлення того, що відбувається, поступово почало повертатися до нього. Арештант зрозумів, що вода закінчилася, а він лежить у багнюці, придавлений купою людських тіл. Поступово до в'язнів починало доходити, що води в калюжі більше немає, і вони один за одним стали сповзати з гори тіл і відходити вбік.
Тим часом лейтенант держбезпеки, який командував цими людьми, що перетворювалися на звірів, гарячково думав над тим, як утримати натовп у покорі. Але скільки він не намагався знайти ефективний вихід, на думку не спадало нічого кращого, ніж ввергнути ув'язнених у панічний, тваринний страх, ще сильніший порівняно з почуттям спраги.
"Так, це єдино можливий дієвий метод", – підсумував лейтенант і негайно перейшов до рішучих кроків.
– Громадяни ув'язнені! – пророкотав він похоронним голосом. – Вами допущено непокору охороні. Ті, хто залишилися біля калюжі, першими покинули стрій і, отже, є призвідниками цього безладу; за законами воєнного часу вони підлягають розстрілу. Наказую охороні відвести призвідників на десять кроків убік і виконати вирок. Доводжу до відома всіх, що я не потерплю свавілля та саботажу. І надалі у разі непокори, крім убитих при спробі втечі, охорона щоразу розстрілюватиме ще 10 призвідників.
Потім він звернувся до своїх підлеглих:
– Васильєв, Зельдін, Федоренко, Квакуша, Кріпак! Відвести порушників порядку на десять кроків убік і виконати вирок!
Названі НКВС-ники, тримаючи гвинтівки напоготові, рішуче рушили в бік "призвідників", які на той час саме підвелися. Останніх було п'ятнадцятеро. Петро стояв ближче до лівого краю групи. Він чув слова лейтенанта, і в ньому відчайдушно боролися почуття ейфорії від приливаючої до організму води та страху перед підступаючою смертю.
– Організатори безладу, – звернувся лейтенант до брудних, мокрих переляканих людей, – за невиконання наказу за законами воєнного часу ви засуджуєтеся до розстрілу. Відійти на десять кроків праворуч і вишикуватися в шеренгу! – тримаючи револьвер у зігнутій руці, він указав нещасним на місце, куди вони мали стати.
Петро серед приречених побрів на місце, вказане лейтенантом. До нього почав доходити сенс того, що відбувається. Стало страшно і моторошно. Раптом почуття безвиході захопило всю істоту Петра. За кілька секунд шляху до місця розстрілу в голові промайнуло все життя: найкращі, яскраві та барвисті моменти його короткого буття феєрверком промайнули у свідомості.
"Чому так швидко все закінчується? Це не справедливо! У мене ще стільки сил та енергії. Хіба для того я з'явився на світ, щоб так абсурдно і безглуздо померти у 21 рік?" – питання без відповіді, перемішані з найсильнішими емоціями страху, розгубленості й жалю до себе, до свого загубленого життя лавиною захльостували мозок і всю істоту Петра. Очі налилися сльозами і два тоненькі струмочки потекли по щоках.
– На коліна, саботажники! На коліна! – різкий голос лейтенанта держбезпеки пролунав як гуркіт грому серед ясного неба, а його невблаганний лютий вигляд свідчив про неминучість розправи. – Зайняти вихідну позицію для виконання вироку! – звернувся він до НКВС-ників. Ті стали в ряд навпроти засуджених. – Цілься!
Петро разом із рештою опустився на коліна. Його руки доторкнулися до степової трави. Він зірвав одну рослину, почав жувати сухе стебло і відчув у роті трохи гіркуватий трав'яний присмак. Потім глянув у нескінченне синє небо, згадав, як у юності, так само зливаючись із цією блакиттю, мріяв про служіння своїй улюбленій Батьківщині. Не встиг... Не дали...