Сумерек

Юліан Опільський

Сторінка 67 з 70

Сюди, в ці хатини, мали тікати хлібороби на випадок раптового нападу татарви. Андрійко визначив десятників, сотників, поставив над ними Кострубу тисяцьким. Потім узяв пришельців із Задніпров'я та бідніших у замкову службу, яка мала обробляти боярські поля. Ратну службу повинні були виконувати по черзі бояри-ратники, а всі мешканці мали виплачувати певну данину. Отак швидко і справно полагодив Андрійко, за допомогою Грицька, Коструби, тивуна та громадського голови всі важливі справи. Боярський суд мав відбуватися раз у місяць, копний, громадський — раз у рік, на Івана Купала.

Того самого вечора Грицько виїхав у Чорнобиль, а Андрійко вперше за два роки спочив під стріхою предків.

XXX

Надійшов липень.

Серед ненастанної праці летів день за днем швидко, наче придорожні дерева повз вершника, який їде чвалом.

На Пороссі було ще чимало лісу, який треба було корчувати, по хатах та укріпленнях чимало ще було роботи при насипах, обтісуванні балків, покриванні дахів. Одні займалися цим, інші виробляли вази, плуги, борони, домашню утвар, виправляли шкіри або їздили у Київ за залізом. У дворищі боярина збудовано кузню, в якій робило ковальську роботу двоє корманичан, а гупання молотів не втихало до пізньої ночі. Аж прийшов кінець липня, а з ним жнива. Опустіли оселі, і все, що жило, спішило в поле. Залишались тільки чергові ратники, яких Андрійко ніколи не пускав ні в поле, ні додому, а велів нести вартову службу, як колись у Луцьку. Кожної хвилини міг, бач, появитися татарський загін або дружина князя Семена Глинського.

Аж тепер мав Андрійко хвилину вільного часу, бо працями в полі орудував краще від нього Коструба. І аж тепер полетіла його гадка до Офки. Саме тепер у неї мусила прийти на світ дитинка, його дитинка! Хвиля ніжності заливала його свідомість та витискала з очей сльози зворушення. Як раніше горда, самолюбна Офка будила в ньому тільки пристрасть, так тепер Офка-мати наповняла його душу якоюсь дивною мішаниною поваги, захоплення, любові і туги.

Туга ця голосно обзивалася в його серці, і здавалося, що Андрійко ось-ось скочить з коня і пошумить лісами на північ. Але ця туга, це одно, що залишилось з давнього Андрійка. Бо тепер був це вже муж, досвідчений муж, який добре знає, що йому робити, а що ні. Він поборював у собі тугу, а вільні хвилини посвячував пристроюванню гніздечка для своєї кралі. Та ось тут з'явилася потреба поїхати у Руду до князя Носа за достатками небіжчика батька... І тоді вперше від виїзду з Луцька відчув Андрійко щось таке... щось дуже схоже на муки совісті...

Яким лицем стане він перед... нею. Вона ждала на нього й остерігала його перед Змієм Гориничем, а він... Ба, Змій перемінився в ангела, який і приведе йому ангелятко, а Мартуся — це ж тільки квітка на шляху його життя. Це фіалка, а та — це рожа, яка упоїла його своїми пахощами на весь вік. Та всетаки важко буде глянути в очі дівчини...

Дарма переконував себе Андрійко, що між дітьми — бо два роки тому назад дітьми були і він, і вона — нема ніяких приречень, надій, почувань, а є тільки дитячі іграшки. Роздратування огортало його при думці про подорож, аж нарешті відважився послати туди у вересні одного Кострубу, коли сам їхатиме у Незвище.

Та ось в кінці серпня трапились події, які не дозволили Андрійкові покинути поселля. Над Гірським Тікичем з'явилися татарські загони, які йшли буцімто на допомогу великому князеві, а на ділі шукали тільки здобичі, де б її й не найшли. Татари знайшли, звичайно, відсіч у Юршівці та варти по всіх хуторах, наїжені частоколи, глибокі рови та вправних стрільців. Тому підпалили тільки кілька польових вартівень та забрали дещо з худоби з пасовищ, а там переправилися через Рось за кінськими хвостами і зникли. Вслід за ними над'їхав князь Семен Глинський з ватагою комонників, який оголошував усюди, що князь Жигимонт Кейстутович узяв у неволю Свидригайла і сам, за згодою Ягайла, став великим князем Литво-Русі. Розказував також, що князь Жигимонт іде як прихильник простолюддя, а ворог вельмож та князів. Тому й рід Глинських воліє його, ніж великопанського Свидригайла, і йде займати княжі й боярські волості на ім'я Жигимонта.

На щастя, простому народові та боярам-ратникам так гарно жилося в Юршівці, що ні один не повірив теревеням князя Глинського. При першій спробі здобути найближчий хутір силою впало двадцять княжих ратників, і князь вернувся з нічим у Черкаси. Все-таки напоготові бути треба було завжди, а своєю дорогою з Києва надоспіла вістка, що справді Жигимонт, за порадою князя Гольшанського, напав у Ошм'яні на двір Свидригайла та мало що не захопив його живим у неволю і не видав полякам. Але він був тільки провідником литовців, яким набридла прихильність Свидригайла до руських князів, а литовських вельмож до Свидригайла. Цих князів та вельмож ув'язнив, мучив та казнив люто, жорстоко князь Жигимонт, проти них підбурював мужиків, рабів, путних бояр, замкових слуг. Запалали дворища, але тільки найдикіші істоти між литовцями та допоміжні польські полки перейняли на себе цю катівську службу. Литовський люд та руські мужики зрозуміли протягом цих двох років, що боротьба, яка ведеться, це боротьба за княжі волості, а не за волю народу, і залишалися вдома. Литовців навчили того ливонські і прусські кнехти та польсько-мазовецькі ватаги; русинів, крім ворогів — ще княжі ратники і татарські та молдавські союзники. У Київ прибув Михайло Юрша як воєвода і став зразу ж робити приготування до оборони города перед Жигимонтовими прихильниками або перед замахами князя Семена Глинського, який завжди мав зносини з татарськими ханами.

Вельми зрадів Андрійко, почувши це, і зразу ж вирядив посланця до воєводи Михайла, щоб зволив прибути до Юршівки, оглянути нові порядки, заведені у волості після смерті брата Василя. Йому бажав віддати опіку над поселлям на випадок якого-небудь нападу, а поки що готувався до дороги у далеке Незвище. Поспівуючи та посвистуючи, слідкував за роботою майстрів, які робили великий широкий віз із легкого та тривкого дерева й обковували його залізом. У ньому мала поміщатися під час далекої подорожі Офка з дитинкою... Андрійко аж плакав, уявляючи собі свій поворот верхи біля навантаженої брички, у супроводі сріблистого сміху "її", веселих окликів народу та... плачу наляканої дитинки.

Аж ось на два дні перед виїздом, десь з кінцем вересня, несподівано появився у дворищі Грицько.

Навіть тоді, коли вертався із Чарторийська, не виглядав Грицько так блідо, так пригноблено, як тепер. Півпанцира не було на ньому, тільки якийсь старий, подертий лосевий каптан, на якому зброя повитискала всілякі узори. Аж по пояс покривала грязь його короткі ремінні волоки та подерті мужицькі чревії з невиправленої шкіри. При боці теліпався меч з обламаною поперечкою та оббитою головнею рукоятки, а на плечах — промоклий, відкритий сагайдак з двома чи трьома заржавілими стрілами та нап'ятим луком. Видко, Грицько не мав часу або й охоти здіймати тятиву, а через те втратив лук усю силу та тугість. Невмиване лице, заросле чорним волоссям, було темне та брудне, руки — наче земля-мати осінню, обліплені болотом та кров'ю. Аж у долоні сплеснув Андрійко, побачивши давнього слугу в такому вигляді.

Він крикнув:

— Грицьку! Що тобі! Де так прибрався?

— Де? У світі, боярине! На світі осінь, грязюка, нещастя, то й я достроївся до цього. Нечисть, обідрання, недбальство, сумерк усіх гадок, бажань, хай чорт порве все та й мене разом з усім!

Мимохіть поблід Андрійко, наче щось укололо його в серце.

Він спитав:

— Ти з Чорнобиля?

— Еге ж! Та я не про те говорю. У Чорнобилі все гаразд. Князь Ніс частенько навідувався до вдови та сиріт по небіжчику бояринові, діти виросли, здорові, хоч і сумні. Задобрий був, бач, боярин Микола, щоб його швидко забули свої...

— Ну, то чого ти ніби сердишся?

— Чого? А ось хоч би й того, що тому два роки брався Михайло Юрша боронити Луцьк, боярин Микола думав про Перемишль, а сьогодні і Юрша, і ти пильнуєте Києва та й раді, що маєте кусень хліба...

— Що ж? — відповів Андрійко непевним голосом.— Не могли ми перебудувати світ, то живемо хоч надією, що наші діти чи внуки дочекають волі народу...

— Надією? Хіба самодурством! Надією і мухи не вб'єш! Нам не треба надій. Надіялися ми на Свидригайла, інші надіються на Жигимонта, а все те нінащо не здалося. Побив Несвизький Бучацького, побив Жигимонт Свидригайла, а мужик залишився тим, чим був. А ось тепер надіявся великий князь на перемогу, з трьох боків ішли вороги на Польщу, і що з того? Один Заремба скрутив йому голову...

— Заремба, кажеш?

— Так. Я найшов при ньому лист від князя Семена Гольшанського, з якого виходить, що Заремба вклав усю справу з Жигимонтом.

— Як же ж ти потрапив на слід Заремби? Звідкіля дістав у руки його листи? Хто тобі їх прочитав?

Андрійко жваво зайнявся справою Заремби, бо сам побоювався його впливів на княжих дворах. Він тремтів за долю свого незаконного подружжя. Важко зітхнув Грицько, збираючись розказувати, але нарешті таки спромігся на слово.

— Питаєш, як я добув папір? З кишені Заремби! Питаєш, як я напав на його слід? Вертаючись з Незвища...

— То ти був у Незвищі?..

— А був! — поспішно, наче між іншим, кинув Грицько.— Вертаючись, зустрів я його на вузькій стежині у лісі з двома товаришами, ну і маю його листи.

— То він віддав їх по добрій волі?

— Не зовсім! Щонайменше, я не знаю, чи вчинив би це був, чи ні, бо і не питав про це, тільки негайно всадив стрілу в око...

— Ах, то ти вбив його? — зірвався з місця Андрійко й великими кроками почав бігати по кімнаті.

— Так! А тоді його товариші накинулися на мене, і ми боролися між собою довго. Але мене взяла злість, і я повбивав обох шляхтичів. Щастя моє, що в мене була зброя, а то хто знає, що було б зі мною. Що ж хочеш, боярине? Я обіцяв Зарембі стрілу, треба було дотримати обіцянки. Шкода тільки, що це не сталося півроку тому, не було б тоді перевороту в Ошм'яні...

Грицько замовк, а Андрійко зупинився.

"Чому замовк Грицько? — питав себе.— Чому не розказує за Незвище? Смерть Заремби полегшувала адже все і йому, і Офці, і Свидригайлові... Чому ж, отже, гнівається Грицько? Невже ж Кердеєвич?.."

Щось стиснуло його за груди, а тиск відходив все вище і вище аж до горла.

64 65 66 67 68 69 70