Скажімо, відомо, що, починаючи з січня 1649 року Запорізька Січ не дала війську Богдана Хмельницького жодного військового підрозділу (це не виключає того, що окремі козаки могли самочинно приєднуватися до "хмельниччиків"); вона взагалі дистанціювалася від цього війська і цієї боротьби, і невипадково полковники, які не виз-нали рішень Переяславської ради, негайно відвели свої полки на територію того, справжнього, Війська Запорізького.
Проте до останніх днів своїх Богдан Хмельницький та його послідовники продовжували іменувати городове пов-станське воїнство "Військом Запорізьким", а сам командувач – відповідно підписувався: " Богданъ Хмелницкий, гетманъ з Воиском его царского величества Запорозким", що не могло не викликати обурення у січовиків. Втім, у поясненні автора "Історії русів" вкралася неточність. Річ у тім, що, будучи гетьманом реєстрового козацтва, польським королем за-твердженим, Сагайдачний продовжував іменувати себе "гетьманом Війська Запорізького", чим не міг не викликати невдоволення певної частини запорожців, оскільки на Січі гаразд відали, що реєстрове козацтво вірно служило польсь-кому королю, і що більшість повстань в Україні придушува-лося шаблями реєстровиків. Між іншим, саме шаблями реєстровиків, під командуванням гетьмана Барабаша, нама-галися поляки навесні 1648 року в зародкові придушити і повстання Хмельницького.
Комусь може здатися, що я дещо відхилився від теми, але насправді походження цієї назви має принципове значен-ня і для формування ідеологічно-організаційних засад сучас-ного українського козацтва. Одначе повернімося до подій, пов'язаних із діяльністю Петра Сагайдачного.
Хоча об'єктивно перемоги козаків ослаблювали одвічного ворога поляків – Османську імперію, проте сама активізація козацького руху породжувала в Варшаві і Кракові цілком природне занепокоєння. Яскравим виявом його постає ухвалена в січні 1609 року польським сеймом спеціальна по-станова "Про запорізьких козаків".
Провідною думкою цього документа стало призначен-ня сеймом спеціальних комісарів, які, залучаючи частини ко-ронного війська та українських реєстрових козаків, повинні були раз і назавжди покінчити з Запорізькою Січчю і самим запорізьким козацтвом. Втім, на запорожців ця постанова особливого враження не справила. Січовики й так знали, що мирно порозумітися з поляками їм не вдасться – ніколи і ні за яких обставин.
Повернувшись із-під Варни, гетьман Сагайдачний за-ходився реорганізовувати козацьке військо. Чіткіше поділив його на сотні та полки, поновив навчання, запровадив сувору дисципліну. Далеко не всім козакам це припало до вподоби. Знаходилися й прихильники колишньої "хмільної вольниці", що дозволяла їм не коритися дисципліні. Так ось, до таких непокірних гетьман уживав найрішучіших заходів – аж до привселюдної страти. За це козаки кілька разів скидали Са-гайдачного з гетьманства. Та минав час, треба було вирушати в новий похід... І хлопцям не лишалося нічого іншого, як іти до батька отамана на перепросини: даруй, мовляв, батьку, коли що не так, бери булаву та веди нас на бусурманів.
І Сагайдачний булаву приймав. І вів. Уже за рік після Варни він зумів виманити поза стіни гарнізон Перекопа й розгромити його, а тоді захопити місто. Цей напад наполохав і кримського хана, і султана Туреччини. В обох столицях відчули: на півдні України й на Чорному морі з'явилася сила, здатна запанувати на них. Ніби підкріплюючи ці побоюван-ня, Сагайдачний повів козаків через Чорне море, висадився на турецькому узбережжі й буквально "викосив" та випалив там усе, визволяючи з полону українців, захоплених у боях чи взятих під час татарських набігів на українські міста й се-ла.
Відомий дослідникам і такий факт. По тому, як 1613 року Сагайдачний двічі водив своїх козаків у походи, султан вирішив, що настав час показати українцям і цілому світові, хто є справжнім господарем на Чорному морі. Флот, якого султан вирядив до Очакова, був величезним. Він мав вини-щити українські "чайки", чи хоча б не допустити виходу козаків з гирла Дніпра, тобто замкнути їх там назавжди. Ко-закам це, ясна річ, не сподобалося. Вони налетіли на турецькі кораблі просто в порту Очакова та на його рейді. Частину галер захопили у вигляді трофеїв, а всі інші пустили на дно. Ця операція ще раз підтвердила талант Сагайдачного як козацького флотоводця.
Помітили видатного полководця й у Варшаві. Король Сигізмунд III наказує Сагайдачному зібрати військо поблизу Києва і звідти, приєднавшись до польської армії, іти на Московію. Проте гетьман не чекав, поки те приєднання ста-неться. Сформувавши досить сильне військо, він вибив московітів з українського Путивля, визволив од них майже всю територію Сіверської та Слобідської України і, розби-ваючи окремі загони та гарнізони, дійшов до Калуги.
Якби того вимагала ситуація, Сагайдачний не припи-нив би своїх дій і на території Московії. Але, з політичної точки зору, в цьому не було сенсу, і він повертається до Києва, де його зустрічають, як славетного полководця. За деякими відомостями, уже тоді козаки нібито проголошують його гетьманом по обидва боки Дніпра, тобто правителем України.
Восени 1614 року, на прохання козацької старшини, Сагайдачний знову вирушає на Січ. Там сталася неприємна подія. Козацька флотилія вийшла в море, але здійнялася хур-товина зі штормом, і частина "чайок" затонула, а частина опинилась біля турецьких берегів, отож чимало козаків по-трапило до полону. Посадивши на "чайки" щось зо дві тисячі воїнів, Сагайдачний рішуче долає Чорне море і штурмом бе-ре Трапезунд. Козаків було мало, фортеця могутня... Проте гетьмана це не зупинило.
Поки в Стамбулі з'ясовували, звідки взялися козаки та як вони могли так легко заволодіти Трапезундом, Сагайдач-ний уже нищив турецький флот, що базувався в Синопі, а потім захопив і саме місто, перебивши його залогу. Здобувши величезні трофеї і визволивши полонених, що перебували в цій частині Туреччини, Сагайдачний переможцем повернувся в Україну. В такий спосіб він знову показав не лише осма-нам, але й цілому світові, хто є хто в Україні та на Чорному морі.
6
Не маючи змоги стримати козаків, султан звернувся з листом до польського короля, погрожуючи, що розпочне війну проти Речі Посполитої, якщо вона не втихомирить ко-зацтво. Він запевняв, що піде в Україну і буквально випалить її. Довідавшись про це, гетьман Сагайдачний бере чотири тисячі козаків і вирушає з "візитом ввічливості"... до Стам-була. Іти на турецьку столицю, – з її сильним гарнізоном і могутньою фортецею, з ескадрою бойових кораблів, що сте-режуть Стамбул з моря, – не маючи при цьому ні обозу, ні підкріплень... На таке ладен зважитися хіба що божевільний.
Очевидно, саме так і поціновували задум Сагайдачного в палаці турецького правителя. Проте козаки переконливо довели, що в діях своїх керуються ясним розумом та здоро-вим глуздом: вони потопили чи серйозно пошкодили кораблі прикриття, вдерлися до Стамбула і криваво "погуляли" в йо-го передмістях, визволяючи полонених та здобуваючи трофеї.
Султан наказав посадити на вцілілі кораблі всі військові підрозділи, які тільки можна було, і наздогнати козаків. При цьому хроністи запевняють нас, що турецькі солдати навіть боялися сідати на кораблі – такий мали страх перед козацтвом. Та все ж таки флот було споряджено. І він справді наздогнав козаків, але вже край гирла Дунаю, де українці, пам'ятаючи походи князя Святослава, почувались, наче вдома. Бо так воно насправді й було.
Помітивши ворожу армаду, Сагайдачний наказав коза-кам налягти на весла. Гонитва тривала до пізнього вечора, а як геть зсутеніло, турки вирішили, що козакам пощастило втекти, і припинили рух. Одначе козаки й на думці не мали втікати. Темної ночі вони повернули чайки в бік ворога, ото-чили турецький флот і майже весь його винищили. Захопивши кілька великих галер, Сагайдачний навмисне привів їх під Очаків і наказав спалити на очах турецького гарнізону. Щоб вороги бачили, тремтіли і знали, що їх чекає віднині на Чорному морі.
А щоб османи не сумнівалися в його намірах, восени 1616 року гетьман сформував нову ескадру "чайок", і підійшов до турецького порту Мінери. Всі двадцять шість галер, що стояли там, козаки потопили, а потім, висадившись на берег, наблизилися до Трапезунда і несподіваним штур-мом заволоділи його фортецю. Сподіваючись розгромити козаків у морському бою, султан спорядив проти них велику ескадру під командуванням адмірала Ціколі-паші, що мав репутацію одного з найталановитіших флотоводців сучасності. Сагайдачний упевнено прийняв бій. Потопивши три великі кораблі та кілька невеличких, він примусив турків повернутися до Стамбула ні з чим.
Султан тішив себе надією, що козаків приборкає інша ескадра – під командуванням адмірала Ібрагіма-паші, яка че-кала на них під Очаковом, щоб не допустити "чайки" до гир-ла Дніпра. Дізнавшись про засідку, Сагайдачний вдається до чогось цілком несподіваного. Замість того, щоб пробиватися до гирла, він наказує вертати до турецького берега. Тож, по-ки турки чатували на нього поблизу українських берегів, Са-гайдачний примудрився захопити Синоп і, випалюючи турецькі узбережжя, дістатися Стамбула. Звідти, так і не за-знавши поразки, він повертається... в Азовське море, щоб уже з нього – де річками, а де перетягуючи човни суходолом, – добутися до Січі.
Як бачимо, досить познайомитися з життєписом Петра Сагайдачного, щоб зрозуміти: будь-які твердження стосовно того, що нібито Україна ніколи раніше не мала флоту на Чор-ному морі, здаються безглуздими. Водночас в особі Сагай-дачного маємо видатного флотоводця, який сміливо вступав у двобій з могутніми турецькими ескадрами і перемагав їх. Отож не варто вважати перебільшенням висновок відомого італійського мандрівника П'єтро делла Валле, який у своїх нотатках, датованих травнем 1618 року, констатував: "Турки не мають на Чорному морі жодного міста, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чор-ному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енер-гії, будуть повністю його контролювати".
Ясна річ, поляки були невдоволені зростанням могут-ності українського війська та набуттям ним бойового досвіду, але, як писав з цього приводу Микола Аркас, вони "заклопо-тані були московськими справами і нічого не могли заподія-ти, а тільки вимагали од короля, щоб він страхав козаків сво-їми грізними універсалами.