Нині ж, коли задумано проїхати по кількох урочищах, половити там, де влітку проходили рибальські баталії, згадати знову як все було, помилуватись рідними краєвидами перед тривалою з ними розлукою, коли впевнений рибалка, що і в інших місцях йому сьогодні неодмінно поталанить – навіщо весь час проводити на одному місці? Тим паче, що хоча і місце тут неглибоке, але почин зроблено; восени ж, всім відомо, риба шукає де глибше – тож вперед, за рибальською удачею!
І мандрує рибалка лугом, переїжджаючи з Мальцевої пристані до Бирина, а звідти, посидівши години зо дві та впіймавши ще одного в'язя, їде, не поспішаючи, до Рокочівщини. Добре вже прогріте повітря висушило росу, майже літнє, проте, ненабридливе тепло ніжно окутує тебе, лагідно пестить щоку легесенький вітерець: немов би це осінь піклується, аби, боронь Боже, не потурбувати рибалку хоча б натяком на літню спеку.
Луг весь, як на долоні. Отава, що піднялась після покосу, надто низька, щоб приховати обриси озер, видолинків та пересохлих старих рівчаків. Жодної живої душі на видноколі. Роз'їхались відпочивальники, сховали вже свої вудки ті рибалки, котрі лише влітку можуть час од часу дозволити собі відволіктись на Десні від земних своїх турбот і тепер лише одиниці найпалкіших її прихильників розкошують на лузі під час бабиного літа.
Без поспіху крутить рибалка педалі велосипеда. Ні-ні, та й окине поглядом всю видиму з його висоти заплаву; відпустивши лівою рукою руля ще й роззирнеться навкруги: Боже ж мій, яка краса!
Рання осінь подекуди вже внесла свої зміни в суцільну зелень лугу: серед незліченної кількості відтінків зеленого око помічає поодинокі вкраплення жовтого кольору з бурими та червоними нотками. Вересневе небо від минулого похолодання набуло глибокого блакитного забарвлення: по чистоті та бездонності посперечатись з ним може хіба що квітневе. Серед цієї божественної чистоти, синяви, розправивши крила, видивляючись згори собі поживу, парить на висоті кількох десятків метрів луговий лунь. Тут ось попереду із трави стовпчиком підіймається заєць і, вгледівши рибалку, без особливого поспіху – стриб-стриб, – ховається в кущах. Кілька щигликів із строкатими крильцями злітають у повітря, а перед рибалкою раптом, з нізвідки, сама собою, виникає тоненька біла павутинка з малесеньким ледь помітним вузликом. Якимось незбагненним дивом тримаючись у повітрі майже вертикально, ледь-ледь зігнута ніжним подихом вітерця, вона поволі пролітає навскіс і трохи вгору, і ця біла ниточка на фоні глибокого блакитного неба, безмежного лугу і поодиноких коропських хат, що ген-ген виглядають з-поміж густої зелені на далекому горизонті, пробуджує в душі і легенький сумний щем за минулим літом, за ще одним літом твого життя, і, вкотре вже за сьогодні – тонке, як ця павутинка, відчуття незрівнянної насолоди від вишуканої чарівності бабиного літа.
В Рокочівщині, на Козі, бере з самого дна, на горох, вертка та швидка, як блискавка, чехоня. Це навесні та влітку носиться вона біля самої поверхні, ближче ж до осені опускається, буває, на самісіньке дно. Ще позмагаєшся з нею у швидкості, перш, ніж вдасться зловити бодай одну: чехоня бере з розгону, поплавець жваво йде на дно, вчасна підсічка – пусто... Хіба що з п'ятого чи сьомого разу вдасться підсікти сріблясту шаблюку і як повезе за годину впіймати кількох – можна вже й юшку варити. Чи ж не останню у цьому році? А мабуть, що так.
Звісна річ, юшка на Десні – це свято, а святкують, здебільшого, з друзями, близькими по духу людьми. Але затятий рибалка – він завжди одинак. Так легше – ти ні від кого не залежиш, тобі ніхто не заважає і місце ні з ким ділити не потрібно. Справжній рибалка на лузі стає мовчазним, як риба, тиша – його співрозмовник. Проте, що може завадити йому зварити юшку і відсвяткувати прихід бабиного літа (чи, можливо, попрощатися з літом календарним) на самоті?
А з іншого боку, – який же він самітник, коли знаходиться серед свого Лугу, на побаченні з коханою Десною, а погода стоїть така ніжна, тепла, без жодного натяку ані тобі на спеку, ані на прохолоду, що одразу ж приходить на думку: якщо ще десь і можна знайти отаку розкіш, то це лише в Раю. Тож, аби відчути рибалці, як воно там, у Раю, одного лише і не вистачає – юшки посьорбати.
І ось вже над Козою, трохи вище від неї, неподалік берестків, палає розведене багаття, рибалка, весь у передчутті святкової насолоди, чистить біля води дві чехоні та півкілограмового в'язика, ріже в казанок з деснянською водою картоплю і моркву, і робиться все це без жодного натяку на поспіх, бо в поспіху ніякого задоволення не отримаєш.
Задумано не лише юшку з чехонею зварити, але й в'язика у багатті запекти. Почищену та випатрану рибину натирає рибалка сіллю, загортає в два чисті лопухи та обмазує з усіх боків нетовстим шаром деснянського глею. Жару, аби приготувати такий делікатес, потрібно, звісна річ, набагато більше, аніж, щоб одну лише юшку зварити, проте, чого-чого, а дров на лузі вистачає.
Тож, як жар вже готовий, рибалка розгребе його з одного боку, покладе обмазаний глеєм згорток та й присипле зверху і з боків миготючим вугіллям – нехай печеться. Юшка ж у майстра своєї справи готується швидко і ось вже знятий з вогню та накритий кришкою казанок поволі холоне, а рибалка тим часом і вудки встигає перевірити, і смородинового листа на чай знайти.
Можна вже і ложку до рук брати. Свято нині у людини. Сидить рибалка, звісивши ноги, на краєчку кручі, поряд із ним на траві казанок з юшкою, в лівій руці скибка хліба, в правій – дерев'яна ложка, а перед ним на півсвіту вигнулась підковою матінка-Десна.
День сьогодні особливий – весь без останку їй відданий – від сходу сонця і до самого його заходу, до смеркання. Нема куди поспішати: вкусив хліба, куснув витягненої з казанка та розкладеної на лопухах чехоні, сьорбнув з дерев'яної ложки запашної, настояної та в міру прохололої юшки – і розкошуй, насолоджуючись одвічною стравою, на березі одвічної твоєї ріки, ніжачись в одвічному бабиному літі...
Від цієї неквапності, від того, що прямо перед твоїми очима плине без поспіху, закручуючи войки, розтікаючись найтоншим шовковим мереживом, освячена вічністю деснянська вода, в якій відбиваються синє-пресинє небо та зелені-презелені кущі і дерева, плине не так, як струменить оцей, сучасний, знецінений, а тому знервований та нещадний час, з котрим пролітає, інколи проти твоєї волі, ціле життя, – ні, вона плине так, як має плинути Час, і поволі, саме через це, серце твоє починає битися в унісон із Десною, з Часом, а обід стає вже не просто обідом, – насолодою, ритуалом, мало не священнодійством.
Скресає на душі крига буденності, спливає за деснянською водою повсякденна суєта і зсередини людського єства піднімається на поверхню душі білою, незайманої чистоти, лілеєю майже забута сутність: людина – часточка цього світу.
Ти не зможеш жити без Десни, Лугу, Лісу, без синього неба і прозорої води, без оцих кількох коротких днів бабиного літа – ні, не зможеш; хтось інший, можливо, і зможе, а ти – ні, бо хіба житиме повноцінним життям будь-яка, відокремлена часточка твого тіла? Хіба що штучно, та й то недовго.
...Розкошує рибалка, сидячи в легенькому затінку від береста, огорнутий ніжним луговим теплом, з чарівною картиною перед очима, тримаючи в руках недавно витягненого з жару, запеченого вже, в'язика. Приготований так, як готували його десятки попередніх поколінь рибалчиних пращурів, він набув під час свого запікання легенької світло-коричневої засмаги, просолів, не втратив жодної краплини свого соку, зберіг у собі весь свій неповторний смак – не соромно і на княжий стіл викласти!
Нехитра, як і все справжнє, страва: хліб, власноруч спіймана і власноруч запечена у багатті риба та останній, із власної грядки, помідор, але для рибалки вона – незрівнянна насолода, бо до всього цього потрібно ще додати пронизане тонким ароматом бабиного літа лугове повітря, деснянську, перед очима, підкову, жовтий плес на протилежному боці ріки, густі верболози та стіну високих верб, що підпирають собою небо. Рай!
"Оце так наївся! – думає рибалка, запиваючи свій обід смородиновим чайком. – Аж на сон похилило. Тепер до смерку можна ловити."
Ну що? Час мабуть, до Журавльового вирушати. До вудок, а там... Не видно одного поплавця, скільки не дивись, і гінчик час від часу гнеться та тьопає об воду – сидить хтось на гачку! І справді, вайлуватий лящ, добряче вже притомившись, досить швидко виходить на поверхню та завалюється на бік. Ще трохи і вже ворочається в підсаці. Отаке воно, бабине літо, – з подарунками долі: це влітку таке везіння в дивину, а восени риба бере куди сміливіше, бо вкрай потрібно їй нагуляти на зиму жир, а тому часто і про обережність забуває.
Проте подарунок Десни не зупинить рибалку, не змінить його намірів стосовно Журавльового, і швиденько зібравшись, рушає він торованою стежкою понад Старою Десною, прагнучи ще й там, на новому місці, вволю навтішатись, намилуватись швидкоплинними дивами бабиного літа.
Тому, хто давно тут не був, не впізнати нині Журавльового: чарівні його хащі красноталу, що дурманили в спеку голови рибалок своєю млосною гіркотою, перериті-переорані, засаджені по-живому осиками та вербами: це люди намагаються стримати Десну від її намірів перерізати неширокий вже перешийок, що залишився між новим та старим руслами.
Така краса була! Що тут поробиш – часи нині не ті, що колись були: всім хочеться якомога швидше та легше виконати роботу, от і пустили потужні трактори, які перекамаркали всю кручу заради механізованої посадки кількох сотень молоденьких саджанців. Добре хоч, що поприймались, не засохли. Всі розуміють: піде Десна новим-старим руслом – воно покоротшає, а значить, мілкішою стане ріка і це буде не на її користь.
Потративши півгодини, аби пороздивлятись, що та як тут змінилось за його кількатижневу відсутність, всідається рибалка в облюбованому місці і без поспіху, в усталеному за сотні разів порядку, готується до лову.
Природа, віддавши навесні та влітку всі сили, всю наснагу новому життєтворенню, тепер застигла непорушно в блаженній знемозі, немов закохана пара після любовного шалу.