Південно-східний вітерець заплутався в густому верболозі, що ним поріс північний берег стариці, тому на блакитному дзеркалі деснянської води навіть прискіпливий погляд не побачить нині жодної хвильки. Розлите навкруги тепло сповнене тонких осінніх ароматів: ось тут, з самого верху, вчувається запах зрілої ожини, а під ним – така звична, відома кожному рибалці, терпкість верболозу і вже зовсім зісподу піднімається особливий, неповторний запах осінньої деснянської води: так пахне спокій, умиротворення, лад. Осіння Тиша – особлива, на відміну від гамірної весняної чи гомінкої літньої, вона мовчазна, вона тендітна та дітклива, як легеньке павутиннячко, як синиччине "Тінь-тінь". У її мовчанні – мудрість зрілої пори – осені, з усвідомленим розумінням того, що слово – срібло, а мовчання – золото.
Пройде не так вже й багато часу і на зміну цій тиші прийде тривала біла Німота, прийде, як сон ріки, і в тому чорно-білому сні не буде місця ані для радісної жовтизни квітневої мати-й мачухи, ані для веселої блакиті липневого мишачого горошку, ані для ледь усміхненого фіолету вересневої ожини. І хоча кожне життя тут знає, що через півроку все почнеться спочатку, і буде так до кінця часів, але саме зараз доречна ця мудра Тиша: замислилась Природа, чи все зробила так, як слід було зробити і про що ще необхідно подбати перед довгим зимовим сном.
Тихше.., будь ласка, тихше.., замислимось і ми, хоч на короткий час, хоч на мить: а чи так ми чинимо, чи в ладу ми з собою і з довколишнім світом?
Нема на нашій Десні іншого місця, де думається так гарно, як отут, в Журавльовому. Сидить, замислившись, рибалка і ніхто не зможе сказати напевно, де гуляють його думки, та й навіщо нам з вами те знати. Одне можна сказати напевно, що почувається він зараз чи не найщасливішою людиною. Принаймні, на душі у нього ясно та світло, мир і злагода поселились у ній надовго, а хіба ж не того прагне кожен із нас?
Нема необхідності кудись поспішати, забулись тривоги та печалі, відійшли вбік надумані потреби і серце, чуйне та вразливе людське серце, заспокоївшись, із вдячністю неквапно відстукує своєму господареві увічнені години його життя.
...Аж тут поплавець неспішно, в такт рибальському серцю, повагом іде під воду, і рука сама собою робить їй належне – р-раз!.. Ого! Відразу чути – в'язь на гачку! І тепер ця тоненька, в десяті долі міліметра волосінь вудки на якийсь час поєднує рибалку з Десною в одне нерозривне ціле, повертаючи світ у той стан, коли між людиною та природою було більше єдності, аніж боротьби.
Що ж, полишимо їх у цей момент злиття, фізичного та духовного, полинемо, хоча б у своїй уяві, малесеньким павучком на білій тоненькій павутинці над рікою, лугом, густими лозами та високими вербами, над синіми озерами в порослих лепехою берегах, над сосновим бором Лисої гори і звідти, з вересневої прозорої височіні, окинемо поглядом всю широку деснянську заплаву і високі піщані пагорби Задесення, і густі ліси по обох берегах нашої ріки та й замилуємось дивною красою навколишнього світу.
Бабине літо... Лагідне сонечко хилиться до спочинку. Приємна легесенька прохолода якось непомітно приходить на зміну сонячному теплу. Небесна блакить глибока та прозора, як ніколи. І вітерець майже стих. А в повітрі стоїть тонкий осінній аромат лугу. Не задушливий, як у червні, коли квітне лугове різнотрав'я, а свіжий та витончений, ненав'язливий і майже невловимий. Це пахне сіно, що складене в скирти, розкидані по всьому лугу? Так, але ж і свіжість лепехи вчувається в цьому букеті. Ось ледь чутний подих вітерцю вніс нову нотку: чи не сосновою глицею війнуло від Лисої гори? Так, але і солодкуватий присмак димку від вербових дровцят рибальського багаття теж проплив у повітрі. І запах води, річкової та озерної, – який же луг без нього? Звісно, що так, проте до нього додається ще безліч інших, тонших та непомітніших, які, сплітаючись в єдине неподільне ціле і викликають у кожного рибалки щем та насолоду від цієї чудової пори.
На всій деснянській заплаві – від Лисої гори і аж до Речища, що під самісінькими Сохачами, не видно зараз жодної людини. Ранньої осені луг, осяяний передвечірнім сонцем, виглядає зовсім по-іншому, аніж влітку, коли скрізь нуртують пристрасті нового життя; нині його простори чисті та відкриті, немов безгрішне буття праведника, вони розчинені навстіж, зараз їм немає чого приховувати: Дух Десни звершив одвічне своє таїнство, самовіддано вклавши у творення того нового життя всю свою силу, на яку він тільки здатен, звершив – і підняв лаштунки.
А закохана у свій Луг рибальська душа тріпоче в грудях крильми, рветься на волю і деснянською чайкою лине у височінь. Біле павутиннячко на синьому фоні лоскоче її тихою радістю і пестить ніжним смутком, – такими непоєднуваними в інші пори року почуттями, а вона всотує і всотує в себе красу навколишнього світу – на все життя.
Бабине літо на лузі...
Краса Природи – у її досконалості. Снігові замети на деснянських кручах і перший, прозорий, неначе скло, лід, і розгул повені, і перші лугові квіти, і соловейко, і відлитий з бронзи лящ, і запах сіна – людині у творчості ніколи не зрівнятися з Богом. Ти закоханий у світ Десни на все життя: навіть у холодний листопадовий дощ вкупі з пронизливим холодним вітром.
Та все ж найпоетичніша пора на Десні – це пора бабиного літа: інколи буває так жаль, що ти не поет! Твої душевні солоспіви о цій порі принизливо чисті, як звуки флейти, думки піднесені до Неба і помисли безгрішні, немов у праведника. О, Краса! – лише тобі одній під силу зробити нас досконалішими і хоч на трохи наблизити до Природи.
Жовтень на Десні.
Раніше рибальський сезон на Десні закінчувався для мене разом із початком навчального року. Потім я закохався у бабине літо і він пересунувся у осінь майже на цілий місяць. А тут на початку жовтня неочікувано випала нагода днів з десять погостювати вдома. Перший же день видався сонячним, без дощу. Білокорі берези стояли всі в ніжному золоті, а клени хизувались один перед одним жовто-гарячими хітонами з багряним підбоєм, через що їхні стовбури здавалися темними до чорноти і на фоні синього осіннього неба це виглядало надзвичайно урочисто. Природа святкувала свій щорічний віденський бал.
Я знав, що Іван Трифонович рибальський сезон, залежно від погоди, часом розтягував аж до Покрови, тож і в мене виникла думка навідатись до Десни. Просто так, навіть без надії на результат: більше хотілося подивитись: яка вона, Десна, такої пізньої пори? Тим більше, що того літа побути вдома та вдосталь порибалити у мене не вийшло.
Горох було зварено одразу по обіді і вже через півгодини я був на Лисій Горі. Це в Коропі вітерець видавався так собі, не надто сильним. Але на луговому просторі він розгулявся не на жарт, рвучко шарпав біля Виті березове золото, сердито шумів на Лисій Горі верхівками сосен і потрібно було шукати таке місце, де б він не дошкуляв. Я подався на Здрастуй і Прощай.
Але туди, куди планував, не доїхав. Там, де Десна, роблячи петлю, поверталась майже на те ж саме місце, звідки ця петля починалася, ріка навесні вузенький перешийок перерізала. Моїм очам відкрилась неширока ще, але глибока промиїна. До протилежного берега відійшла новоутворена стариця з кількакілометровим руслом. Одразу ж згадався мені урок географії та передбачення нашого Василя Кириловича:
"Ось побачите – колись Десна переріже Здрастуй і Прощай..."
На моєму боці, в самому кінці короткої промиїни трикутником видавався вперед невеличкий мисок, від якого відходив потужний вой, а під берегом надміру швидка в промиїні течія набагато уповільнювалась. Відчувалося, що глибина тут – дай Боже! Тим більше, і дві сошки стриміли над урізом води. Не надто довго роздумуючи, я присів із своїми вудками. Все було б добре, якби не вітер. Було вже пів-на-третю, а він лише посилювався, дув прямо в берег, здіймаючи високу хвилю, що хлюпала в кручу, утворюючи брудного кольору піну. Поплавці гарцювали на хвилях і мені все більше ставало зрозумілим, що чекати тут нема чого. До того ж, вітер починав змінювати свій напрямок на північний та проймати навіть скрізь досить теплий одяг. Все ж таки терпіння мого вистачило години на півтори. Врешті-решт, в моїй уяві жовтнева риболовля саме такою і мала бути, тож не стільки через відсутність кльову, скільки через небажання мерзнути за просто так, я вирішив решту часу провести у більш затишному місці, бо навіщо ж пертись додому лише через півтори години після приїзду на ріку?
Зібравши снасті, перебрався метрів на чотириста нижче по течії, туди, де в заростях лози починалась Биринська круча. Знайшов у кущах пристойну прогалинку і без поспіху зручно влаштувався. Лише однією, найдовшою вудкою, і можна було користуватись: між кущами було нешироко і надто далеко від берега проходив слабенький вой. Зате панував цілковитий затишок, бо тут вітер, змінившись на північний, дув від берега, а круча та густий верболоз надійно захищали від його поривів – навіть поверхня води в тому місці, де лежав поплавець, була практично спокійною.
Ти ба! Виявилося, що між кущами навіть тепло не по-осінньому: вітер тут не дошкуляв, а сонячні промені злегенька пригрівали. За якийсь час і настрій поліпшився – хоча поки що і не клює, та й невідомо, чи клюне, проте можна навіть чи не в останнє у цьому році погрітись на сонечку і не просто десь надворі, а в деснянському затишку.
В надії, що хтось із підводних мешканців все ж таки досхочу не наївся і ще нагулює жирок на зиму, я підкришував час від часу свою місцинку та пантрував над єдиною вудкою. І дійсно, десь там близько п'ятої, поплавець хутко зник з поверхні (я навіть здивувався, до того це було неочікувано), зап'ясток правої руки сам собою рвонув вудлище догори – є! А вже за якихось дві чи три хвилини двохсотграмовий в'язик був у підсаці.
Еге! То ще, можливо, і діло буде! З потроєним азартом очікування і майже веселим настроєм я знову закинув вудку. Поталанило. Нехай і не відразу, але ще двійко таких же опинились у торбині. Не з пустими руками додому приїду. Чи ж я не рибалка? До того ж ще й вітер стих надвечір, небо повністю очистилось від хмар; сонце, що вже сідало за обрій, було аж червонуватого кольору – чи не на перший мороз часом?
Ледь помітний присмерк опустився на кущі, я вже збирав волю в кулак, аби вийняти вудку, коли поплавець знову пішов під воду, а я інтуїтивно відчув, що пішов він якось не так, як у попередні рази.