Вона йде з навантаженням: дають на додачу жіночий гарнітур і пачку пудри "Знову молодість".
— Все одно. У мене сьогодні гості. З Грузії. Потрібно щось наше, національне, подарувати. Тепер це модно. А той, що за баранкою, не того?
— Він взагалі не п'є. У нього виразка шлунка.
— Я вас зрозумів,— кивнув старшина.— Ану, розійдись!— крикнув у натовп.— Що, ніколи не бачили крокуючого земснаряда?
Нарешті вибіг з гастроному Грак.
— Заводь цю полкову амфібію і швидше на воду. Збожеволіти можна,— усівшись до кабіни, промовив Сідалковський.— Я уявляю, що в селі робитиметься, коли ми навіть у збайдужілих до всього кобилятинтурбінівців пробудили такий інтерес...
"Мегацета", наче старий, але з дуже могутнім серцем птеродактиль, набирала розгону і, здавалося, збиралася відштовхнутися від голубої стрічки ріки й повиснути у тихому, як мрія, небі, розганяючи одним лише виглядом дрібне птаство. Повітря, перемішане із запахом квітів і річкових трав, мерехтіло, як золоте, ледь помітне марево у сонячному промінні, і стигло у своїй синій соковитості. Сідалковському приємно лоскотало груди. Як дитя, що народилося не на асфальті, за висловом Ковбика, а між тихих і плакучих верб, над голубими плесами, усіяними білими й жовтими лілеями, мов груди генерала Чудловського старовинними австро-угорськими орденами, купленими в одеських нумізматів, Євграф став сентиментальним і м'яким, наче переднє сидіння "Мегацети".
— Для чого ви взяли з собою мідяки? — запитав Сідалковський, не повертаючи голови і не спускаючи, очей з блакитного бульвару ріки.
— Генерал наказав,— Грак потягнувся лівим ліктем до бокового скла, щоб по-піжонськи виставити лікоть назовні, але не дістав. Був занизький на зріст і сидів глибоко, мов на перині, у склі стирчав один лише пінгвінячий ніс.— Каже, витяг, то сам і здавай їх, я до магазину не понесу. Бач, йому гонор не дозволяє! — Грак чвиркнув крізь щілини своїх рідких зубів.— А який може бути гонор, коли мова йде про гроші? Чи не так, доктор?
— Звісно,— відповів не без іронії Сідалковський. Потрапляючи на природу, він нітився й затихав. Веселим і гамірним почував себе тільки в містах, на привокзальних площах і на ярмарку.— Як БИ ЇХ здаватимете, Грак? У відрі?..
— У вузлику. Ось зараз побачиш.
Попереду замиготіло якесь село з двоповерховою будівлею недалеко від пристані. Грак підплив "Мегацетою" до пологого берега, і "Сором'язлива красуня", як назвав подумки амфібію Сідалковський, наче черепаха, легко поповзла на берег, підминаючи під себе очерет і лепеху.
— Може, ти, докторе, збігаєш і здаси? — набираючи в хустку мідяків, запропонував Євмен.
— Пробачте, але це нижче моєї гідності...
Грак криво посміхнувся: мовляв, усі ви такі — у генерала гонор, у графа честь. І все це таке ж фальшиве, як і оці позеленілі мідяки...
Грак забіг у сільську крамницю. Сідалковський тримався трохи позаду, начебто вони з Граком взагалі незнайомі. За склом з написом "Каса" сиділо миловидне дівча, яке нагадувало Сідалковському здобну французьку булочку, посилану цукровою пудрою. "Гарні дівчата завжди на чужих грошах сидять",— подумав Євграф і став на такій відстані, щоб почути діалог між касиркою і "невеликим корсіканцем".
— Слухай, доню, дрібні потрібні?
— Ганю, чуєш! — гукнуло дівча через весь магазин до продавщиці, що, зігнувшись, рахувала гроші за прилавком, повернувшись спиною до каси.— Чуєш, Ганю, тато знайшовся,— крикнула вона і розсміялася з власного дотепу.
Грак подав їй вузлик.
— Тут які, мідні чи срібні?
— Самі п'ятаки, доню...
— Тоді підіть зважте. Ганю, зваж п'ятаки. Дядьо з торбою просять.
Сідалковському дівча сподобалося: м'якеньке, колюче й здобне. Жаль, що Грак тут носиться зі своєю торбою.
— Ей, ти, спіднице,— перехилившись через прилавок, гукнув Грак продавщиці, яка стояла у позі коня, що п'є воду з жолоба.— Йди-но сюди. Хочу тобі допомогти план виконати. Міняю гроші на горілку і закуску.
— Ти бач який,— повернулася продавщиця і стрельнула пухкенькими губами.— Пхи! Ти бач який! — Ямочки на щічках стали човниками.
— Пробач,— промовив Грак.— По спідниці вік важко визначити. А ти, виявляється, тільки вчора з торговельного технікуму. Ви що, сестри з тією, що в касі?
— Багато знатимете, постарієте.
— Дуже схожі, наче близнята.
Дівчина мовчки зважила і назвала суму. Грак повернувся до каси.
— Може, ще візьмеш, доню?
— А у вас тієї міді багато, дядю?
— Два відра.
Касирка пирснула в кулак:
— Не фальшиві?
— Спробуй на зуб! — запропонував Грак.
— А де ви їх добуваєте в такому віці? — лукаво посміхаючись, запитала.— Підв'язуєте руку чи наклеюєте до ніг фальшиві виразки?
— Одягаю чорні окуляри, пов'язку, а ногу закладаю за вухо,— відповів Грак.— То як, візьмеш чи їхати далі?
Касирка зміряла його з голови до ніг. Важко сказати, що вона подумала, але ще раз спитала:
— А справжні?
— Як у тебе щічки. Я ж тобі кажу: спробуй на зуб. Вони ж у тебе, бачу, не з пластмаси. Чим ти їх чистиш? Ну, як корали.
— Господарським милом.
— Треба й собі спробувати. А що, помагає?
— Несіть уже,— удала, що гнівається.
Грак через поріг аж перескочив.
— Це що, спадщина? — поцікавилася продавщиця.
— Придане,— загравав Грак, ставлячи відро мідяків на прилавок.— Татову копилку розбив. Він сказав, як надумаю одружуватися, то щоб поміняв на срібло або папір і женився, бо гроші розпущу. Тільки наказував брати не таку, як сам. Ти за мене вийдеш, спіднице?
— У вас язик дуже довгий.
— А ніс?
— Ще довший.
— Так виходь. Тепер довгі носи в моді. Та й пожалій тата. Він ці гроші мало не все життя збирав. Купимо фату. Так вийдеш чи ні?
— Пхи!
— Чого ти пхикаєш? Кажи зразу. Глянь, грошей скільки. Підірватися можна. І всі наші. То як, згода?
— Згода, згода,— посміхалася продавщиця.— Звідки ти такий веселий приїхав?
— З Кобилятина-Турбінного. Чула про таке місто? Там усі такі. Словом, ти, спіднице, завтра неси заяву в торг, а я через дванадцять днів вертатимусь, то заберу тебе. У шикарному місті житимеш.
— А чого ж завтра? Я ще сьогодні заяву подам.
— Теж правильно. Подавай сьогодні. Тільки дивись, щоб чекала. Он і мій друг збирається. Він твою сестру візьме. Ту, що в касі. Будемо родичами.
Сідалковський хотів було розізлитися, але передумав. Атмосфера розрядилася. З Граком було легко й вільно. У нього виходило все просто й невимушено. "Наполеончик. Справжній Наполеончик,— захоплювався Євграф.— Ні, в нього таки щось є..." Грак йому сподобався. А може, це сталося, тому, що Сідалковському до душі припала французька булочка? "З таких виходять гарні дружини,— думав Сідалковський, не спускаючи з неї очей.— 3 такою я б одружився. Назад їхатиму — обов'язково заїду..."
Дівча відчуло погляд Сідалковського і вмить замовкло. Зробилося серйозним і мовчазним. Потім глянуло на нього, опустило свої великі гарні й теплі очі, а Сідалковський вийшов з крамниці. У таких закохуються, певне, з першого погляду...
"Мегацета" зустріла його теж сором'язливо, ніби спускаючи свої очі-фари, схожі на очі Філарета Карловича.
— Ти чого втік, доктор? Сподобалися очі волошкові?
— З п'ятаками легше, ніж із золотом,— перевів розмову Сідалковський, хоч у душі хотілося підтримати її.
— Мав би я його. Спідниця б збула...
— Вам що, Грак, справді сподобалася продавщиця?
— Як і тобі касирка. Я б на ній женився, якби знайшов не мідяки, а золото. Я не такий, як ти, Сідалковський. Ти на такій не женишся. Ти ж у нас уже аристократ. Дівчина з села не для тебе.
— Помиляєтесь, Грак. З такою, як оця касирка, я одружився б не задумуючись.
— Так за чим затримка? Командировочні у нас є. Мідяки поміняли. Вертаймось і відгуляємо весілля. А там, дивись, і я женюсь.
— Як у вас усе швидко, Грак!
— А чого ж відкладати?
— А як бути з ондатрами та їжаками?
— Боліла б у мене голова. Я їх як не наловлю, то на спирт виміняю.
Грак обганяв моторні човни з такою легкістю, як повітряні реактивні лайнери кукурудзників. Сідалковський глянув на спідометр.
— Так ви, Грак, до своїх їжаків не доїдете!
— Не бійся, не перекинемося: річка як стріла, а "Мегацета" як платформа.
РОЗДІЛ XXIII,
в якому розповідається про Спиридонівку, діда Трифона, два оригінальних написи, котрі ледь не загубили наших героїв, телячі радощі, несподіваний поворот, артіль "Іскру", лозу та ондатру, сільську мадонну, готель і полювання
Пополудні прибули в Спиридонівку, залишивши далеко позаду Харлампівку. Над Спиридонівкою висіла спека, і єдина продавщиця газованої води того дня наливала повні склянки. Від тієї спекоти навіть Грак потовщав у діаметрі і, як не дивно, не пересох, бо більше не виділяв рідини у вигляді поту. Він, здається, ще й досі не відійшов від переляку. А втім, давайте повернемося трохи назад, до того місця, де трапилася з нашими героями зовсім не передбачена пригода...
Перед самою Спиридонівкою срібляста стрічка ріки раптом обірвалася, і дорогу їм перегородила гребля. Грак ледь устиг повернути "Мегацету" ліворуч і вискочити на насип. "Сором'язлива красуня" з шаленою швидкістю помчала по бруківці. З-під коліс летіла жорства, стріляючи по листках подорожників і лопухів. Попереду, трохи праворуч, висів великий щит. На ньому хтось дуже давно, можливо ще до війни, написав: " ВОДІЙ! ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ!" А трохи нижче, від руки, вивели: "УВАГА! МІСТ РОЗІБРАНО!"
Та ні Грак, ні Сідалковський прочитати того не могли, бо не встигли. Євграф тільки встиг помітити, що по той бік річки розкинулося типове українське село з усіма неодмінними атрибутами: білими хатками-мазанками у зелених садах, ставком, лелечими гніздами на висохлих стовбурах і лісом телевізійних антен, а над усім цим височіли дві будівлі — церква й стара фортеця, усіяна жовтими плямами-лишаями. "Мегацета" раптом зірвалася з насипу й повисла у повітрі. Сідалковський заплющив очі і увібрав під себе ноги.
— Пропали ми, доктор, як їжаки й ондатри, ні за цапову душу! — розпачливо крикнув Грак.
"Мегацета", розганяючи своєю потворною тінню диких качок і риб, як важка гуска, хлюпнулася у воду, самопереключилася і, немов плаваючий танк, попливла на протилежний берег з такою настирливістю, яку виявляє тільки пес, кинутий несподівано хазяїном з мосту у воду. Вона не пливла, а начебто лізла, підминаючи під себе очерет і зілля, залишаючи за собою довгий зелений коридор.
Сідалковський сидів розгублений, повністю довіривши себе долі і малоестетичній "Мегацеті", яка, окрім усього, як думалося йому, ще й косить сіно та копає картоплю.