Ось що він оповів: "Я тоді був ще зовсім зелений. Найнявся на корабель, що йшов із пекельного Адена в Софалу. В аденських купців-посередників наш руббан і нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскраві шовкові тканини. На кораблі була команда більша, ніж на інших вітрильниках,– аж 55 чоловік разом із руббаном і нахудою. Хоча я тоді не досяг повної сили в м'язах та не опанував морського вміння, мене не взяли в команду на платню аль-хіласі, а призначили платню аль-бахрі6– адже я був чистокровний білий. На вітрильнику я з усіма швидко подружився. Бо запалу і спритності в мене вистачало на кількох, і я ніколи нікому з команди, починаючи від теслі і кінчаючи мулатами-хіласі, що виконували найважчу і найнебезпечнішу працю на судні, не відмовляв у помочі чи якійсь послузі… Корабель був швидкохідний, вітри попутні й рівні, і насолоджуючись щоночі спогляданням променистих зірок, я й незчувся, як ми кинули кітвиці під африканським берегом. Наші господарі – руббан та нахуда, захопивши подарунки, пішли з гратуляцією до тамтешнього чорного царя. Царю їхні дари сподобались, і він їм дав своїх рабів, щоб вони перенесли наші товари на їхнє торжище. Я дуже хотів піти на торжище, але руббан наказав мені бути невідлучно на кораблі. А мені так хотілося подивитись на тих зінджів, що приносять із глибини материка велетенські слонові бивні та золотий пісок! Не минув ще час полуденної молитви, як ми побачили, що до корабля по білій ріні суне здоровіша валка голих зінджів. Я їх нарахував аж сто п'ятдесят сім! Дівчата, молоді хлопці й жінки з дітлахами. Всі геть голі та в путах і колодках. Зате охоронці, а тих було до біса, я не рахував, усі в яскравих сідницях, чудових плащах, з доброю залізного зброєю. Списи, довгоклюгі сокири, метальні ножі і довженні чингали. Раби-носії тягли здоровенні глеки з водою та якісь паки з циновок. Я потім довідався, що то нахуда здогадався закупити для невільників африканську їжу… І не принесли жодного слонового бивня і найменшого капшука із золотим піском. Моє розчарування було велике, бо я мріяв побачити купу золотого піску та гори слонової кістки, походити по селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправні ковалі і великі чародії… Та нахуда і руббан були дуже вдоволені, навіть руки потирали від радості, що взяли хороших рабів. Наш боцман-танділ був на кораблі водночас і лікарем. Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем і сповістив руббанові, що бере мене в помічники. Отак і вийшло, що замість мандрівки по Золотій Сомалі я був припнутий до смердючої палуби з невільниками… Та головне те, що нахуда підбурював руббана швидше відпливати. Він хотів встигнути до зміни вітрів обміняти великі залишки товарів на африканське золото і слонову кістку. Ми відпливли на південь, і все було добре цілих два дні. Пливли ми під одним вітрилом, бо при меншій швидкості легше виконувати маневр і не наскочити на скелі та відмілини, дуже небезпечні в цих місцях. На третій ранок не було сильного вітру, але раптом по всьому морю закипіли величезні хвилі. В їхньому бігові не було ніякого ладу. Море кипіло, наче велетенський казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-каріб і стерно. Шалена круговерть корабля у хвилях при ясному небі повідбивала у всіх всякий глузд і вони лише молились. Тільки ми удвох з танділом, як могли, доглядали за зінджами – невільниками. І завдяки нашим турботам ніхто з них не загинув. А корабель з шаленою швидкістю мчало по морю і занесло за всі можливі південні межі. Корабель засів на мілині під самим африканським узбережжям, де ніби починалися володіння племен антропофагів… Певно, наші невільники теж зрозуміли, в яких краях опинились, і підняли гвалт. Я, щиро кажучи, особливого страху не відчував від того, що мене занесло в таку далеч. А що з усіма робилося! Один одному читали похоронні молитви і прощалися назавжди. Мене ж просто тіпало від цікавості-які ж то зінджі-антропофаги?.. Довго їх не довелось чекати. Тільки-но спала вода і вщухли хвилі, як із мангрових заростей до нас помчали десятки довгих човнів з незліченними воїнами. Всі на кораблі вклякли в молитві – ніхто навіть і не подумав про зброю. Всі просто чекали, коли їх потягнуть до багаття, щоб засмажити!
Та ці сотні воїнів і не збиралися нічого поганого нам робити. Вони спинили човни під самим кораблем і чекали, коли прибуде їхній молодий цар. Ось він з'явився на великім оздобленім човні. Росту високого, ставний, широкоплечий і зовсім молодий – певно, йому було років вісімнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ і безліч золотих прикрас на руках, шиї й на ногах. Він один видерся на палубу корабля і в свій спосіб привітав руббана і нахуду, показуючи їм, що радий зустрічі з ними і хоче торгувати. Йому показали товари, і вони його втішили надзвичайно. Він дав команду своїм воїнам, і зразу ж на корабель привезли свіжої води, горщики з чудовим медом, горіхи та ще всякі смачні плоди їхнього краю… Від тієї години ми жили як у раю. Всіх ваших рабів вони переправили на берег і посадили у пальмових куренях. Товари теж вони привезли на берег. Нахуда і його родичі торгували. А руббан з найвправнішими хіласі за допомогою рабів чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж разом з танділом-боцманом та кількома воїнами-бахрі був при невільниках. Невільники мене не так остерігались, як інших правовірних, і показували мені з жахом, що ці зінджі нас усіх пере ріжуть і засмажать. Наші раби втрачали спокій і тяму, коли до куренів підходили озброєні місцеві жителі. Найбільший жах у них викликав, звісно, чорний цар. Якось він прийшов і був у дуже доброму настрої. Я набрався хоробрості і насмілився підійти до нього. На мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слонів і подивитись, як саме добувають золото. Він дуже здивувався моїй сміливості і на мигах пообіцяв мені, що обов'язково візьме з собою в ліс і все покаже. І от такий день настав – власне, не день, а ранній ранок. Його супроводжували охоронці й мисливці. Ми дуже швидко пройшли поле з посівами проса, ще швидше – висохле болото, де зінджі-ковалі викопували руду і плавили залізо. Потім ми проминули дуже високі пагорби і вступили на хвилясту рівнину. На рівнині зростали височенні трави і низькі колючі чагарники, а поперек рівнини протяглися ланцюгом високі дерева – там протікала неглибока річка з піщаним дном. Тут мисливці чорного царя розділилися на маленькі загони і пішли добувати малих і дуже вертких антилоп. Тільки-но від нас пішли останні охоронці, він зразу ж почав бігти до високих дерев крізь високу траву. Я за ним. Невдовзі ми дісталися до піщаного броду, і він заходився набирати в калебасу7 пісок і промивати, промивати, випліскуючи розбовток бруду і липкого піску назад у річку. Нарешті на денці калебаси лишилося трохи темного піску, серед якого трьома жовтими зірочками засяяли малесенькі золотники. Моєму захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до річки золотники і добре промив калебасу. Він поставив мене перед собою і показав, щоб я мовчав і нікому з правовірних не видав свого знання про золотий пісок. Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. І він повів мене до самотньої купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок під велетенські дерева, я раптом побачив посередині того маленького гаю кам'яну браму. Вона була поставлена із брусів м'якого вапняку. Та не це головне! Головне, що в камені були видовбані заглибини, і в кожній з них стирчав людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навколішки перед брамою і поклявся землею і небом, що мовчатиму про золотоносну річку. Відступати не було куди, я підкорився поганським звичаям і поклявся небом і землею. Цар був дуже вдоволений моєю поведінкою. То я наважився його спитати, звичайно, на мигах, чи то не голови тих, кого він і його люди з'їли? Цар засміявся і показав, що мені не загрожує стати смачною печенею. Він показав на сонце, що ми вже добре затримались. І ми поспішили трюхою назад до мисливського табору. На півдорозі наш біг спинило лев'яче рикання. Мій цар застиг і направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж нічого не бачив. Він, цар, два списи встромив перед собою в землю, а третій подав мені назад. Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща і почав, припадаючи до землі, наближатись. Мене так пройняв неймовірний жах від левиного виду, що стопи мої приросли до землі. Коліна й руки трусилися з такою силою, що я впустив списа на землю. Від удару списа об землю лев стріпонувся і стрибнув до мене. Я не міг рухатись і бачив, мов у страшному сні, як ніби поволі лев відштовхується від землі і летить просто на мене. Враз груди лева протикає спис і лев падає до моїх ніг. Але зразу ж зводиться на задні і піднімає передні пазуристі лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протинає йому горлянку. Лев знову падає і з такою силою б'ється в корчах, що аж земля стугонить. Тут мене чорний цар відкинув від лева, може, ліктів на десять. Коли я підвівся, він уже протинав третім списом лев'яче серце… Потім переможець пересвідчився, що лев справді мертвий, повиривав з нього списи, виправив п'ятою довгі гострі наконечники, і ми знов повернули до річечки. Я допоміг царю-зінджу помити зброю… Коли ж ми добігали до мисливського табору, мій рятівник спинив мене і показав на ледь помітку стежку, мовляв, іди нею, і ти потрапиш до своїх. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за порятунок від вірної смерті. А він засміявся і показав, що не треба так боятись левів, бо людина найстрашніший звір… Коли я біг серед чагарів до нашого табору, то озирався кілька разів і бачив, як з усіх кінців злітаються грифи… Боцман-танділ дуже мене лаяв і ледь не побив. Пообіцяв, якщо я ще раз кудись повіюсь, сказати про це руббанові й нахуді. Хоч він і пригрозив мені, я все ж виривався кілька разів у місто зінджів. Приглядався там до їхнього життя, до праці кричників-залізоробів і ковалів, ткачів і різьбярів по дереву та слоновій кістці. І мушу сказати, що зінджі аж ніяк не дурніші від інших племен, які мені довелось і до того побачити, і після того… А моїм господарям торгувалося фортунно, і вони всі свої товари до останньої ганчірки та скалки порцеляни обміняли на чудові слонові бивні, бруси кричного заліза та капшуки із золотим африканським піском… Настав час відпливати.