Та Костик і далі мов не чув, а все мугикав під носом пісню:
— А вже тая червона китайка
Гей, гей, червоніє,
А вже тая козацька слава,
Гей, гееей …
— Чуєш, Костю, я так не граюся і кінець! — настоював Ростик.
— Як "не граєшся"?
— Ось так, як ми тепер: щораз доводиться нам утікати перед якоюсь небезпекою...
— Що поробиш, видно вся історія України така небезпечна... — відповів Костик. Це Ростика дуже вразило:
— Ти послухай, хіба ж не думаєш, що я боюся! Хоч не любив я вчитися історії, то тепер вона подобається мені щораз більше. Тільки жаль мені, що ми весь час утікаємо, а нічого путнього не зробили.
— А хто врятував корону короля Данила? А хто поміг здобувати галеру? Та й сам ти добре бачиш, що не самі ми "граємося", а хтось нас везе, охороняє та попереджує про небезпеку... — мудрував Костик.
Ростикові вже не стало часу відповісти, чи він не бачить, бо враз потемніло, зашуміло кругом сухе осіннє листя і пролунав дзвінкий хлоп'ячий голос:
— Стій, хто йде?
Голос був такий рішучий, що Ростик з усіх сил натиснув ногою гальму і авто спинилося. З темряви вийшов хлопець, може такий, як вони, в козацькому одязі, з волоссям, стриженим "під макітру", та з малою шабелькою при боці. Хвилину поглядів на них здивовано а потім спитав ще раз:
— А ви хто такі?
— Ми українські новаки, Ростик і Костик Гармаші, — представився радо Костик.
— Гармаші?! То, може, ви родичі полковника Семена Гармаша, що то так завзято бив ляхів під Корсунем? Я не давно читав про нього в хроніці... — розговорився хлопець.
— Так... може й родичі... якісь дуже далекі... — бентежився Костик. Аж Ростик йому допоміг:
— Ну, а ти хто такий?
— Я Грицько Орличенко. Батько взяв мене з собою сюди, в батуринську палату, бо в батька важлива нарада з ясновельможним...
— З паном гетьманом цього й тогобічної України. Іваном Степановичем Мазепою? — перебив йому Костик.
— Та з ним же! Іншого гетьмана в Україні немає! Я сидів у сінях з сердюками, а вони розказували, що тепер треба дуже уважати, бо Меншіков всюди своїх шпигів понаставляв. Дядько Чуйкевич щораз розсилав стежі, щоб слідкували... То й я задумав обійти кругом палату й сад — та собі пошукати, може якого приловлю...
— Коли так, то ми з тобою! — закликав притьмом Ростик. Щось добув із скритки з приладдям і вже обидва прямували за Грицьком туди, де білів у темряві високий будинок.
— Треба тихо йти... — повчав шепотом Грицько.
— А вже ж, що не голосно! Цієї штуки нас теж учили в таборі! — пробурмотів Ростик, але Костик сіпнув брата за ріжок новацької хустини і той замовк. Нараз поклав руку Грицькові на плече, щоб той зупинився.
— Бачиш там? — показав пальцем кущ під самим вікном.
І справді, там щось заворушилося поміж листям, та так, що ледве можна було пізнати.
— Ой Боже, та це ж вікно канцелярії самого ясновельможного! — злякався Грицько. Костик помітив, що, хоч у вікні було темно, то попри раму продиралося кілька про менів. Видно, там світилося, тільки вікно було заслонене.
— Ми зараз вистрашимо це лихо звідтіля! — обіцяв самопевно Ростик.
— А як ти це зробиш? — питав недовірливо Грицько.
— Я вже знаю такий спосіб! — нахвалявся Ростик і, навіть, сіпання за хустину не помагало. — Тільки йдіть за мною!
Ішли тихцем один за одним. Кожен вступав у сліди попередника, щоб не чути було кроків. Підкралися зовсім близько. Ростик блиснув враз ручним ліхтариком просто в очі того, що стояв у кущах, приклавши вухо до стіни.
Той, осліплений, крикнув з переляку й підняв руки, щоб закрити ними очі. В ту ж мить всі три хлопці кинулися на нього, повалили на землю та ще й посідали йому на спину.
— Варта! Варта! Москаля схопили! — зарепетував Грицько.
Надбігли сердюки з смолоскипами та з оголеними шаблями, схопили шпига попід руки. На ньому була порвана рубаха, а волохата шапка завсім перекривилася на голові.
— Що це у вас за порядки, що дозволяєте пацанам жартувати з слугами світлішого князя Меншікова? — розкричався він.
А такі порядки, що зараз підеш з нами до свого світлішого! Перекажеш йому, що в нас, в Україні, чесні люди попід чужими вікнами не підслухують! — відрубав йому козацький сотник, начальник варти, та дав знак рукою, щоб сердюки відвели москаля.
ПРИСЯГА
— То це ти зробив, Грицьку? — спитав сотник.
— Я та не сам! — запевняв Грицько, а щоки аж палали від радости. — Гляньте дядьку, які в мене побратими знайшлися! — Він схопив Ростика та Костика за руки і міцно потряс ними.
— Це ми втрьох його приловили!
— Гарно, хлопці! Видно, ще будуть з вас добрі козаки! — погладив їх по головах сотник. — Розкажу про це ясновельможному!
— Пане... пане сотнику, а чи не можна б так... чи не можна б нам самим побачити пана гетьмана? — попросив тремтливим голосом Костик.
— Воно, звичайно, можна, а ще коли йдете з його хрещеником, Грицьком, — відповів заклопотано сотник. — Та тепер у нього важливіші турботи. Але побачимо — ідіть зі мною в палату, підождете.
В сінях горіли свічки у високих ліхтарях, а на ламах попри стіни сиділи сердюки та джури. Біля важких різьблених дверей стояли на варті козаки з списами напоготові.
Хлопці сіли й собі на лаву. Вмить Костик з Грицьком завели розмову, мов давні знайомі.
Правда, Грицько довго не міг зрозуміти, як це так, що Ростик з Костиком приїхали з майбутнього, хоч на Костикові був каптан короля Данила, а в авті — стріла отроків князя Володимира. Знов же Грицько мав що розказувати, як то він учиться їздити верхи й орудувати шаблею, і латини, і греки, і німецької мови. Розповів, що читав в "Ойропеїше Фама" про ту дивну землю Америку, звідки приїхали Ростик і Костик. І що був у Могилянській Академії, на театральній виставі про князя Володимира, отого самого, що його хлопці бачили живого.
Костик випитував про всю генеральну старшину, та про запорізького кошового Костя Гордієнка, та де саме тепер стоїть король Карло Дванадцятий з своїми шведами.
Грицько розказував і дивувався, що Костик так добре все знає, а Ростик сидів збоку та поглядав на них вовком.
— Треба мені було менше приглядатися до телевізора, коли мама не дозволяла, — думав гірко, — зате більше читати разом з Костиком. А то тепер не вмію ні про що говорити з Грицьком і сиджу, мов три осли разом.
Довше годі було сумувати, бо з-за дверей почувся такий грімкий голос, що всі стрепенулися:
— Як ми повік Господа молимо за батька Богдана, що визволив нас із ярма ляцького, так тебе, Іване Степановичу Мазепо, проклинатиме повік вся Україна, коли не ви зволиш нас із московської неволі!
— Це старенький полковник Апостол! — прошепотів Грицько. — Ніхто, крім нього, не поважився б так говорити з гетьманом!
Та з-за дверей почувся другий голос, теж старечий. Він був дуже могутній, а Костикові здавалося, що його мусіло бути чути всюди.
— Присягаю вам, панове старшино, що, поки ця шабля та ця гетьманська булава в мене в руках, буду боротися проти антихриста московського за права та вольності козацькі, за Матку нашу, милую Отчизну Українську!
Костик стояв, мов закаменілий, тільки по спині немов мурашки бігали від хвилювання. А голос лунав далі; те могутніший:
— Присягніть і ви на хрест Божий, що нашого святого діла нікому не зрадите, що разом зі мною виступите в бій за правду — аж до кінця!
— Ох, якби так наш братчик знав, що я чую голос самого гетьмана Мазепи! —думав нишком Костик.
— Присягаємо! — загуло за дверима. Мабуть чимало було людей у гетьманській канцелярії! Костик сам не стямився, як підняв два пальці правої руки, немов до новацького привіту, та прошепотів і собі: — Присягаємо!
Прошепотів і вмить оглянувся, щоб Ростик або Гриць-ко не помітили й не сміялися з нього. Але Ростик теж стояв струнко, як юнаки в таборі, і вдивлявся у заповітні двері. А Грицько добув з-за пазухи золотий, розписаний філіграном хрестик і поцілував його побожно.
Костик промовив і аж сам своїм вухам не міг повірити:
— А чи знаєте, що за ці слова буде славити гетьмана Мазепу вся Україна аж до того часу, коли ми живемо, і, мaбуть, куди довше: повіки і віки?...
І далі стояли всі мовчки. Та не лиш вони. Джури та сердюки теж стояли нерухомо, немов у церкві, витягнувши до половини шаблі з піхов.
ХТО ЇДЕ, А ХТО й ОСТАЄТЬСЯ...
Так проминуло кілька хвилин, а тоді відчинилися важкі двері і з них стали виходити один за одним достойні сивовусі старшини.
— Апостол... Ломиковський... Зеленський... Чуйкевич, батько того сотника, що ми з ним говорили... Войнаровський, небіж пана гетьмана, — пояснював Костикові Грицько. — Оце дядько Герцик. А мій батько певно зали шився ще з ясновельможним. Вони завжди щось так довго обговорюють...
Коли це став перед ними сотник Чуйкевич:
— Я тількищо розказав ясновельможному, як ви зло вили московського шпигуна, і пан гетьман хоче сам з вами говорити!
Костик обтягнув на собі каптан, а Ростик поправив на шиї хустину, що геть була перекривилася в бою.
Гетьманська кімната була вистелена дорогими килимами, а на стінах висіла різна зброя. Коли Костик туди ввійшов, йому хотілося перехреститися, немов у церкві.
Гетьман, високий та величній, стояв за важким різьбленим столом і кінчав саме розмову з генеральним писарем Орликом:
— Так, отже, Пилипе, постарайся вислати якнайшвидше гінця до короля Карла з листом, що я напишу до нього.
Йому треба знати про нашу сьогоднішню постанову...
Та тут Грицько підбіг жваво, поклонившись у пояс гетьманові:
— Пане гетьмане і ти, батьку! Коли вам треба доставити цю вістку якнайшвидше, то мої ось побратими мають такий віз, що їде без коней, а швидко, мов блискавиця.
— Так, це правда, пане гетьмане! — відважився під твердити і Костик. — Ми маємо його і можемо зараз по казати.
— Такий віз, кажеш? — спитав уважно гетьман і не мов прошив хлопців поглядом своїх дивних очей. — А правда воно, чи вигадка?
— Ясновельможний пане гетьмане! — споважнів нараз Грицько. — Ти добре знаєш, що Орличенкові можеш зав жди вірити!
— І нам! І нам, ми ж новаки! — запевнили навипередки Ростик з Костиком.
Гетьман подобрішав і навіть усміхнувся:
— Ха, ха, то хто ж уже каже, що не віримо? Звичай но, віримо, тільки ти, Пилипе, піди зараз з ними та провір, що це за диво. Може й справді воно нам пригодиться?
Коли йшли в сад, Костикові весь час морозило шкіру, що подумали б про них, якби так москалі тим часом вкрали авто або якби само поїхало — бо хто його може знати?
Та ні, авто стояло, де його залишили, і пан генеральний писар довго й уважно розглядав його з усіх боків.