Сумерек

Юліан Опільський

Сторінка 66 з 70

Приведені князями, замкові слуги виганяли наосліп товар за ворота та тягли за собою жінок і дітей. Але юрші вські мужики не пустили їх.

— У нас,— казали,— до вас діло, а ми з часів небіжчика боярина Василя звикли всі справи вирішувати копним судом, громадою.

— Але ми не перехожі каланники! — казали наполохані пришельці.

— В Юршівці нема каланників. Є тільки бояри і кметі. Ходіть!

Перед дворищем тимчасом розігралася цікава дія.

Двоє середнього росту мужів — один у кінчастому шоломі, карацені та панцирі з щитом та мечем на боці, а другий в шапці-місюрці та позолочених на східний лад латах з кривою шаблюкою та круглим шитом — вийшли назустріч Андрійкові, який зіскочив з коня і підходив до них певним, розміреним кроком.

— Що ви тут дієте під моєю стріхою? — спитав гордо, а потім, вдаючи, що пізнає обох аж тепер, додав*. — Князі Глинські, бачу! Давно не бачилися ми так зблизька, правда? Там, де ми,— тут вказав рукою на дружину,— боролися за свободу нашої землі, не видно було ваших лиць, хоробрі герої! Тому, будь ласка, їдьте за своїми баранами на Ворсклу, а до нас не пхайтеся!

Здавалося, що кров заллє мужа у шоломі. Його кругле лице посиніло, а малі розкосі очі сипали іскрами. Він скочив до Андрійка, мов тигр, і, може, була б пролита кров, якби не Коструба, який опустив спис і вістрям доторкнувся грудей князя.

— Хто ти, проклятий стерваку? — прохрипів князь, подаючись назад.— Гадаєш, що налякаєш нас своїм собачим хвостом на голові? Гей! Сюди!

З брязком та тупотом вибігли зі стаєнь та з дворища ратники і почали товпитися біля князів, натягаючи тятиви на луки та напинаючи самостріли.

Але в цю мить лицар рвучко підняв налисник шолома, і всі побачили гарне, хоч і бліде лице молодого Юрші.

— Це той, що пропав рік тому,— пояснив мужикам Коструба,— та не має права на свою землю.

— Я — Андрій Юрша! — сказав тим часом Андрійко до князів.— І ти, князю Кириле, добре мене знаєш.

— Ха-ха! А ще краще — ти мене! — зареготався князь Кирило.

Хвилину дивилися один одному в очі, і раптом вхопився Андрійко за серце.

— Ах! То це таки ти!..— сказав, а його гарне лице вмить налилося кров'ю. Ступив крок вперед.

— Геть звідсіля! — гукнув, аж коні найближчих ратників присіли на задах.— Геть ви всі! А ти,— тут вказав рукою на князя Кирила,— добудь меча, щоб сьогодні закінчилося наше знайомство!

І швидким рухом вирвав із піхов меч. Та Коструба, Грицько і юршівські мужики загородили його від князя Кирила.

— Не забудь, достойний боярине,— заговорив найстарший у громаді кметь,— що ти на копному суді, а не в степу. Тут про нашу шкіру йде річ, то і ми мусимо знати, хто нам голова. Знаємо і ми, що в вас є свої рахунки, і радо допоможемо вам звести їх як слід. Ми всі будемо свідками правоти божого суду. Але поки що доведи своє право на волость небіжчика боярина Василя Юрші!

На це закричали ратники:

— Ми всі ручимося за його право та грамоту випишемо на спинах цих заволок!

Андрійко заспокоївся трохи і схилив голову перед громадою.

— Вибачайте, громадо, слова та вчинки воякові, який звик спочатку бити, а аж опісля доводити свої права. У мене є потрійна порука. Перша — це сила моя і моїх ратників. Вона така сама, як і князів Глинських, або й ще більша, бо моїх ратників більше, ніж їхніх. Друга — це ось те дворище, яке вже понад двісті літ належить роду Юршів. А третя ось...

Тут Андрійко вийняв з-за пояса загорнуту в хустку грамоту великого князя Свидригайла.

— Грамота є грамота! — гукали ратники й мужики та відразу метнулися за попом, щоб її прочитав. Старенький піп вволив бажання громади. Одначе, коли прочитав, князь Кирило зареготався голосно:

— Бачу, справді, що ти, лицарю Андрію, сказився зовсім, коли слухаєш смердів. їм яке діло до тебе та нас? Також і ця грамота. Це клапоть телячої шкіри, більш нічого. Нема у Свидригайла сили слідкувати за виконанням його розпоряджень, та ніякий біс і не пчихне на його писанину. Є в тебе сила — це інше діло, але також не мужицьке! Ха-ха! Уважай, лицарю, щоб і ти не скрутив собі карк на мужицькій правді, як твій старий!

Це сказавши, видобув меч із піхов. І гукнув Грицько:

— Чи всі чули, що каже грамота?

— Всі, всі! — відповіли мужики й ратники.

— Як так,— заявив блідий, мов труп, від невимовної люті Андрійко,— то оцим беру поселля під мою руку, а по мені,— розумієте мене? — тут вказав рукою на князя Кирила,— по мені управу доручаю Іванові Кострубі аж до приїзду мого дядька, воєводи Михайла Юрші з Волині, або когось другого, хто матиме грамоту руського або литовсько-руського великого князя. Всі ви свідки мого заповіту!

— Так буде, як бажаєш, достойний боярине! — сказав провідник громади.— Але нехай бог та його святі бережуть тебе та правду і дадуть тобі і правді перемогу над супостатом. Як ти і твій рід ішли завжди з громадою, так тепер всі наші бажання з тобою!

— З богом у бій! На суд заволоку! — кричали мужики, а ратники добували мечі та топори, щоб берегти святість божого суду.

Жваво кинулися в бій противники. Князь Кирило з диким окликом, мов хижа птиця, кинувся на Андрійка, який ловив щитом усі блискавичні удари князя та повертався лицем до ворога. Сам зрідка тілька завдавав удар, і тоді, наче тріска, летіли з щита противника осколки металу та шматки шкір. Уже меч князя виписав на гладкій поверхні Андрійкового щита всілякі узори, та ще ні разу не доторкнувся ні шолома, ні зброї. Врешті проминув перший порив завзяття, обидва противники зупинилися і тільки обмінювалися ударами. Князь Кирило був, безумовно, меткіший від Андрійка. Він, видно, успадкував від своїх татарських предків дикість степовика, і його рухи були необдумані, нагальні, скорі. Видно було, одначе, що не вистачало йому досвіду та лицарської стриманості у двобою. Двобій був для нього не звичайним, щоденним лицарським ділом, так би мовити, працею, а виливом злості грабіжника, в якого відібрали здобич. Зате Андрійко затамував у собі на хвилину жадобу помсти за смерть батька та загарбання поселення, тому був спокійний. А коли помітив, що його ратник починає стомлюватись, вирішив завдати останнього удару.

Зібрався в собі і похилився дещо наперед, наче бажав глянути в очі противникові, а сам рушив з місця. Голосний оклик радості привітав його виступ, бо юршівці починали вже за нього боятися, бачачи жвавість князя, а його повільність. І тепер він напирав більше щитом та лівим раменом, ніж мечем, а всі удари, які завдавав противникові, були звернені на його праве плече. Чимраз густіше летіли удари на щит князя Кирила. Даремно намагався він заставлятися від них мечем. Меч Андрійка обминав його і вдаряв об щит, який підставляв йому князь. Чимраз ближче підходив Андрійко до князя, аж той подався і почав поволі відступати. Рука під щитом мліла та боліла, а відбитий меч опадав аж до бока. Князь знесилювався. Тоді стрілою кинувся Андрійко вперед та щитом ударив противника так, що той захитався на ногах. У наступну хвилину повис меч над головою князя, і він підняв щит і меч, сподіваючись знову удару з правої сторони. Та в цей момент упав меч Андрійка найсильнішим ударом із усіх, які завдавав досі, але не на правий, а на лівий бік князя, на карацену, яка ослонювала шию. Не протяв її зовсім, але подер кільканадцять сталевих ланок і протяв шийні м'язи. Наче підтятий дуб, звалився князь у порох, відкинувши меч та обломки щита. Кинув меч і Андрійко і прикляк біля умираючого князя.

— Признайся, князю Кириле, прилюдно до скритовбивства, яке довершив недалеко звідсіля над моїм батьком, признайся і одержиш прощення, звичайно, для тебе на тому, другому суді...

Каламутні очі князя звернулися до Андрійка. Крізь пальці лівої руки, якими намагався заткати рану, бухала кров, але все слабше і слабше.

— Умираю! — прошептав князь Кирило.— Попа! Так, то я вбив Василя... Прости!

— Хай простить тобі бог, як прощаю я! — сказав голосно Андрійко і встав. До вмираючого підійшов піп з хрестом і Грицько, який з свого сагайдака здобув загорнуту у хустину стару заржавілу стрілу. Він поклав її вмираючому в руку, але той вже не пізнав її. Його лице раптом осунулося, пожовкло, очі померкли, все тіло випрямилося і... вже тільки труп лежав перед громадою.

А тоді і піп, і Андрійко вклякли над ним і молилися. За увесь час двобою та при останніх хвилинах князя громада мовчала мертвецьки, тільки князь Семен підняв руки вгору, наче побачив якесь страхіття і подався назад, поміж своїх ратників.

Аж устали піп і Андрійко, а Грицько закликав голосно:

— Усі бачили, як виявилася божа правда. Злочинець поніс заслужену кару. Хай оправдає його найвищий суддя на небесах, а ми віддамо честь і поклін законному власникові волості й переможцеві.

Громада закричала:

— Слава! Слава!

Та в цю хвилину, наче стріла з ручної метавки, перебіг князь Семен простір, який ділив його від Андрійка, і підняв руку з ножем.

— Здихай, псявіро! — хрипів він і, хапаючи за плече молодця, шукав місця, де б вістрям міг досягти тіла. Відхилився молодець назад, одначе хто зна, чи уникнув би смерті або хоч би важкої рани, якби не меч та щит князя Кирила. На біду зачепив за них ногою князь Семен, а заки відшукав рівновагу, прискочив Коструба, вхопив обома руками ошалілого князя й підняв, мов кота, понад головою. У наступну мить, наче справді кіт, якого господиня викидає з хати, полетів князь між своїх ратників так, що, падаючи, повалив з ніг трьох чи чотирьох із них. Повалені утворили один великий клубок, з якого на всі боки стирчали руки, ноги, довгі рогатини та піхви мечів. Вмить змінився поважний настрій, і голосний регіт залунав у громаді.

Але ошалілий із злоби князь не пам'ятав уже нічого. Вставши, наказав ратникам ударити на Андрійкову дружину, а й сам скочив на коня. Та ратники не послухали, бо бачили очевидну перевагу по стороні противника. Вони притримали князя Семена, підняли вбитого Кирила, вклали на віз і виїхали з поселля. Поїхали самі, бо переселенці, побачивши юршівські порядки, залишились та прохали в Андрійка дозволу поселитися таки тут. Андрійко згодився на те, і тієї самої днини, після обіду, почав проводити в діло свої замисли. Переведені Свидригайлом у боярську службу, Грицькові ратники розселилися вже були поза Россю, Синюхою, Тікичем і побудували собі хутори та селища у балках та яругах, захистили хати ровами, частоколами, валами і поставили біля них із кругляків малі хатини, підвалини яких глибоко вкопували в землю.

64 65 66 67 68 69 70